Голова професора Доуеля

— І що ж то за ідея?

— Я колись розповім вам, нехай лиш усе це виразніше сформується в моєму мозку…

О дев’ятій Лоран вирішила постукати до Бріке, але відповіді не почула. Стурбована, вона спробувала відчинити двері, але вони виявилися замкненими зсередини. Лоран нічого більше не лишалося, як доповісти про це Керну.

Керн, як завжди, діяв швидко і рішуче.

— Вибивайте двері! — наказав він Джонові.

Негр ударив плечем. Важкі двері тріснули і зірвалися з петель. Керн, Лоран і Джон зайшли до кімнати.

Неприбране ліжко Бріке було порожнім. Керн підбіг до вікна. Від ручки рами вниз спускалася мотузка з роздертого простирадла і двох рушників. Клумбу під вікном витолочено.

— Це ваші витівки! — крикнув Керн, повертаючи грізне обличчя до Лоран.

— Запевняю вас, що я не брала ніякої участі у втечі мадемуазель Бріке, — твердо сказала Лоран.

— Ну, з вами ми ще поговоримо, — відповів Керн, хоч рішуча відповідь Лоран одразу переконала його в тому, що Бріке діяла без спільників. — Тепер слід потурбуватися про те, щоб упіймати втікачку.

Керн пройшов до свого кабінету І схвильовано закрокував від каміна до столу. Першою його думкою було викликати поліцію. Але він одразу відкинув цю думку. Поліцію найменше слід було вплутувати в цю справу. Доведеться звернутися до приватних агентів з розшуку.

«Чорт, я сам винен… Треба було вжити заходів до кращої охорони. Але хто міг подумати. Вчорашній труп — утік! — Керн зло розреготався. — І тепер, чого доброго, вона розпатякає про все, що з нею трапилось… Адже вона говорила про фурор, який зчинить її поява… Ця історія дійде до газетних кореспондентів, і тоді… Не слід було показувати її голові Доуеля… Завдала мороки. Віддячила!»

Керн викликав телефоном агента приватної контори розшуку, дав йому велику суму на витрати, пообіцявши ще більшу на випадок успіху, і детально описав Бріке.

Агент оглянув місце втечі та сліди, які вели до залізної огорожі саду. Огорожа була висока І закінчувалася гострими шпичаками. Агент похитав головою: «Молодець дівчина!» На одному шпичаку він помітив клапоть сірого шовку, зняв його й обережно поклав до гаманця.

— В цю сукню вона була одягнена у день втечі. Будемо шукати жінку в сірому.

І, запевнивши Керна, що «жінку в сірому» буде обов’язково знайдено не пізніше як за добу, агент пішов.

Агент був досвідчена у своїй справі людина. Він дізнався адресу останньої квартири

Бріке й адреси кількох її колишніх подруг, роззнайомився з ними, у однієї знайшов фотографію Бріке, дізнався, в яких кабаре Бріке виступала. Кілька агентів було розіслано по цих кабаре на розшуки втікачки.

— Пташка далеко не залетить, — упевнено говорив агент.

Однак цього разу він помилився. Минуло два дні, але на слід Бріке натрапити так і не вдалося. Лише на третій день розшуків постійний відвідувач одного шинку на Монмартрі повідомив агента, що у ніч втечі там була «воскресла» Бріке. Але куди вона потім зникла, ніхто не знав.

Керн хвилювався дедалі більше. Тепер він турбувався не тільки про те, що Бріке розголосить його таємниці. Він боявся назавжди втратити цінний «експонат». Щоправда, він міг зробити другий — із голови Тома, але на це потрібен був час і купа сил. Та й новий дослід міг не вдатися так блискуче. А демонстрація оживленої собаки, ясна річ, не дала б потрібного ефекту. Ні, Бріке треба було розшукати за будь-яку ціну. І він подвоював, потроював преміальну суму за розшуки «експоната-втікача».

Щодня агенти доповідали йому про наслідки розшуків, але ці наслідки були невтішними. Бріке ніби у воду впала.

ДОСПІВАНА ПІСНЯ

Після того як Бріке з допомогою свого нового спритного, гнучкого і дужого тіла перелізла через огорожу і вийшла на вулицю, вона зловила таксі й дала дивну адресу:

— Кладовище Пер-Лашез.

