Страница 3 из 33
— Що ж ви бачите вві сні?
— Я ще ніколи не бачив себе у моєму теперішньому вигляді. Я бачу себе таким, яким був колись… бачу рідних, друзів… Нещодавно бачив небіжчицю дружину і переживав з нею весну нашого кохання. Бетті колись звернулася до мене як пацієнтка: вона ушкодила ногу, виходячи з автомобіля. Перше наше знайомство відбулося в моєму кабінеті. Ми якось одразу зблизилися з нею. Після четвертих відвідин я запропонував їй поглянути на портрет моєї нареченої, який лежав на письмовому столі. «Я одружусь із нею, коли дістану її згоду», — сказав я. Вона підійшла до столу і побачила на ньому маленьке дзеркальце; заглянувши в нього, вона засміялась і сказала: «Я гадаю… вона не відмовиться». За тиждень вона була моєю дружиною. Ця сцена недавно проминула переді мною вві сні… Бетті померла тут, у Парижі. Ви знаєте, я приїхав сюди з Америки як хірург під час європейської війни. Мені запропонували тут кафедру, і я залишився, щоб жити біля її могили. Дружина моя була дивовижною жінкою…
Обличчя голови проясніло від спогадів, але відразу ж спохмурніло.
— Яким безмежно далеким здається той час!
Голова замислилась. Повітря тихо шипіло в горлі.
— Минулої ночі я бачив уві сні свого сина. Мені дуже хотілося б подивитися на нього ще раз. Але я не насмілююсь піддавати його такому випробуванню…. Для нього я помер.
— Він дорослий? Де він зараз?
— Так, дорослий. Він майже ваш одноліток чи трохи старший. Навчається в університеті. Зараз має бути в Англії, у своєї тітки, материної сестри. Ні, краще б не бачити снів. Але мене, — вела далі голова, помовчавши, — мучать не лише сни. Наяву мене мучать фальшиві відчуття. Як не дивно, але іноді здається, нібито я відчуваю своє тіло. Мені часом хочеться раптом зітхнути на повні груди, потягнутись, розпрямити широко руки, так як це робить людина, коли засидиться. А іноді я відчуваю подагричний біль у лівій нозі. Правда ж, смішно? Хоч як лікар ви маєте це розуміти. Біль такий реальний, що я мимоволі опускаю погляд і, звичайно, крізь скло бачу під собою порожній простір, кам’яні плити підлоги… Часом мені здається, що зараз почнеться напад ядухи, і тоді я майже задоволений своїм «посмертним існуванням», яке позбавляє мене принаймні від астми…
Все це лише рефлекторна діяльність клітин мозку, колись пов’язаних із життям тіла…
— Жахливо! — не витримала Лоран.
— Так, жахливо… Дивно, за життя мені здавалося, що я жив самою тільки роботою думки. Я і справді якось не помічав свого тіла, заглибившись у наукову роботу. І тільки втративши тіло, я відчув, що я втратив. Тепер, як ніколи за все моє життя, я думаю про пахощі квітів, духмяного сіна десь на узліссі, про далекі прогулянки пішки, про шум морського прибою… Я не втратив відчуття нюху, дотику та інших чуттів, але я відрізаний від усієї різноманітності світу відчуттів. Пахощами сіна добре насолоджуватись у полі, коли вони пов’язані з тисячею інших відчуттів: і з пахощами лісу, і з красою вечірньої зорі, і з гомоном лісових птахів. Штучні пахощі не змогли б замінити мені природних. Запах парфумів «Троянда» замість квітки? Це так само мало задовольнило б мене, як голодного запах паштету без паштету. Втративши тіло, я втратив світ, — увесь неосяжний, прекрасний світ речей, яких я не помічав, речей, які можна взяти, помацати і в той же час відчути своє тіло, себе. О, я охоче б віддав своє химеричне існування за єдину радість — відчути в своїй руці вагу простого каменя! Якби ви знали, наскільки приємний дотик губки, коли ви вранці вмиваєте мені обличчя. Адже дотик — це єдина для мене можливість відчути себе в світі реальних речей… Усе, що я можу зробити сам, це доторкнутися кінчиком язика до моїх пересохлих губів.
Того вечора Лоран повернулася додому неуважна і схвильована. Старенька мати, як звичайно, приготувала їй чай із холодною закускою, але Марі не торкнулася бутербродів, нашвидку випила склянку чаю з лимоном і підвелася, щоб іти до своєї кімнати. Пильний погляд матері зупинився на ній.
