Страница 21 из 50
Майже всю ніч старий Джоші рив нігтями вузький хід у земляній стіні, пристав, стер до крові нігті, але таки вибрався назовні і чкурнув джунглями до маєтку Сатіапала, не боячись навіть хижих звірів.
Він ішов цілий день, зупиняючись тільки дія того, щоб сяк-так попоїсти та сьорбнути пригорщу води, і пізно ввечері постукав у браму маєтку Сатіапала.
Дверцята відчинилися на диво швидко. За ними стояв Сатіапал, управитель, а трохи поодаль — отой самісінький рудий старикан.
— Ось він! — вигукнув Джоші несамовито. — Тримайте його, сагібе! Він стежив за російським лікарем! Він повідомив поліцію!
Старому здалося, що рудий зробив такий рух, наче збирався дременути геть. Джоші кинувся до нього, але Сатіапал зупинив:
— Не підходь, Джоші, — смердить!
Справді: у повітрі стояв густий сморід, — такий, якого Джоші не доводилося чути ніколи й ніде. Запах зіпсованого м’яса, гнилих овочів, смітників видався б делікатними пахощами проти нестерпного смороду, од якого паморочилася голова і зводило нутрощі.
— Йди геть, брудна тварино! — сказав Сатіапал, показуючи пальцем за ворота. — Йди! Ти смердітимеш, як тхір, і люди цуратимуться тебе. Можеш вважати це за щастя, бо в противному разі я не випустив би тебе і перекроїв на шакала… Ти хотів викрасти мою таємницю? Та ось маєш!.. Геть!
Рудий чолов’яга зіщулився і, смикаючи зв’язаними за спиною руками, чкурнув за ворота. Він біг зигзагами, наче побоюючись, що йому вистрілять в спину, і незабаром зник у темряві.
— Смердючий тхір! — з огидою промовив Сатіапал.
І у відповідь почулося:
— Не всі тхори смердять, шановний раджа!
Хінчінбрук таки не стримався в останню мить і ляпнув те, про що слід було б мовчати.
Що ж трапилося?.. Хто посмів так жорстоко поглузувати з нього, найхитрішого і найдалекогляднішого?.. Звідки взявся отой нечутний для себе сморід, од якого інші починають блювати?
Майкл Хінчінбрук біг дорогою через джунглі, майже втративши глузд з розпачу і ненависті. Він досі не міг второпати, в чому справа.
З часу своєї останньої невдалої розвідки шпигун причаївся і не наважувався на рішучі дії. Втікаючи з лабораторії, він, правда, збив погоню на хибний шлях, закинувши вкрадені кристали до кімнати росіянина, але цілковитої безпеки не досягнув. Дивний спосіб призначення на посаду стверджував побоювання, що Сатіапал підозрює Хінчінбрука. Це було тим більш прикро, що нарешті випала нагода понишпорити і в самій лабораторії.
Йому доводилося виконувати брудні й гидкі обов’язки чорнороба в хірургічному закладі, але з цим можна було миритися. Головне, що Хінчінбрук тепер щодня заходив до приміщень, де провадилися досліди, і міг потягти те чи інше.
Одного разу він ледве не спокусився на червоний кристалик, який лежав біля стола, напівзакритий зіжмаканим папірцем. Найвірогідніше, то була пастка, однак кили б Хінчінбрук не мав саме такого кристалика у схованці, він би наважився рискнути. А тепер шпигун тільки нишком посміявся, ідучи своїм шляхом.
Так, Хінчінбрук уже дещо зробив для виконання завдання. В момент втечі з лабораторії, рискуючи собою, він потягнув аж шість кристаликів, — чотири підкинув Лаптєву, а два сховав у тайнику, влаштованому в одному з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кристали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна забиратися звідси.
Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстановка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав.
Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. “Ліки”, про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра.
Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озиралась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повертався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про результати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічого підозрілого.
І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав:
— Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити?
Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, подався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину!
Всі, до кого він наближався того дня, спочатку здивовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тварини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і забивались в найдальші кутки.
Як завжди, точно о другій його викликали до професора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав:
— Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота!
Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого:
— Пане професора, я нічого не чую…
— Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів?
— Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова!
— Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страшна отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва!
— Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойкнув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Майклові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із води й за гірших обставин!
Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Сатіапала, як її занудило.
Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби відчуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Огида, яка спалахнула в очах у дівчини, була найпевнішим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука.
То невже таки й справді кристали отруйні?! При думці про це шпигунові стало моторошно. Однак він згадав, що один з лаборантів брав ці кристали голими руками, і заспокоївся.
— Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже відомої вам речовини. Судячи з запаху, який ви відчуваєте, організм хворого починає розкладатися…
— Я не торкався жодних кристаликів! — знову загаласував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі:
— Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках.
— Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук.
— Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запитав Сатіапал. — А це?
Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали.
— Це не ваш засіб зв’язку?
— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням. — Пане Сатіапал, я сподівався, на ваш захист, а…
— …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — англійський шпигун!
Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою огидою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав:
— А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все!
Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зрозумілий тільки їм обом.