Страница 40 из 49
Тенар заперечно похитала головою.
— Тоді я піду розповім старій, — заметушився Ясновод, утішаючись можливістю першим донести новину, і почовгав через двір. Дійшовши до середини подвір'я, озирнувся. — Ніколи б і не подумав, що ти такий вправний з вилами! — крикнув він Гедові, ляснув себе по стегну, розсміявся і пішов далі.
Гед звільнив ноги із важких гетрів, скинув брудні черевики, поставив їх на ґанок і в самих шкарпетках підійшов до вогню. Штани, куртка, вовняна сорочка — чисто тобі ґонтійський пастух з хитрим обличчям, яструбиним носом і чорними очима.
— Тут скоро будуть люди, — сказав він. — Вони розповідатимуть тобі про свої пригоди, а тобі доведеться пояснити, що відбулося тут. Тих двох харцизяк замкнули в порожній пивниці, поставили варту... Там іще якісь хлопчаки крутяться, щоб подивитися на в'язнів бодай у шпарину... — Гед позіхнув, струснув плечима та руками, знімаючи напруження, і поглядом попросив дозволу присісти біля вогню.
Жінка не заперечувала.
— Ти, мабуть, уже й на ногах не тримаєшся, — прошепотіла Тенар.
— Ні, вночі я трохи поспав. — Він знову позіхнув і собі поглянув на Тенар: а ти, мовляв, як?
— То була мати Терру? — запитала пошепки.
Гед кивнув. Він сидів, трохи похилившись уперед, руками впершись у коліна, як полюбляв колись сидіти Кремінь, і дивився у вікно. Вони були дуже схожі — і абсолютно не схожі, такі різні, як закопаний камінь і ширяючий птах. У Тенар нило серце, ломило кістки, а в голові проносилися лихі передчуття, зажура, ожилий страх.
— Наш знайомець у ворожки, — сказав Гед. — Ми його зв'язали про всяк випадок, ану як оживе. У його ранах повно павутиння та кровоспинних чар. Плющиха казала, що не помре, до шибениці точно доживе.
— До шибениці, — повторила Тенар.
— Ну, то вже Королівський Суд вирішить, він саме зараз засідає. Його повішають або пошлють на каторжні роботи.
Тенар похитала головою і нахмурилася.
— Тенар, він мусить відповісти за те, що накоїв, — сказав лагідно Гед, не зводячи з неї очей.
— Так.
— І тих потрібно покарати, — продовжував він, не відриваючи погляду.
— "Покарати"! І він так говорив. Покарати дівчинку. Вона зловісна. Її необхідно покарати. Покарати мене, за те що прихистила її. За те, що... — слова застрягали їй в горлі. — Я не хочу, щоби когось за щось карали! Цього не мало статися. Краще б ти його вбив!
— Я зробив усе, що міг, — заперечив Гед.
Після тривалої паузи Тенар нервово розсміялась і мовила:
— Так, звичайно, зробив.
— Подумай, як просто могло б усе бути, — сказав Гед, знову зазираючи у її очі-вуглинки, — коли я був чаклуном. Я би просто наслав на них боронні чари, ще там, на дорозі, і вони б нічого не знали. Я міг би просто погнати їх дорогою до Вальмута, немов отару овець. Або вже тут, цієї ночі, подумай тільки, які я феєрверки міг запускати! І вони нізащо б не дізналися, хто це їх так...
— Вони й досі не знають, — додала Тенар.
У Гедових очах промелькнув ледь помітний тріумф.
— Так, — погодився він, — і справді не знають.
— Вправний із вилами, — пробурмотіла жінка.
Гед смачно позіхнув.
— Чом би тобі не відпочити, не відіспатися? Друга кімната під залою. Чи, може, тобі нудно без компанії? Я бачу, до нас ідуть Жайвірка з Маргариткою, а з ними дітлахи.
Зачувши голоси, Тенар підвелася і визирнула у вікно.
— Мабуть, так і зроблю, — погодився Гед і пішов нагору.
* * *
Спершу Жайвірка з чоловіком, потім дружина коваля Маргаритка, тоді ще хтось — як і попереджав Гед, цілісінький день не було проходу від охочих обговорити останні події. Тенар зауважила, що це товариство трохи-потрохи розважило її — забулися жахіття пережитої ночі, що не полишали її, аж поки жінка не почала дивитися на нещодавні пригоди як на щось давнє, таке, що минуло безслідно. Ось цьому, міркувала Тенар, доведеться вчитися й Терру, тільки тут йтиметься не про одну ніч, а про все її життя.
— Я злощуся на себе найбільше за те, — сказала Тенар Жайвірці, коли всі пішли, залишивши їх на самоті, — що поводилася, як дурепа.
