Техану

— Мамо, привіт.

Біля хвіртки стояв стрункий юнак. Тенар спочатку здалося, що це найстарший син Жайвірки.

— Що тебе сюди принесло, хлопче? — запитала вона.

Знову поглянула на нього, відвівши погляд від курей та гусей, придивилася і скрикнула:

— Іскрику!

Розганяючи птицю, вона кинулася до юнака.

— Ну, ну, — озвався той, — полегше, полегше.

Він дозволив Тенар обняти себе і доторкнутися до обличчя. Зайшовши на кухню, він одразу ж умостився за столом.

— Ти їсти будеш?

— Та можна...

Тенар взялася порядкувати біля вогню.

— Ти зараз на якому кораблі? Все ще на "Чайці"?

— Ні, мій корабель розбився.

Тенар аж руками сплеснула.

— Буря?

— Ні, — він сумно усміхнувся. — Команду розігнали. А судном заволоділи люди короля.

— Але ти... Ти ж не ходив на піратському кораблі...

— Ні.

— Тоді чому ж?..

— Сказали, що в капітана на борту є товари, які їм потрібні, — неохоче пояснив Іскрик.

Він був такий же стрункий, як і раніше, але змужнів на виду. Темно-бронзова засмага, довге пряме волосся, видовжене обличчя, як у Кременя, тільки вужче і гостріше.

— Де тато? — запитав Іскрик.

Тенар застигла нерухомо.

— Ти не заходив до сестри?

— Ні, — відповів він байдужо.

— Кремінь помер три роки тому, — сказала Тенар. — Від паралічу. Просто в полі, на стежці. Його знайшов Ясновод.

Запала тиша. Він не знав, які слова сказати, а може, і не мав тих слів.

Тенар поставила перед Іскриком тарілку. Хлопець накинувся на їжу, тому одразу ж довелося бігти по добавку.

— Відколи ж ти не їв?

Іскрик тільки знизав плечима.

Тенар сіла за стіл навпроти сина. Світло передлітнього сонця лилося у вікно перед столом і падало на мідну решітку вогнища.

Нарешті Іскрик відсунув від себе тарілку.

— І хто тут тепер порядкує на господарстві? — поцікавився він.

— Сину, а тобі що до того? — запитала Тенар, лагідно, але сухо.

— Бо воно моє, — відповів він таким самим тоном.

За хвилинку Тенар підвелася і прибрала за ним посуд.

— Авжеж, твоє.

— Ні, звичайно, тобі не конче йти звідси, — сказав він, мабуть, намагаючись пожартувати. Проте дотеп вийшов дуже незграбний. — Старий Ясновод ще тут?

— Усі ще тут. І чоловік, якого звати Яструбом, і дівчинка, яку я прийняла. Тут. У домі. А ти спатимеш у кімнаті на горищі. Я принесу драбину. То як, залишишся?

— Та можна...

Достоту так двадцять років тому відповідав на її запитання Кремінь. Ніколи не скаже ні "так", ні "ні", неначе вона не мала жодного права взагалі про щось його запитувати. Його свобода ґрунтувалась на її невіданні. "Вбога, благенька свобода", — подумала Тенар.

— Бідний хлопчику, — промовила вона. — Команду твою розігнали, батько помер, а в домі повно незнайомців — і про все це ти дізнаєшся за один день. Тобі знадобиться якийсь час, щоби до цього звикнути. Вибач мені, сину. Але я рада твоєму приїзду. Я часто згадувала тебе — в морі, в бурю, взимку.

Іскрик мовчав. Він не вмів ні давати, ні приймати. Хлопець відсунув стілець і вже підводився з-за столу, коли зайшла Терру. Заклякнувши на місці, він втупився у дівчинку.

— Що це з нею? — запитав він у матері.

— Колись вона обпеклась. Терру, ось мій син, про якого я тобі розповідала — моряк Іскрик. Іскрику, Терру — твоя сестра.

— Сестра?!

— Названа сестра.

— Сестра! — знову вигукнув він і, обвівши поглядом кухню, немов шукаючи в когось підтримки, пильно поглянув матері в очі.

Тенар поглянула на Іскрика.

Виходячи, він обійшов нерухомо застиглу Терру. За ним гучно ляснули двері.

Тенар подивилася на Терру — і не змогла вимовити жодного слова.

— Не плач, — сказала дівчинка. Сама вона не плакала. Підійшовши до Тенар, Терру взяла її руку. — Він скривдив тебе?

— О, Терру! Дай-но я обійму тебе! — Тенар сіла за стіл, узявши Терру на руки і пригорнувши до себе.

