Зона покриття

Клай міг поклястися, що чув стогін, коли їх, сонних і невинних, простромила шведська сталь божевільного.

Розлючений, не звертаючи ніякої уваги на ніж (принаймні в цей момент), він стрімко відштовхнув чоловіка у порізаній сорочці, затуляючись портфелем, наче щитом, і дедалі сильніше гніваючись, тому що портфель у тому місці, де в ньому застряг ніж, утинався клином.

— Блет! — заверещав псих і спробував витягти ножа. Та лезо сиділо надто міцно й не піддалося. — Блет кай-йам доу-рам каз-залах а-баббалах!

— Я тобі покажу а-6аббалах і а-каззалах, ти, паскудо! — вигукнув Клай і вдарив божевільного, що відступав, по ногах лівою ногою ззаду. Пізніше йому спаде на думку, що тіло знає, як битися, коли йому це потрібно. Це таємниця, яку воно надійно зберігає так само, як секрети здатності перестрибувати струмок чи займатися сексом, або (дуже схоже на те) як помирати, коли немає іншого вибору. Що у стані надзвичайного стресу тіло просто перебирає на себе керування і робить те, що потрібно робити, а розум стоїть збоку, свистить або колупає носаком землю і дивиться у небо. Або спостерігає за тим, як ніж торує собі шлях крізь портфель, що його подарувала тобі дружина на двадцятивосьмиріччя, якщо вже на те пішло.

Псих спіткнувся об ногу Клая, як і передбачало мудре тіло Клая, і впав спиною на тротуар. Важко дихаючи, Клай стояв над ним, усе ще стискаючи обома руками портфель, наче щит, погнутий у бою. Із нього досі стримів ніж м'ясника — рукоятка з одного боку, лезо з іншого.

Псих спробував підвестися. Але новий друг Клая зреагував швидше: прожогом метнувшись уперед, він досить сильно пнув його в шию. Чоловічок ридав — по його щоках, затуманюючи скельця окулярів, стікали сльози. Псих знову впав на тротуар, висолопивши язика. Вони почули здушені звуки, що нагадували Клаєві попередню його ляпотню мовами.

— Він намагався нас убити! — схлипував чоловічок. — Убити!

— Так, так, — сказав Клай. Він пригадав, що колись так само казав так, так, втішаючи Джонні в ті часи, коли його ще називали Крихітка Джонні й той доріжкою перед будинком прямував до них із подряпаними колінами або ліктями, ниючи: «У мене КРОВ»!

Сильно закривавлений чоловік на тротуарі вже звівся на лікті, знову намагаючись встати. Цього разу честь випала Клаєві: підбивши один з ліктів психа, він поклав його назад на тротуар. Здавалося, що ці стусани — єдино правильний, хоч і не надто приємний, тимчасовий захід із тих, що були у їхньому розпорядженні. Клай ухопив рукоятку ножа, скривився, бо її вкривав слизький шар крові, що вже наполовину згорнулася, — відчуття було таке, наче він тер долоню, вкриту холодним жиром для смаження бекону, — і сильно смикнув за неї. Ніж трохи зрушив з місця, але потім чи то застряг, чи то рука Клая зісковзнула з рукоятки. Він уявив собі, як його персонажі жалібно бурмочуть у темряві портфеля, і сам застогнав. Він не міг нічого вдіяти. І постійно ловив себе на думці, що робитиме з ножем, якщо витягне його. Заріже ним психа? Він подумав, що міг би це зробити під гарячу руку, але, мабуть, зараз уже на таке не здатен.

— Що сталося? — крізь сльози запитав чоловічок. Хоча Клая й самого терзали душевні страждання, він не міг не пройнятися турботою, яка бриніла у цьому голосі. — Він встиг добратися до вас? Ви на кілька секунд заступили його, і я нічого не бачив. Так встиг чи ні? Ви не поранені?

— Ні, — відповів Клай. — Зі мною все га...

На півночі пролунав іще один гігантський вибух, і можна було майже напевно сказати, що це сталося у аеропорту Логан на іншому боці Бостонської затоки. Обидва чоловіки принишкли і поморщилися.

Тим часом божевільному вдалося сісти і він вже спинався на ноги, коли чоловічок у твідовому костюмі завдав йому незграбного, але ефективного удару збоку, заїхавши черевиком прямо посередині порізаної краватки, внаслідок чого псих знову опинився на землі. Він заревів і вхопив чоловічка за ногу. І якби Клай не схопив свого нового знайомого за плече й не відтягнув його на достатню відстань, псих збив би його з ніг, а тоді навалився усім тілом, ламаючи кістки.