— Казала ж я тобі — тримай дім на замку.
— Хіба? Можливо...
— Ото ж бо й воно. Вже хто-хто, а я це знаю, — продовжувала Жайвірка.
— Розумієш, не в замках справа. Коли вони були вже біля будинку, я ж могла побігти, привести Кисличку з Ясноводом, а може б і Терру забрала. Чи добігла би до повітки і сама взялася за вила. Був і секатор для яблунь. Він довгий, ліктів сім, і гострий, неначе бритва. Який він був у Кременя, такий і в мене. Чому я так не чинила? Чому я не зробила бодай щось? Чому я просто замкнулася і не змогла придумати нічого кращого? Якби не він... якби не нагодився Яструб... Я ж власноруч замкнула у мишоловці і Терру, і себе. Та врешті-решт я спромоглася підбігти до дверей з ножем і заверещала на них. Я майже збожеволіла. Та це їх зовсім не злякало.
— Не знаю, — стенала плечима Жайвірка. — Це було по-дурному, хоча... Що ти ще могла зробити, окрім як зачинити двері? Наш дім — наша фортеця.
Вони обвели поглядом кам'яні стіни, кам'яні долівки, кам'яний комин, залите сонцем кухонне вікно садиби Дубівці, дому Кременя.
— Ця дівка, ну, та жінка, яку вони вбили, — промовила Жайвірка, з розумінням дивлячись на подругу. — Це та сама?
Тенар кивнула.
— Один із тих покидьків казав, що вона була вагітна. На четвертому чи п'ятому місяці.
Обидві якийсь час мовчали.
— Мишоловка, — повторила Тенар.
Жайвірка сиділа, тримаючи руки на колінах. Спина пряма, обличчя напружене.
— Страх, — промовила вона. — Чого ми так боїмося? Чому ми дозволяємо їм зрозуміти, що боїмося? А чого бояться вони? — Вона піднесла до очей панчоху, яку саме церувала[9], покрутила її в руках і знову замовкла. — І чому вони бояться нас?
Тенар мовчки пряла.
До кімнати забігла Терру.
— Ось де моя пташечка! — защебетала до дівчинки Жайвірка. — Ану, ходи-но обійми тітоньку, моя лялечко!
Терру похапцем обійняла Жайвірку.
— Хто ті люди, яких сьогодні упіймали? — запитала вона хрипким безбарвним голосом, переводячи погляд із Жайвірки на Тенар.
Тенар зупинила прядку.
— Один був Спритник, — промовила вона повільно. — А другий — такий собі Чубар. А той, кого поранили, звався Хек. — Тенар не зводила очей з обличчя дівчинки. Бачила, як червоніє, наливається вогнем шрам на спотвореному обличчі. — Ну, а жінка, яку вони вбили, гадаю, звалася Сенні.
— Сеніні, — прошепотіла мала.
Тенар кивнула.
— Вони убили її на смерть?
Жінка кивнула.
— Пуголовок казав, що вони приходили сюди.
Тенар знову ствердно кивнула.
Дівчинка обвела поглядом кімнату, достоту так, як перед тим її оглядали Тенар і Жайвірка. Її ковзаючий по стінах погляд був сповнений болем і осудом.
— Ви їх уб'єте?
— Їх можуть засудити до шибениці.
— Тобто на смерть?
— На смерть.
Терру якось байдужно кивнула і вийшла на подвір'я, до "жайворенят", котрі гралися біля колодязя.
І Тенар, і Жайвірка — обидві мовчки повернулися до роботи. Мовчки сиділи біля вогнища — пряли і церували.
Нарешті після довгої паузи озвалася Жайвірка:
— А що сталося з тим чолов'ягою, з пастухом, який ішов за ними назирці? Яструб, ти казала, його звати?
— Він спить отам, — Тенар кивнула в бік задньої частини будинку.
— Ага, — промовила Жайвірка.
Дзижчала прядка.
— Ти не подумай, я давно його знаю.
— Ага. Ще коли була там, в Ре-Альбі?
Тенар кивнула. Прядка продовжувала дзижчати.
— Піти за тією трійцею, зчепитися з ними в темряві, маючи тільки вила, — знаєш, на таке не кожен відважився б. Він вже не молодик, еге ж?
— Ні, — відповіла Тенар, а трохи помовчавши, додала: — Він хворів якийсь час, а потім шукав роботу. Тож я відіслала його до Ясновода, нехай, думаю, візьме його. Але старий досі впевнений, що дасть усьому раду сам, та й відіслав Яструба до Джерел, на літні пасовища. Вчора він саме повертався звідти.
9
Церувати — штопати (розм.).