Техану

— Ти будеш біля хати? — гукнула до нього Тенар, стоячи на ґанку. — Терру вже спить, а я хочу трохи пройтися.

— Авжеж, звичайно, можеш іти, — сказав він.

По дорозі Тенар гірко думала про те, наскільки чоловіки байдужі до тих турбот, які керують життям кожної жінки: до того, приміром, що хтось неодмінно має бути неподалік від сплячої дитини; що чиясь свобода зазвичай обертається чиєюсь несвободою — адже для того, щоб зберегти рівновагу, навіть ідучи, доводиться спиратися на одну ногу, доки друга крокує вперед... Утім, поступово її похмурі думки розвіялися — тепер вона просто йшла далі, аж доки не опинилася на краю скелястого урвища над морем. Просто перед її очима у прозорому рожевому мареві тонуло сонце.

Тенар опустилася на коліна й погладила глибоку нерівну подряпину, що тяглася до краю скелі, — то був слід від шпичакуватого хвоста Калесина. Вона знову й знову проводила пальцями уздовж цієї борозенки, замріяно дивлячись у неозору далечінь. Нараз вона несподівано для самої себе промовила вголос ім'я дракона — воно повільно, із сичанням, виповзло з її вуст: "Калес-с-с-син..."

Тенар глянула на схід. Схили гори Ґонт червоніли в променях призахідного сонця. День поволі згасав. Тенар опустила очі, а коли за якийсь час знову подивилася на гору, то Ґонт уже ховався в сірому мареві сутінків. Вона дочекалася вечірньої зорі, що небавом зійшла над імлистим обрієм, а тоді повільно пішла додому.

А втім, чи додому? Хіба це її домівка? Чому вона й досі залишається тут, в Оґіоновій хатині, а не повертається до себе, у Дубівці? Навіщо їй чужі кози та грядки, коли у неї є свій сад і власна отара? "Зачекай", — сказав їй Оґіон перед смертю, і вона послухалася; а тоді прилетів дракон, і їй довелося подбати про Геда. Але тепер він уже майже оклигав, тож, по суті, Тенар зробила те, що мала зробити: поставила на ноги недужого, дала собі раду з Оґіоновим господарством... А відтак вони з Терру можуть повертатися у Дубівці.

Двері хатини, як завжди, були відчинені навстіж. Свіже вечірнє повітря м'яко струменіло всередину світлиці. Яструб сидів потемки на низькому ослоні під стіною. То було його улюблене місце.

Він мигцем глипнув на Тенар і відразу знову втупився в темний куток, праворуч від дверей. Там стояла Оґіонова чарівна патериця — важка дубова палиця з гладеньким руків'ям. А поряд Тенар поставила свій вільховий костур і ліщиновий ціпок Терру.

Зненацька жінка подумала: "А де ж Гедова патериця, яку йому колись подарував Оґіон? І чому я досі не згадувала про неї?"

У хаті було темно і трохи душно. Душу Тенар гнітив якийсь невиразний тягар. Їй так хотілося, щоб Гед якогось дня залишився вдома і поговорив із нею, але зазвичай вона, на жаль, не знаходила потрібних слів.

— Я тут подумала, — нарешті озвалася жінка, поправляючи тарілки в дубовому миснику, — і вирішила: пора мені збиратися назад, у Дубівці.

Гед нічого не відповів. Тенар зненацька відчула страшенну втому, їй хотілося спати, але він і досі продовжував сидіти біля коминка — не могла ж вона роздягатися в нього перед очима! Жінка навіть трохи розсердилася і вже хотіла попросити його на хвилину вийти надвір, коли раптом Гед заговорив — хрипко, нерішуче:

— А книги? Оґіонові книги? Книга Рун і ще дві. Ти забереш їх із собою?

— Я?!

— Ти ж була його останньою ученицею.

Вона підійшла ближче і сіла на триногий дзиґлик навпроти Геда.

— Я трохи вчилася рунічного письма, але вже майже забула оту науку. Оґіон також навчав мене Істинної Мови, якою розмовляють дракони. Але наразі я пам'ятаю лише деякі слова. Я не успадкувала його хисту, не стала чаклункою. Ти ж знаєш, я просто вийшла заміж. А хіба Оґіон залишив би свої премудрі книги якійсь селянці?

Трохи помовчавши, Гед сказав безбарвним голосом:

— Кому ж він їх у такому разі залишив?

— Тобі, ясна річ!

Яструб не відповів.

— Ти був його справжнім учнем, його гордістю і другом. Він ніколи цього не казав, але ці книги, безперечно, повинні належати тобі.

— І що ж мені з ними робити?

