Зона покриття

— Знаєш що? — сказав Том. — Накриймо його... щоб не було холодно... а тоді я прочитаю йому вірш. Добре?

— Ви справді знаєте вірші?

— Авжеж.

— Ви такий розумний, Томе. Спасибі. — І Джордан втомлено посміхнувся, у черговий раз виразивши цим жахливу вдячність.

Щоб засипати могилу, їм не знадобилося багато часу, хоча наприкінці, аби зробити горбика, довелося взяти землю з сусідніх ділянок городу. На той час, коли вони закінчили, Клай знову спітнів і відчував запах власного поту. У душі він не був вже давно, і не відомо, коли буде.

Аліса щосили намагалася втримати Джордана від допомоги, але він пручався й відразу ж взявся до справи, голими руками вкидаючи грудки землі в могилу. Коли Клай вже закінчив трамбувати землю на могилі лопатою, хлопчик ледве тримався на ногах від утоми, хитаючись, мов п'яний.

І все одно подивився на Тома.

— Ну ж бо. Ви обіцяли. — Клай чекав, що він от-от додасть: «І нехай ваші вірші будуть гарними, сеньйоре, інакше я випущу в вас кулю», — наче який-небудь бандит-убивця з вестерну Сема Пекінпа.

Том зробив крок до краю могили — там мусить бути голова, подумав Клай, але від утоми не міг пригадати. Та він навіть забув, як звали Директора — Чарльзом чи Робертом. Клуби туману вже обвивали ноги і щиколотки Тома, опоясували сухі стебла бобів. Він зняв свою бейсболку, а слідом за ним і Аліса. Клай вже простягнув було руку до голови, а потім згадав, що в нього немає головного убору.

— Правильно! — вигукнув Джордан. Він посміхався, ошалівши від чуйності. — Геть капелюхи! Геть капелюхи на честь Директора! — Сам він був без капелюха, але вдав, що знімає його і підкидає у повітря. І Клая знову почав непокоїти його психічний стан. — А зараз вірш! Ну ж бо, Томе!

— Добре, — сказав Том, — але ти мусиш поводитися тихо. Виявляй повагу.

Джордан приклав пальця до губ, показуючи, що він зрозумів, і погляд убитої горем дитини свідчив про те, що розуму хлопчик ще не втратив. Друга, але не розум.

Клай застиг в очікуванні. Його дуже цікавило, що ж прочитає Том. Він сподівався на вірші Фроста, якийсь уривок із Шекспіра (авжеж, Директор би схвально поставився до Шекспіра, навіть якби це було «Коли ми знов зустрінемось утрьох»), а може, навіть щось із раннього Тома Маккурта. Але натомість почув те, чого аж ніяк не чекав від Тома. Тихо, витримуючи паузи між рядками, його друг почав:

— Не ув'язни милосердя Свого від нас, а милість та правда Твоя нехай завжди нас стережуть. Бо нещастя без ліку нас оточили, беззаконня наші досягли вже нас, так що й бачити не можемо. Вони численнішими стали за волосся на наших головах, і серця наші опустили нас... Зволь спасти нас, Господи, Господи, поспіши ж бо на поміч нам.

Аліса тримала у руці свою кросівку і заливалася гіркими сльозами в ногах могили. Вона зронила голову. Схлипування були сильними і повними туги.

Розпростерши руку із зібраними в кулак пальцями над свіжою могилою, Том провадив далі.

— Нехай посоромлені будуть і хай зганьблені будуть усі, хто шукає наших душ, щоб схопити їх! Нехай подадуться назад і нехай посоромлені будуть, хто бажає для нас лихого! Бодай скам'яніли від сорому ті, хто говорить до мене: Ага! Ага! Ось лежить мертвий, порох землі...

— Мені так жаль, Директоре! — закричав Джордан, його дзвінкий голос тремтів і зривався. — Мені так жаль, це неправильно, сер, мені так жаль, що ви померли. — Підкотивши очі, він повалився на свіжу могилу. Жадібні білясті пальці туману непомітно підкралися до нього.

Клай взяв хлопця за плече і намацав пульс на шиї. Серце билося впевнено і рівно.

— Просто зомлів. Що це ти читав, Томе?

Том хвилювався і почував себе ніяково.

— Досить довільний переказ сорокового псалма. Давай занесемо Джордана всередину...

— Ні, — відповів Клай. — Якщо він не дуже довгий, прочитай до кінця.

— Так, будь ласка, — благала Аліса. — Читай. Він такий гарний. Наче бальзам на душу.

Том знову повернувся обличчям до могили. Можливо, він намагався опанувати себе, а може, згадував, на чому зупинився.