— У нього мій черевик! — заволав чоловічок. Позаду них розбилися ще дві машини. Нові крики та ввімкнення сигналізації. Автомобільна, пожежна, сильна та пронизлива охоронна сигналізація. Десь далеко чулося виття сирен. — Ця падлюка забрала мого не...

Зненацька біля них з'явився полісмен. «Один із групи швидкого реагування, що приїхала до готелю», — припустив Клай. Коли поліцейський опустився на одне коліно біля психа, який щось белькотів, Клай відчув щось на зразок безмежної любові до полісмена. Він знайшов час, щоби прийти сюди! Більше того, він їх помітив!

— Будьте обережні, — нервово сказав чоловічок. — Він...

— Я знаю, що з ним таке, — відповів полісмен, і тут Клай помітив, що в руках у нього табельний автоматичний пістолет. Він не второпав, чи коп витягнув його після того, як став на коліно, чи тримав у руці весь час. Клай подумки був надто захоплений почуттям вдячності до нього, щоб помітити це.

Поліцейський подивився на психа. Потім нахилився до нього. Збоку видавалося, ніби він пропонує свої послуги божевільному.

— Гей, чуваче, як життя? — пробурмотів він. — Ну типу шо чути?

Божевільний кинувся на полісмена й вхопив його обома руками за горло. Щойно він це зробив, як поліцейський підніс дуло пістолета йому до скроні й вистрілив. Крізь сивину, що вже почала пробиватися на іншій скроні божевільного, в усі боки бризнув фонтан крові, й псих знову впав на тротуар, мелодраматично розкинувши руки: Дивися, ма, я мертвий.

Клай і вусатий чоловічок перезирнулися. Тоді вони разом повернули голови до полісмена, що вже вклав зброю в кобуру і виймав із нагрудної кишені своєї уніформи шкіряний футляр. Клай із радістю відзначив, що рука, якою він це робив, трохи тремтіла. Зараз він боявся полісмена, але йому було б ще страшніше, якби в того не тремтіли руки. Те, що сталося щойно, не було поодиноким випадком. Постріл наче якось вплинув на слух Клая, спричинивши розблокування якоїсь лінії зв'язку. Тепер він чув інші постріли — окремі потріскування, що тільки підкреслювали наростання какофонії дня.

Із тонкого шкіряного футляра коп вийняв картку — Клай подумав, що це візитівка, — і поклав футляр назад у нагрудну кишеню. Тепер він тримав картку між двома першими пальцями лівої руки, а права його рука знову лежала на рукоятці табельної зброї. Біля начищених до блиску черевиків з простріленої голови божевільного на тротуарі калюжею розтікалася кров. Неподалік, у такій самій калюжі крові, що вже почала скипатися й набувати бурого відтінку, лежала Бізнес-вумен.

— Ваше ім'я та прізвище, сер? — запитав у Клая полісмен.

— Клайтон Ріддел.

— Хто президент Сполучених Штатів?

Клай відповів.

— Який сьогодні день, сер?

— Перше жовтня. Ви знаєте, що...

Поліцейський подивився на вусатого чоловічка.

— Як ваше ім'я?

— Я Томас Маккурт, 140, Салем-стрит, Молден. Я...

— Хто був опонентом президента на минулих виборах?

Том Маккурт назвав ім'я політика.

— З ким одружений Бред Пітт?

Маккурт підняв руки вгору.

— А я звідки знаю? Мабуть, із якоюсь кінозіркою.

— Добре. — Поліцейський простягнув Клаю картку, яку тримав у руці. — Я офіцер Ульрих Ешленд. Ось моя картка. Вас можуть викликати до суду як свідків того, що тут сталося, панове. А сталося те, що вам потрібна була допомога, я її надав, на мене напали, і я відреагував.

— Ви хотіли його вбити, — сказав Клай.

— Так, сер, ми робимо все можливе для того, щоб якомога швидше звільнити їх від страждань, — погодився офіцер Ешленд. — І якщо ви повідомите суду чи комісії з питань розслідування, що я це сказав, я все заперечуватиму. Але це потрібно було зробити. Ці люди з'являються всюди. Деякі тільки вчиняють самогубство. Багато хто нападає. — Завагавшись на мить, він додав: — Наскільки ми можемо зараз судити, нападають усі інші. — Наче на підтвердження цієї думки через дорогу перед готелем «Пори року», де зараз із битого скла, понівечених тіл, розбитих машин і пролитої крові утворилося звалище, пролунав інший постріл, пауза, потім швидка черга трьох наступних. — Як у довбаній «Ночі живих мерців». — Офіцер Ульрих Ешленд рушив назад у напрямку Бойлстон-стрит, все ще тримаючи руку на рукоятці пістолета. — Тільки ці люди не мертві. Поки ми їм не допоможемо такими стати.