Вона пильно поглянула на нього крізь марево сутінків. Гіркота, тривога, незрозуміла лють, що лунали в голосі Геда, роздратували її.

— Ти, Архімаг, питаєш про це у мене? Годі, Геде, не роби з мене дурепу!

Зненацька він зірвався на ноги. Голос його тремтів, як напнута струна.

— Але невже... невже ти не бачиш... що все це в минулому... все!

Тенар не зводила з нього очей, намагаючись розгледіти в пітьмі його обличчя.

— Я більше не маю магічної сили!. Я віддав її... витратив... усе, що мав. Щоб закрити... Так що про магію мені тепер можна забути.

Тенар хотіла йому заперечити, але не змогла.

— Це як вилити кухоль води, — сказав Гед. — Вихлюпнути в пісок. Або на суху землю. Але я мусив це зробити. Зрештою, що таке один-єдиний кухоль води в безмежній пустелі? Хіба сама пустеля зникла?.. Послухай! Так колись кликав мене якийсь голос звідти, з-за Стіни, із Потойбіччя: йди сюди, слухай, слухай! І я пішов у ту мертву пустелю — іще зовсім юним. І я зустрів там Її, сам став Нею, побрався з власною Смертю. Але це вона дала мені життя. Воду, життєдайну воду. Я став джерелом живої води, струмком, стрімким потоком... Але там усі джерела пересихають. І все, що в мене зрештою залишилось, — це один-єдиний кухоль води, і я конче мусив вилити її в пісок, на дно Сухої ріки, на вкриті чорною імлою скелі. Пустеля прийняла мою жертву, всотавши живу воду до останньої краплі. І тепер я спустошений. Справу зроблено...

Тенар досить багато знала і від Оґіона, і від самого Геда, аби зрозуміти, про яку пустелю йдеться, і хоча комусь його слова могли здатися низкою туманних і плутаних образів, що приховують суть, але їй було зрозуміло, що це саме та істина, яку він пізнав у Потойбіччі. Проте вона також відчувала, що їй не можна мовчати; потрібно перечити йому, спростовувати все, що б він не сказав, навіть якщо його слова — щира правда.

— Ти ще просто не встиг отямитися, — сказала Тенар. — Повернення від смерті до життя — тривала подорож. І важка, навіть якщо назад летіти верхи на драконі. Щоб повернутись остаточно, потрібен час. Час, мир і спокій. Рани твої тяжкі, але вони загояться!

Гед мовчав. Тенар навіть подумала, що їй вдалося трохи його підбадьорити. Але раптом він запитав:

— Так само, як загоїлися рани цієї дівчинки?

Її наче вдарили гострим ножем, настільки гострим, що вона навіть не відчула, як лезо прохромило тіло.

— Не знаю, — сказав Гед уже знайомим їй безбарвним голосом, — навіщо ти взяла її до себе, знаючи, що вона невиліковна. Розуміючи, яким буде її життя. Напевне, доба лихоліття, яку нам довелось пережити, зачепила і цю бідну дитину. Але, як на мене, ти заопікувалася нею з тієї самої причини, з якої я й сам рушив назустріч своєму ворогові. Просто ти не могла вчинити інакше! А тепер нам треба якось жити далі, незважаючи на те, що перемога у двобої зі злом коштувала нам надто дорого... Нам належить вступити в нові часи: тобі — зі своєю обпаленою вогнем дівчинкою, а мені — зі спустошеною душею...

Тенар обернулася і поглянула на чарівну патерицю Оґіона, що стояла в кутку біля дверей. Важкий дубовий костур здавався геть чорним. Крізь прочинені двері було видно дві зорі, що жевріли в небі. Одну з них, яскраву білу зірку, якою вона й раніше часто милувалася довгими літніми вечорами, на Атуані називали Техану. А от як називається друга зірка, що сяяла поряд із Техану, Тенар не знала. Вона також не знала, як називають Техану тут, на Ґонті, і гадки не мала про її Істинне ім'я. Пам'ятала тільки ту назву, яку чула від матері, — Техану. Техану. Тенар, Тенар...

— Геде, — спитала вона, дивлячись у небо, — хто тебе виховував у дитинстві?

Він підійшов до дверей, став поряд із Тенар і теж втупився у затуманену морську далечінь. Відтак озвався, відповідаючи на запитання жінки:

— Та ніхто особливо не виховував. Мати померла, коли я був іще зовсім малим. Були ще старші брати, але я їх не пам'ятаю. Так що зазвичай про мене дбали мій батько і тітка, материна сестра. Батько ковалював, а тітка була в нас, у Десяти Вільхах, відьмою і знахаркою.