— Тебе щось бентежить, Марі? — запитала старенька. — Може, якісь неприємності на роботі?
— Ні, мамо, просто я стомилась і голова болить… Я ляжу трохи раніше, і все мине.
Мати не затримала її, зітхнула і, залишившись на самоті, замислилась.
Відтоді як Марі влаштувалась на роботу, вона дуже змінилася. Стала знервованою, потайною. Мати та дочка завжди були великими друзями. Поміж ними не було таємниць. І ось тепер з’явилася таємниця. Старенька Лоран відчувала, що її дочка щось приховує. На материні розпитування про роботу Марі відповідала дуже коротко й невиразно.
— У професора Керна вдома є лікарня для особливо цікавих у медичному відношенні хворих. І я доглядаю їх.
— Які ж це хворі?
— Різні. Є дуже складні випадки… — Марі супилась і переводила розмову на інше.
Стареньку не задовольняли такі відповіді. І вона почала навіть розпитувати про це деінде, але нічого не дізналася, крім того, що повідомила дочка.
«Чи не закохана вона часом у Керна і, можливо, безнадійно, без взаємності?..» — думала старенька. Але тут же й заперечила сама собі: донька не втаїла б від неї свого захоплення. До того ж хіба Марі не гарненька? А Керн неодружений. І коли б тільки Марі кохала його, то, звичайно, і Керн не встояв би. Іншої такої Марі не знайти в цілому світі. Ні, тут щось інше.:. І старенька довго не могла заснути, перевертаючись з боку на бік на високих перинах.
Не спала й Марі. Погасивши світло, щоб мати думала, ніби вона вже спить, Марі сиділа в ліжку з широко розплющеними очима. Вона згадувала кожне слово голови і намагалася уявити себе на її місці: тихенько торкалася язиком своїх губів, піднебіння, зубів і думала:
«Оце й усе, що може робити голова. Можна прикусити губу, кінчик язика. Можна ворушити бровами. Рухати очима. Заплющувати, розплющувати їх. Рот і очі. Більше жодного поруху. Ні, ще можна трохи рухати шкірою па лобі. І більш нічого…»
Марі заплющувала і розплющувала очі, кривила обличчя. О, коли б у цей час мати поглянула на неї! Старенька вирішила б, що її дочка збожеволіла.
Потім несподівано Марі почала хапати себе за плечі, коліна, руки, гладила груди, занурювала пальці в густе волосся і шепотіла:
— Господи! Яка я щаслива! Як багато я маю! — Яка я багата! І я не знала, не відчувала цього!
Утома молодого тіла давалася взнаки. Очі Марі мимоволі заплющились. І тоді вона побачила голову Доуеля. Голова дивилася на неї пильно й скорботно. Голова злітала зі свого столика і ширяла в повітрі. Марі бігала попереду голови. Керн, як шуліка, кидався на голову. Звивисті коридори… Важкі двері… Марі хотіла швидше відчинити їх, та двері не піддавались, і Керн доганяв голову, голова свистіла, шипіла вже біля вуха… Марі відчувала, що задихається. Серце калатає в грудях, його прискорені удари болісно віддаються у всьому тілі. Холодний дрож пробігає по спині… Вона відчиняє двері, потім ще одні, далі ще… О, який жах!..
— Марі! Марі! Що з тобою? Та прокинься ж, Марі! Ти стогнеш…
Це вже не сон. Мати стоїть біля ліжка і стривожено гладить її волосся.
— Нічого, мамо. Просто мені наснився поганий сон.
— Тобі надто часто почали снитися погані сни, дитино моя…
Старенька виходить зітхаючи, а Марі ще деякий час лежить із розплющеними очима, тамуючи биття серця.
— Щось мої нерви геть здають, — тихо шепоче вона і цього разу міцно засинає.
СМЕРТЬ ЧИ ВБИВСТВО?
Якось, переглядаючи перед сном медичні журнали, Лоран прочитала статтю професора Керна про нові наукові дослідження. В цій статті Керн посилався на праці інших вчених з тієї ж галузі. Всі ці вибірки було взято з наукових журналів та книг, і-вони цілком збігалися з тими, що їх Лоран за вказівкою голови підкреслювала під час їхніх ранкових занять.
Другого дня, як тільки трапилась нагода поговорити з головою, Лоран запитала:
— Що робить професор Керн в лабораторії за моєї відсутності?
Повагавшись, голова відповіла:
— Ми з ним продовжуємо наукову роботу.