Зуби дракона

— Послухайте, — почулося з-за віконця. — Як пройти до круглого залу?

Хінчінбрук беззвучно засміявся, випростуючись: ні, це таки не Сатіапал. Гукай, любий, гукай!.. Дурень кричить, а розумний слухає, Інколи отак можна почути дуже Корисні речі.

Незнайомий кілька секунд постояв нерухомо, а потім, якщо судити з тих звуків, що долітали в кімнату, пішов праворуч. Отже, можна продовжувати свою справу.

Тепер Хінчінбрук діяв обережніше. Він добув з кишені дзеркальце і висунув його за грати, влаштувавши щось схоже на перископ. Такий пристрій дав змогу не тільки лишитися непоміченим, а й побачити те, що закривав виступ ніші.

Незнайомий у білому халаті й шапочці, — певне, лікар, — ішов коридором. У напівтемряві важко було роздивитися його більш-менш докладно. Та ось він зупинився, як людина, що не знає, куди йти далі, витяг цигарки й чиркнув сірником.

Мерехтливе полум’я обрисувало енергійне обличчя шатена і одразу ж згасло. Незнайомий звернув ліворуч і незабаром зник з поля зору.

— Так… — прошепотів Хінчінбрук. — Добре…

Його майже фотографічна пам’ять встигла зафіксувати багато чого. Тепер він упізнає цю людину коли завгодно і де завгодно.

А гострий допитливий мозок уже розпочав складний процес дослідження* хто такий оцей чоловік? Коли й звідки тут взявся? З якою метою?

Шум кроків та голоси перешкодили Хінчінбрукові докінчити свій логічний аналіз. У кінці коридора з’явилися незнайомий і професор Сатіапал. Шпигун нашорошив вуха.

— Гаразд, пане Лаптєв, — сказав професор, продовжуючи розмову. — Я подзвоню до Навабганджа, якщо лінія не пошкоджена. Але виїхати завтра вам навряд чи вдасться. Доведеться зачекати, доки скінчиться злива.

Продовження бесіди почути не вдалось. Сатіапал зі своїм гостем звернули в крайні двері.

“Лаптєв… Навабгандж…” — повторив Хінчінбрук. Ці слова не розкривали нічого, але, певно, таїли в собі багато чого. В усякому разі, тепер стало ясно, що оцей Лаптєв причетний до тієї метушні, яка зчинилася в маєтку Сатіапала вчора вночі.

Ще з вечора Хінчінбрук помітив: хтось кудись виїздив. По подвір’ю цілу ніч вешталися похмурі служники. Чути було неголосний жіночий плач. А рано-вранці челядь зібрала й замкнула до льоху всіх собак, які охороняли маєток.

Хінчінбрук стежив за всім цим якнайпильніше. Він ще не міг збагнути, що до чого, але очікував на зручний момент, щоб здійснити свої наміри. Йому конче потрібно було вибратися за межі маєтку бодай на короткий час.

Власне, виходити з кімнати у двір не заборонялося. Однак мимохіть доводилося задовольнятися прогулянками в радіусі тридцяти кроків: за невисоким штахетником, який обмежував садочок біля бічної стіни палацу, починалося царство псів. То були похмурі нетовариські створіння: вони не зазіхали на територію Хінчінбрука, але не пускали його й на свою, а всякі спроби ближчого знайомства зустрічали красномовним гарчанням.

Радий з ув’язнення своїх ворогів, Хінчінбрук зібрався в похід. Він уже давно накинув оком на крислате дерево в кутку садиби, яке, перевисаючи аж до шосе та сплітаючись кроною з верхів’ям височезної магнолії, утворювало своєрідний місток над небезпечним муром. На щастя, вдалося уникнути зайвого клопоту: коли почалася злива, охоронець пішов од брами.

За якихось кілька хвилин Майкл Хінчінбрук збігав до примітного дуба в джунглях, забрав радіостанцію і благополучно повернувся назад. Не гайнуючи часу, він одразу ж подався на розвідку і, марно намагаючись пролізти з бічного напівзруйнованого крила палацу до цікавих приміщень, побачив Лаптєва.

Тепер шпигун уже знав, що натрапив на певний слід. Можна було б розплутати його й самотужки, без сторонньої допомоги, але це забрало б більше часу. Та й навіщо це робити, коли є можливість зв’язатися з агентурною службою і дістати найповніші дані?

Хінчінбрук витяг з кишені невелику пласкувату скриньку й розкрив її. Ні, американці таки майстри своєї справи. Крихітний радіопередавач був наче щойно з заводу — не поіржавів, не зволожів. Індикатор вказує повну напругу.

