Зона покриття

— Якби я знав, що у тебе є хоча б один шанс із п'яти — та що там... один із п'ятдесяти... добре, не будемо про це. — Том посвітив ліхтариком на Джордана. — А ти? Маєш якісь аргументи проти цього безумства?

Джордан замислився, а потім повільно похитав головою.

— Одного разу Директор сказав мені одну річ. Хочете знати яку?

Том іронічно відсалютував ліхтариком. Промінь вихопив із темряви намет кінотеатру «Іока», у якому показували новий фільм за участю Тома Генкса, і аптеку поряд із ним.

— Хочемо.

— Він сказав, що розум може бути розважливим, але душа прагне, і серце знає, що йому потрібно.

— Амінь, — дуже тихо сказав Клай.

Вони пройшли дві милі на схід по Маркет-стрит, яка була відрізком траси-19А. Після першої милі тротуар закінчився і почалися ферми. У кінці другої вони побачили ще один світлофор, вогні якого не горіли, і знак перетину з трасою-11. На перехресті сиділо троє людей, загорнувшись по самі шиї у спальні мішки. Одного з них Клай упізнав одразу ж, як тільки навів на нього промінь ліхтарика: це був літній джентльмен з видовженим інтелігентним обличчям і волоссям із сивиною, стягнутим на потилиці у кінський хвіст. Бейсболка «Дельфінів з Маямі» на голові в іншого чоловіка теж видалася знайомою. А потім Том посвітив ліхтариком на жінку, яка сиділа поряд із паном Кінським Хвостом, і сказав: «Ви».

Клаєві не було видно, чи на ній є футболка «Гарлей-Девідсон» зі зрізаними рукавами (заважав спальний мішок), але він точно знав, що якщо футболка не на її власниці, то, напевно, в одному з рюкзаків, які купою лежали біля знака «ТРАСА-11». Також він знав, що жінка вагітна. Ці троє наснилися йому в мотелі «Шепіт сосен», за дві ночі до загибелі Аліси. Йому снилося, що вони у світлі ліхтарів стоять на платформах на великому полі.

Сивий чоловік підвівся, від чого спальний мішок повільно сповз донизу. Поряд із їхніми речами лежали дві рушниці, але він здійняв руки на знак того, що вони не заряджені. Жінка вчинила так само. Коли спальний мішок упав до її ніг, стало помітно, що вона вагітна. Чоловік у бейсболці виявився високим, років сорока. Він також здійняв руки.

Усі втрьох стояли так кілька секунд у світлі ліхтарів, а потім сивий чоловік дістав із нагрудної кишені м'ятої сорочки окуляри в чорній оправі і надів їх. У нього з рота йшла пара, що злітала у холодному нічному повітрі до дорожнього знака «ТРАСА-11», стрілки на якому були спрямовані як на захід, так і на північ.

— Так, так, — сказав він. — Президент Гарварда сказав, що ви, ймовірно, пройдете цією дорогою. Аж ось і ви. Розумний хлопець цей Президент Гарварда, хоч і замолодий для такої посади. І, на мою думку, непогано було б йому звернутися до пластичного хірурга, перш ніж він зустрінеться з потенційними багатими спонсорами.

— Хто ви? — спитав Клай.

— Перестаньте світити мені в обличчя, молодий чоловіче, і я з радістю вам розповім.

Том і Джордан опустили ліхтарики. Клай теж, але одну руку тримав на рукоятці револьвера Бет Нікерсон.

— Я Деніел Гартвік, із Гавергілла, штат Массачусетс, — відрекомендувався сивий чоловік. — Ця молода пані — Деніз Лінк, також із Гавергілла. Джентльмен праворуч від неї — Рей Гейзенґа із Гроувленда, сусіднього містечка.

— Дуже приємно, — пробурмотів Рей Гейзенґа і вклонився: смішно, чарівно і незграбно. Клай зняв руку з рукоятки револьвера.

— Але наші імена вже не мають значення, — вів далі Деніел Гартвік. — Важливою є наша сутність, принаймні та, якою її сприймають фонери. — Він похмуро глянув на них. — Ми божевільні. Так само, як і ви.

Поки точилася розмова — говорив переважно Ден, — Деніз і Рей встигли приготувати скромну їжу над пропановим пальником («Ці консервовані сосиски не такі вже й погані, якщо кип'ятити їх довго-довго», — відзначив Рей). Свою розповідь Ден почав із того, що вже двадцять на третю ранку, а о третій він збирається знову вивести свій «хоробрий маленький загін» на дорогу. Сказав, що до світанку, поки не з'явилися мобілоїди, хоче встигнути подолати якомога більше миль.