Але не доїжджаючи до площі Бастилії, вона змінила таксі й поїхала на Монмартр. На перші витрати Бріке захопила з собою сумочку Лоран, де було кілька десятків франків. «Одним гріхом більше погоди не зробить, до того ж це було необхідно», — заспокоювала вона себе. Каяття в заподіяних гріхах було відкладене на потім. Вона знову відчувала себе цілісною, живою, здоровою людиною, навіть молодшою, ніж була до цього. До операції, за її жіночим підрахунком, їй було близько тридцяти. Нове ж тіло мало навряд чи більше двадцяти років. Залози цього тіла омолодили голову Бріке: зморшки на обличчі зникли, колір його покращав. «Тепер тільки й пожити», — думала Бріке, замріяно дивлячись у маленьке дзеркальце, яке знайшла в сумочці.

— Зупиніть тут, — звеліла вона водієві й, розрахувавшись із ним, пішла далі пішки.

Була десь четверта ранку. Вона підійшла до знайомого кабаре «Ша-нуар», де виступала тієї фатальної ночі, коли випадкова куля урвала на півслові веселеньку шансонетку, яку вона співала. Вікна кабаре ще яскраво світилися.

Трохи хвилюючись, Бріке зайшла до знайомого вестибюлю. Стомлений швейцар, мабуть, не впізнав її. Вона швидко пройшла до бічних дверей і через коридор зайшла до приміщення для артистів, поряд зі сценою. Першою її зустріла Руда Марта. Злякано скрикнувши, Марта сховалась у своїй гримерній. Бріке розреготалася і постукала в двері, але Руда Марта не відчиняла.

— О, Ластівко! — почула Бріке чоловічий голос. Під цим ім’ям вона була відома в кабаре через свою пристрасть до коньяку з ластівкою на етикетці. — То ти жива? А ми тебе давно мали за мертву.

Бріке озирнулася і побачила гарного, елегантно вдягненого чоловіка з дуже блідим чисто поголеним обличчям. Такі обличчя бувають у людей, які рідко бачать сонце. То був Жан, чоловік Рудої Марти. Він не любив говорити про свою професію. Його ж друзі й товариші по чарці не вважали тактовним запитувати, на що ж він, власне, живе. Досить було й того, що в Жана часто водились гроші і що він був «хлопець-друзяка». В ті ночі, коли в Жана бряжчало в кишенях, вино лилось рікою і Жан платив за всіх.

— Звідкіля ти прилетіла, Ластівко?

— З лікарні, — відповіла Бріке.

Боячись, щоб у неї не відібрали нове тіло родичі і друзі тієї, котрій воно належало, Бріке вирішила нікому не розповідати про незвичайну операцію.

— Моє становище було дуже серйозне, — вигадувала вона. — Мене вважали померлою і навіть відправили в морг. Але там один студент, який оглядав трупи, взяв мене за руку і відчув слабкий пульс. Я була ще живою. Куля пройшла біля самого серця, не зачепивши його. Мене одразу відвезли до лікарні, й усе обійшлося.

— Чудово! — вигукнув Жан. — Усі наші страшенно здивуються. Давай вихилимо по чарці за твоє воскресіння.

Замок у дверях клацнув. Руда Марта, яка підслухала через двері цю розмову, переконалася, що Бріке не привид, і відчинила двері. Подруги обнялися і міцно поцілувались.

— Ти ніби зробилася тоншою, вищою і граційнішою, Ластівко, — сказала Руда Марта, з цікавістю і навіть подивом розглядаючи фігуру подруги, яка з’явилася так несподівано.

Бріке трохи знітилась під цим допитливим жіночим поглядом.

— Звичайно, я схудла, — відповіла вона. — Мене годували самим бульйоном. А зріст? Я купила собі туфлі на дуже високих підборах. Ну й фасон сукні…

— Але чого ти так пізно з’явилася сюди?

— О, то ціла історія… Ти вже виступала? Можеш посидіти зі мною хвилинку?

Марта ствердно кивнула головою. Подруги всілися біля столика з великим дзеркалом, який було заставлено коробками з гримувальними олівцями та фарбами, флаконами парфумів, пудреницями, найрізноманітнішими коробочками зі шпильками.

Жан примостився поруч, потягуючи єгипетську цигарку.

— Я втекла з лікарні. В буквальному розумінні, — повідомила Бріке.

— Але чому?

— Набридли бульйони. Розумієш, бульйон, бульйон і бульйон… Я просто боялася захлинутися в бульйоні. А лікар не хотів мене відпускати. Він повинен був ще показати мене студентам. Боюсь, що мене розшукуватиме поліція… Я не можу повернутися до себе і хотіла б залишитись у тебе. А ще краще — зовсім поїхати з Парижа на кілька днів… Але в мене так мало грошей.