Дівчинка вже виросла з тих літ, коли сидять на руках. Терру, незвикла до такого поводження, зніяковіла в цих обіймах. Тенар тримала дівчинку і ридала, а Терру притулила своє пошрамоване обличчя до обличчя Тенар, і воно стало мокре від її сліз.

* * *

Уже посутеніло, коли Іскрик і Гед закінчили огляд господарства. Судячи з усього, Ясновод устиг ознайомити законного спадкоємця зі станом справ на хуторі. А Гед, схоже, намагався уявити свою подальшу долю. Слів за вечерею було сказано дуже мало, та й ті підбиралися дуже старанно. Іскрик не виявляв невдоволення тим, що йому не постелили в його кімнаті, а видерся драбиною на горище і вочевидь був задоволений постіллю, яку приготувала йому мати, бо не злазив відтіля до пізнього ранку наступного дня.

Злізши, він зажадав сніданку і чекав, поки його обслужать. Його батькові завжди догоджали — мати, дружина, дочка. Невже ж він був гіршим чоловіком, ніж батько? Чи не на це хотіла йому вказати Тенар? Вона подала синові сніданок, прибрала посуд після нього і повернулася в сад, де разом з Терру і Кисличкою обкурювала гусінь, якої розплодилося стільки, що могла понищити усі плодові зав'язі.

Іскрик приєднався до Ясновода і Сутяги. І весь свій час, день за днем, проводив здебільшого з ними. Важку роботу, де потрібна була сила м'язів, і складну, коли доходило до жнив, і біля овець — усе це робили Гед, Кисличка і Тенар, тоді як двійко старих, які прожили тут усе своє життя і працювали ще на батька, водили Іскрика садибою, все розказували і показували. Вони щиро вірили, що й дотепер усе господарство тримається на них, і переконували у цьому хлопця.

Тепер, повертаючись додому, почувалася незатишно. Тільки надворі, за господарськими клопотами, вона забувала про гнів, гнів і сором, які з'явилися з приходом Іскрика.

— Моя черга, — гірко скаржилась вона Гедові, коли вони лежали в ліжку, а зірки розсіювали морок довкола них. — Тепер моя черга втрачати те, чим я найбільше пишалася.

— І що ж ти втратила?

— Свого сина. Сина, якого я не виховала чоловіком. Втратила. Він уже не мій, — вона закусила губу, вдивляючись у темряву пересохлими очима.

Гед не сперечався з нею, не втішав її горе, а тільки запитав:

— Ти гадаєш, він залишиться тут?

— Так. Його лякає навіть думка про море. Син не сказав мені правди, або сказав тільки частину правди. Він був другим помічником капітана. Підозрюю, що їхній корабель перевозив награбоване. Піратські попихачі. Але не в цьому річ. Усі ґонтійські моряки наполовину пірати. Та він бреше. Бреше. А ще — ревнує до тебе. Безчесний, заздрісний чоловічок.

— Я думаю, він просто переляканий, — заперечив Гед. — Але не злостивий. Зрештою, це його господарство.

— Ну, то нехай вдавиться! Хай йому буде з нього стільки зиску, скільки...

— Ні, люба, — втрутився Гед, спиняючи її словами і руками, — помовчи, не промовляй лихих слів! — Він благав так пристрасно і наполегливо, що її гнів вмить обернувся на любов, з якої він і починався. Тенар розплакалась.

— Я й гадки не мала проклинати його чи господарство! Пробач, я не хотіла! Просто мені так прикро, так соромно за нього! Мені так шкода, Геде!

— Ні, ні, ні. Кохана, мені байдуже, що думає про мене хлопець. Але він такий грубий із тобою!

— І з Терру. Він поводиться з нею, як... Він сказав... він сказав мені: "Що вона собі зробила, що має такий вигляд?" Що вона зробила!..

Гед погладив її по волоссю, як нерідко робив це, — ніжно, лагідно. Ця ласка завжди навівала на неї сон, даруючи заспокійливе відчуття любові.

— Я міг би піти звідси і знову пасти кіз, — сказав він нарешті. — Тобі би тоді було тут легше. От тільки з роботою...

— Краще я піду з тобою.

Він перебирав руками її волосся і, здавалося, щось обдумував.

— Про мене, хай буде так, — сказав він. — Там, понад Ліссу, живе ще двійко чабанських родин. Але потім буде зима.

— Може, якийсь господар візьме нас до себе. Я вмію працювати... за вівцями ходжу... тобі невдивовижу кози... і ти все так швидко робиш...