— Бо вночі вони не виходять. Хоч у цьому в нас є перевага. Пізніше, коли програмування закінчиться чи вступить у завершальну стадію, можливо, вони й почнуть ходити після настання темряви, але...

— І ви теж дійшли такого висновку? — спитав Джордан, уперше відтоді, як померла Аліса, виявивши цікавість до розмови. Він ухопив Дена за руку. — Ви вважаєте, що вони перезапускаються, як комп'ютери, з жорстких дисків яких...

— ...стерли інформацію, — закінчив Ден таким тоном, наче це була найзвичайніша річ у світі.

— Ви... були вченим? — спитав Том. Ден відповів йому посмішкою.

— Я уособлював цілу кафедру соціології в Гавергілльському університеті мистецтв та техніки. Якби Президенту Гарварда наснився найжахливіший кошмар, то цим кошмаром був би я.

Ден Гартвік, Деніз Лінк і Рей Гейзенґа знищили не одну, а цілих дві зграї. Першу на задній стоянці гавергілльського звалища старих автомобілів, куди вони забрели випадково, коли їхній гурт ще складався з шести людей, що намагалися вибратися з міста. Це сталося через два дні після проходження Імпульсу, коли фонолюди ще були мобілоїдами, приголомшеними і готовими вбивати одне одного так само, як і нормальних, що траплялися на їхньому шляху. Перша зграя була маленькою — лише сімдесят п'ять мобілоїдів. Тоді вони скористалися бензином.

— Вдруге, у Нашуа, ми використали динаміт, який знайшли на будівельному майданчику, — сказала Деніз. — На той час ми вже були без Чарлі, Ральфа і Артура. Ральф та Артур просто пішли своїм шляхом. А Чарлі, бідолашний старий Чарлі, помер від серцевого нападу. Хай там як, але Рей знав, як підірвати динаміт, бо колись прокладав дороги.

Сидячи навпочіпки біля пальника і помішуючи боби, що розігрівалися разом із сосисками, Рей підняв вільну руку і махнув нею.

— Після того, — провадив далі Ден Гартвік, — ми почали скрізь помічати ті знаки, «Кашвак=Без-Моб». Нам вони припали до душі, чи не так, Денні?

— Еге ж, — кивнула Деніз. — Всіх впускати, нікого не випускати. Ми йшли на північ, як і ви, а коли нам почали траплятися ці знаки, ми прискорили ходу. Тільки я була не в захваті від цієї ідеї, бо через Імпульс втратила чоловіка. Через цих паскуд моя дитина виросте без батька. — Побачивши, що Клай скривився, вона сказала: — Вибач. Ми знаємо, що твій хлопчик пішов у Кашвак.

Клай аж рота роззявив від здивування.

— Так, — підтвердив Ден, беручи тарілку, коли Рей почав роздавати їжу. — Президент Гарварда знає все, бачить усе, і на кожного в нього досьє... принаймні він хоче нас у цьому переконати. — Він підморгнув Джордану, і хлопчик щиро посміхнувся у відповідь.

— Ден мені все пояснив, — сказала Деніз. — Якась терористична група чи, можливо, просто двійко натхненних психів у гаражі розпочала це все, не підозрюючи, до яких наслідків це призведе. Фонери всього лише грають у цьому спектаклі відведену їм роль, ось і все. Вони не відповідали ні за що, коли були божевільними, і тепер не відповідають, бо...

— Вони керуються якимось стадним інстинктом, — підказав Том. — Як під час міграції.

— Це колективний інстинкт, але зовсім не міграція, — заперечив Рей, сідаючи з тарілкою в руках. — Ден вважає, що це інстинкт виживання, й більше нічого. Думаю, він має рацію. Чим би це не було, ми мусимо знайти притулок на час дощу. Розумієте, про що я?

— Ми почали бачити ці сни — після того як спалили першу зграю, — сказав Ден. — Владні сни. Ессе homo — insanus — цілком у дусі Президента Гарварда. Потім, коли ми підірвали зграю в Нашуа, Президент з'явився особисто і привів із собою близько п'ятисот нерозлучних друзів. — Він їв швидко й вправно.

— І залишив на порозі купу розплавлених стереосистем, — сказав Клай.

— Деякі були розплавлені, — відповіла Деніз, — а переважно то були уламки. — Вона посміхнулася одними губами. — Та нічого. У них геть немає музичного смаку.