Доктор Сон

Ден помотав головою.

— Не можу пояснити. Подеколи я просто знаю, і все.

— Як я можу тобі віддячити?

Це було те питання, якого Ден очікував, на яке сподівався.

— Дотриманням дванадцятого кроку, дурнику.

Брови Джона Д. злетіли вгору.

— Анонімністю. Якщо сказати односкладно: ані пари збіса з вуст.

На обличчі Джона розквітло зрозуміння.

— Це мені легко.

— Добре. Готуй тепер каву. Я розкладу книжки.

4

У більшості груп АА Нової Англії річниці називають днями народження і святкують їх після зборів з пирогами. Невдовзі перед тим, як у такому ж стилі мали відсвяткувати третій рік Денової тверезості, до Джона Далтона, — відомого в різних колах як доктор Джон або Док Дж., приїхали Девід Стоун і прабаба Абри, щоб запросити його на інший день народження. Мова йшла про святкування родиною Стоунів триріччя Абри.

— Це вельми приємно, — сказав Джон, — і я буду більш ніж радий під’їхати, якщо ніщо не завадить. От лишень чому мені здається, що за цим приховується щось іще?

— Бо так і є, — сказала Четта. — І оцей містер Упертюх нарешті вирішив, що настав час про це побалакати.

— Якась проблема з Аброю? Якщо так, розкажіть детальніше. Судячи з останнього огляду, з нею все гаразд. Страшенно розвинута. Соціальні навички прегарні. Мовні навички вище даху. Те саме з читанням. Останнього разу, як вона була тут, вона читала мені «Алігатори кругом повсюди»[112]. Можливо, це механічна пам’ять, але все одно прекрасно для дитини, якій ще навіть трьох років нема. А Люсі знає, що ви тут?

— Люсі й Четта, це одна банда, вони на мене напосілися разом, — признався Девід. — Люсі зараз вдома з Аброю, готують кекси для свята. Коли я звідти йшов, кухня була схожою на пекло в бурю.

— То про що саме ми тут говоримо? Про те, що ви хочете, аби я приїхав на її свято зі спостережно-оглядовою метою?

— Саме так, — сказала Четта. — Ніхто з нас не може сказати напевне, що щось відбудеться, але шансів на це більше, коли вона буде збудженою, а вона вже дуже розхвильована майбутнім святом. Прийдуть усі її друзі з дитсадка, виступить там також і фокусник зі своїми магічними трюками.

Джон висунув шухляду й дістав жовтий блокнот[113].

— Що саме там може відбутися, чого ви очікуєте?

Девід зам’явся:

— Ну… це важко сказати.

Четта подивилася на нього прямо:

— Розказуй, каро. Тепер вже пізно задкувати. — Тон у неї був легкий, майже грайливий, але Джону Далтону вона здалася занепокоєною. Він зрозумів, що обоє його візитерів занепокоєні. — Почни з тієї ночі, коли вона почала плакати не перестаючи.

5

Девід Стоун вже десять років викладав студентам американську історію й історію Європи ХХ століття, тож він розумівся на тому, як організувати розповідь так, щоби важко було не побачити внутрішню логіку подій. Цю історію він розпочав з повідомлення, що те марафонське голосіння їхньої маленької дочки припинилося майже зразу ж після того, як другий авіалайнер увігнався у Всесвітній торговельний центр. Потім він повернувся в часі до тих їхніх снів, у яких його дружина бачила Абру з номером рейсу «Америкен Ерлайнз» на грудях, а він з номером рейсу «Юнайтед Ерлайнз».

— У своєму сні Люсі знайшла Абру в туалеті в літаку. А я в своєму — в якомусь охопленому пожежею торговому закладі. Можете зробити власні висновки з цієї частини. Або ні. Як на мене, ті номери рейсів здаються доволі промовистими. Але про що саме вони промовляють, я не розумію. — Він невесело розсміявся, здіймаючи вгору руки, щоб потім їх знову опустити. — Можливо, мені боязно зрозуміти.

Джон Далтон пам’ятав ранок 11 вересня 2001 року — і Абрин напад безупинного плачу — дуже добре.

— Дозвольте мені висловитися прямо. Ви вважаєте, що ваша дочка, якій тоді було лише п’ять місяців, якось передчувала ті атаки і якимсь телепатичним чином попередила про них вас?

— Так, — підтвердила Четта. — Викладено лаконічно точно. Браво.

— Я розумію, як воно звучить, — сказав Девід. — Саме тому ми з Люсі про це не розводилися. Окрім як Четті, тобто. Люсі розповіла їй того ж вечора. Люсі розповідає своїй Момо геть усе, — зітхнув він. Кончетта подарувала йому холодний погляд.

— А у вас не було подібного сновидіння? — спитав у неї Джон.

Вона похитала головою.

— Я була в Бостоні. Далеко від її… ну, не знаю, як сказати… передавальних можливостей?

— Вже минуло майже три роки після одинадцятого вересня, — сказав Джон. — Я припускаю, що відтоді відбувалися ще якісь речі.

Багато чого відтоді відбувалося, і тепер, коли він спромігся розповісти про першу (і найнеймовірнішу подію), Джон зрозумів, що про решту йому буде розповідати досить легко.

— Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?

Джон похитав головою.

— Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»[114], його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.

Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.

— У тій збірці є всі хіти — «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», — але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге»[115]. Ви її знаєте?

— Так зразу й не згадаю, — відповів Джон. — Упізнав би, мабуть, якби почув.

— Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. — Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. — Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять — я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.

Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.

— Це почалося навесні 2002 року. Ми з Люсі лежали в ліжку, читали. По телевізору якраз ішов прогноз погоди, а його передають приблизно в середині одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своїй кімнаті — міцно спала, наскільки я розумію. Люсі попрохала мене вимкнути телевізор, оскільки теж уже захотіла спати. Я клацнув пультом, і от тоді-то ми це почули. Фортепіанний переграш із «Тільки не вдруге», ті двадцять дев’ять нот. Ідеально зіграні. Жодної похибки, і пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тільки що ж то міг бути за грабіжник, який затримався біля піаніно, щоби трішки пограти «Бітлз», перед тим як загарбати столове срібло? Пістолета я не маю, а мої ключки для гольфу стояли в гаражі, тож я вхопив найбільшу, яка потрапила під руку, книжку і пішов униз, щоб стятися з тим, хто б там він не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсі я сказав, щоби вона тримала в руках телефон і зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нікого не було, і всі двері були замкнені. До того ж клавіші піаніно були закриті кришкою.

— Я знову повернувся нагору і сказав Люсі, що нічого й нікого не знайшов. Тоді ми з нею пішли поглянути на дитину. Не домовляючись, просто взяли й пішли. Гадаю, ми вже розуміли, що це Абра, але ні Люсі, ні мені не хотілося промовити цього щиро, вголос. Абра не спала, просто лежала в своїй колисці й дивилася на нас. Знаєте ж, як вони мудро дивляться отими своїми оченятами?

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.