— Ось лежить мертвий, порох землі, а ось ми, живі, нещасні й нужденні. Господи, подумай про нас. Ти — наша надія і наш Спаситель. Господи, не зволікай. Амінь.

— Амінь, — хором повторили Клай і Аліса.

— Давайте занесемо малого в дім, — сказав Том. — Тут від холоду задубіти можна.

— Цього тебе навчили святі сестри у Першій церкві Христа-Відкупителя у Новій Англії? — спитав Клай.

— О так, — відказав Том. — Багато псалмів напам'ять, за деякі Давали додатковий десерт. А ще я навчився просити милостиню на вулицях і за двадцять хвилин забезпечувати листівками на тему «Мільйон років у пеклі без жодного ковтка води» всю автостоянку біля офісу компанії «Сірз». Давайте вкладемо малого в ліжко. Б'юся об заклад, що він проспить до четвертої години завтрашнього дня, а прокинувшись, почуватиметься в сто разів краще.

— А раптом чоловік із порваною щокою прийде і побачить, що ми не послухалися його і досі тут? — спитала Аліса.

На думку Клая, питання було непоганим, але роздумувати над ним довго не варто. Одне з двох: або Лахмітник дасть їм фору в один день, або не дасть. І, несучи Джордана на горішній поверх, щоб покласти у ліжко, Клай зрозумів, що занадто втомився, аби через це непокоїтися.

Приблизно о четвертій годині ранку Аліса невиразно пробурмотіла Клаю з Томом «Добраніч» і попленталася спати. Двоє чоловіків сиділи в кухні, пили чай із льодом і майже не розмовляли. Схоже, говорити було нічого. А перед самим світанком з північного сходу крізь туман прорвався ще один сильний стогін, якийсь страхітливий через відстань. Він сколихнув повітря, як вереск мари у старому фільмі жахів, і саме в той момент, коли він почав слабшати, йому відповіли ще сильнішим криком із Ґейтена, куди Лахмітник повів свою нову, значно більшу зграю.

Клай і Том вийшли на ґанок. Щоб спуститися вниз сходами, їм довелося подолати перепону у вигляді гори розплавлених стереосистем, відкинувши їх убік. Надворі нічого не було видно: весь світ оповив туман. Трохи постоявши там, чоловіки повернулися в будинок.

Ані смертельний крик, ані відповідь із Ґейтена не розбудили Алісу та Джордана. Хоча 6 це тішило. Атлас доріг, м'ятий і з загнутими кутиками, лежав на столі в кухні. Погортавши його, Том сказав:

— Можливо, крик долинув із Гуксета чи Санкука. Це два великих міста — тобто великих для Нью-Гемпширу — на північному сході. Цікаво, скількох вони порішили? І яким чином.

Клай похитав головою.

— Сподіваюся, багатьох, — не вгавав Том; на його обличчі з'явилася неприємна сардонічна усмішка. — Сподіваюся, не менше тисячі, і смажили вони їх на повільному вогні. Мені згадалася одна мережа ресторанів, яка рекламувала курей-гриль. То ми рушаємо завтра вночі?

— Якщо Лахмітник дозволить нам прожити цей день, то гадаю, ми муситимемо йти. Ти так не вважаєш?

— Ми не маємо вибору, — відповів Том, — але скажу тобі одну річ, Клаю. Я почуваюся мов бик, якого ведуть на бійню жерстяним жолобом. Мені навіть здається, що я чую запах крові своїх муу-побратимів.

У Клая було таке саме відчуття, але знову поставало питання: якщо груповий розум жадає крові, чому б не зробити це тут? Замість залишати на ґанку розплавлені стереосистеми й улюбленця Аліси, вони могли б влаштувати бійню ще вчора.

Том позіхнув.

— Я йду спати. Ти спроможний посидіти ще години зо дві?

— Може, й так, — сказав Клай. Взагалі-то спати йому не хотілося зовсім. Тіло відчувало знесилення, проте розум працював, як заведений. Коли він починав трохи заспокоюватись, у пам'яті сплив звук, з яким ручка виходила з ока Директора: тихий пронизливий скрегіт металу об кістку. — А чому ти питаєш?

— Бо якщо вони вирішать вбити нас сьогодні, то я вважаю за краще накласти на себе руки, ніж потрапити їм у лапи. Я бачив, як вони це роблять. Згоден?

Клай подумав, що коли Директора змусив всадити ручку собі в око колективний розум, представником якого був Лахмітник, то варіант самогубства для чотирьох мешканців Читем-лоджу, що залишилися в живих, відпадає. Але дати змогу Томові піти в ліжко з цією думкою йому зовсім не хотілося, тож він просто кивнув.