— Хвиля сто… хвиля сто… — мимрив собі під ніс Хінчінбрук, запихаючи в вуха навушники, що розміром та формою нагадували квасолини. Він підкрутив трохи ручку настройки і враз почув знайомі позивні: тире і дві крапки — “Д”, перша літера слова “Дракон”, яким шифрувалося одержане Хінчінбруком завдання.

Швидко, майже беззвучно, застукотів телеграфний ключ. Слабенькі сигнали вирвалися з антени малопотужного передавача, продерлися крізь стіни, крізь щільну запону дощу й досягли мети, не сприйняті ніким з сторонніх. А вже через кілька хвилин Хінчінбрук одержав відповідь: доцент Андрій Іванович Лаптєв-хірург радянської епідеміологічної експедиції, яка отаборилась в селищі Навабгандж, за сорок п’ять миль від маєтку Сатіапала. Повну біографію доцента Лаптєва інформаційна служба обіцяла дати через дві доби.

— Молодець! — прошепотів Хінчінбрук.

Він хвалив сам себе: швидкість, з якою була одержана відповідь, свідчила, що Лаптєвим уже зацікавився хтось вищий. Отже, слід нанюхано правильний.

Хінчінбрук склав радіостанцію, сховав її в кишеню і попрямував до своєї кімнати. Пів на сьому, час вечеряти.

Він нашвидкуруч з’їв принесену служником-індійцем вечерю і, копирсаючи в зубах сірником, розлігся в кріслі, щоб обміркувати план наступної нічної розвідки.

Кімната Хінчінбрука містилась у напівзруйнованому крилі палацу. Ні в ній, ані в сусідніх приміщеннях, повних мотлоху та павутиння, не знайшлося нічого цікавого Тільки з однієї комірчини можна було визирнути крізь заґратоване віконце до вже знайомого Хінчінбрукові коридора, та в глухій стіні загадково виблискували залізною облямівкою двері, які вели невідомо куди.

Можна було б розпиляти грати, виламати двері, — Хінчінбрук не зупинився б навіть перед тим, щоб висадити в повітря увесь палац, аби досягнути своєї мети, однак вдаватися до рішучих дій — зарано. Напівгість-напівбранець, він був позбавлений змоги довільно вивчати незнайому обстановку і мусив насамперед здобути хоча б найпростіший план палацу.

Йому спала на думку чудова ідея — вибратися на горище. Якщо будинок завжди розділений на кімнати з дверима, які можуть бути замкненими, то горище дає змогу вільно пересуватися в будь-якому напрямку.

Виконання задуму забрало небагато часу. Хінчінбрук був старий тільки з виду, а насправді сили в нього вистачило б на двох. По барикаді з поломаних меблів він видерся до пошкодженої дощами стелі однієї з кімнат в кінці коридора, виламав трухлу дошку і виліз на горище. Тепер перед ним відкрився широкий оперативний простір.

Шпигун просувався вперед повільно, обережно, лише коли-не-коли блискаючи ліхтариком. Але то була марна пересторога: в цій частині палацу, певне, ніхто не жив. Під ногами у Хінчінбрука чвакотіла розквашена глина стелі. Біля його вух з таким шарудінням сновигали велетенські кажани. Та ще одноманітно стугонів дощ.

Далі, за поворотом, картина дещо змінилась. Певне, дах тут старанно ремонтувався: лише де-не-де крізь нього просочувалися краплини вологи. Під бантинами почали з’являтися скриньки, сувої, бутлі,— всілякий мотлох, що його, звичайно, шкодують викидати і навіки-вічні запихають в якийсь глухий куток. І аж ось, нарешті, попереду блиснуло тьмяне світло.

Хід з горища вів до масивної вежі, якою вже давно цікавився Майкл Хінчінбрук. В її вікнах щоночі довго не згасало світло, а одного разу на фіранці чітко вималювався силует професора Сатіапала. Багатії частенько влаштовують свої кабінети в горішніх поверхах будинків — можливо, саме так зробив і вчений раджа.

Лише на хвильку затримався Хінчінбрук перед благенькими дверима. Немудрящий внутрішній замок жалібно дзенькнув, рипнули завіси, шпигун висунув носа на площадку сходів. Однак йому одразу ж довелося сховатися: хтось піднімався сходами, стиха розмовляючи.

Говорили на мові “хінді”, найбільш поширеній у Бенгалії. Та недарма ж Майкл Хінчінбрук ще чверть століття тому заповзявся стати видатним фахівцем “індійського питання”. Не шкодуючи сили й часу, він досконало вивчив і “хінді”, і “урду”, і ще кілька мов, конче необхідних, коли маєш справу з тубільцями. Зараз ці знання стали йому в пригоді.