Зона покриття

Перед дверима, на килимку і по обидва боки від нього, лежала купа чорних деформованих предметів. Вона майже нагадувала мистецький витвір якогось напівбожевільного скульптора. Та Клаю знадобилася лише секунда, аби зрозуміти, що він дивиться на розплавлені залишки музичних центрів зграї, що донедавна ночувала на футбольному полі Тонні-філду.

Раптом Аліса скрикнула. Коли Клай відчиняв двері, від купи відпало кілька знищених вогнем стереосистем, а з ними — якась річ, що, напевно, балансувала на самому верху, а тепер лежала, наполовину занурена в кучугуру. Клай незчувся, як Аліса зробила крок уперед, впустила один зі своїх пістолетів і вхопила цю річ. То була кросівка. Обома руками дівчина притисла її до грудей.

Клай дивився повз неї, на Тома, а Том не зводив очей з нього. Навіть не вміючи читати думок, вони все розуміли без слів. «І що тепер»? — читалося в очах Тома.

Клай знову повернувся до Лахмітника. Його непокоїло питання: чи можна відчути, що твої думки читають, і чи відбувається це у даний момент. Він простягнув руки до Лахмітника. В одній з них досі був пістолет, але ні Лахмітник, ні його посіпаки, схоже, зовсім не відчували загрози, якої могла завдати зброя. Клай підніс долоні угору: «Що вам потрібно?»

Лахмітник посміхнувся. Ця посмішка була позбавлена будь-яких емоцій. Клаю здалося, що в цих темно-карих очах він бачить гнів, але потім зрозумів: це лише на поверхні. У глибині не було жодного проблиску, принаймні він нічого не помітив. Відчуття було таке, наче посміхається лялька.

Лахмітник підвів голову і підніс угору палець: «Зачекай». І раптом, наче за командою, з Академічної авеню долинули крики, цілий хор криків. Передсмертного волання людей, що конають в агонії. Їх супроводжували гортанні хижацькі вигуки. Нечисленні.

— Що ви робите? — закричала Аліса. Вона виступила вперед, конвульсивно стискаючи рукою маленьку кросівку. Вени на руках випнулися так сильно, що від них падали тіні, наче довгі прямі лінії, нанесені олівцем на шкіру. — Що ви робите з тими людьми?

«Невже можуть бути сумніви?» — подумав Клай.

Вона підняла руку, у якій досі тримала пістолет. Перш ніж вона встигла натиснути на гачок, Том ухопив її за руку і забрав зброю. Аліса потягнулася до нього, вчепившись у нього вільною рукою.

— Віддай, невже ти не чуєш цих криків? Невже не чуєш?

Клай відтягнув її від Тома. Широко розкривши сповнені жаху очі, на цю сцену з вхідних дверей дивився Джордан. Лахмітник стояв на самому кінчику стріли. На обличчі була позбавлена емоцій посмішка, під якою ховалася лють, а під люттю... не було нічого, наскільки міг судити Клай. Геть нічого.

— Усе одно він був на запобіжнику, — швидко глянувши на пістолет, сказав Том. — Подякуємо Господу за те, що береже нас. Невже ти хочеш, аби нас усіх убили? — дорікнув він Алісі.

— А ти думаєш, нас просто так відпустять? — Вона так сильно плакала, що насилу можна було розібрати слова. І вся засопливилась. Знизу, на обсадженій деревами вулиці, що пролягала біля Академії Ґейтена, долинали крики й стогони. Якась жінка закричала: «Ні, будь ласка, не треба», але слова її поглинуло жахливе скімлення від болю.

— Не знаю, що вони збираються з нами зробити, — сказав Том, щосили намагаючись, щоб його голос звучав спокійно, — але якби вони хотіли нас убити, то не влаштовували б цей спектакль. Поглянь на нього, Алісо. Те, що відбувається там, унизу, призначене для нас.

Пролунало кілька пострілів, наче люди намагалися захиститися. Але постріли були поодинокими. Здебільшого до них долинали крики болю й сповненого жаху здивування. Людей вбивали в районі, прилеглому до Академії Ґейтена, де спалили зграю. Усе це тривало не довше, ніж десять хвилин, але іноді, думав Клай, час справді стає відносним.

І десять хвилин розтягуються на години.

Коли крики нарешті стихли, Аліса, схиливши голову, мовчки стояла між Клаєм та Томом. Обидва пістолети вона поклала на столик для портфелів і капелюхів, що стояв біля вхідних дверей. Джордан тримав її за руку, насторожено спостерігаючи за Лахмітником та його поплічниками, що стояли біля підніжжя сходів. Поки що хлопчик не помітив відсутності Директора. Клай знав, що незабаром це станеться, тож попереду ще одна сцена цього жахливого дня.

Лахмітник виступив уперед і легенько вклонився, притиснувши руки до боків, наче хотів сказати: «До ваших послуг». Зробивши це, він подивився угору і простягнув руку в напрямку Академічного пагорба й вулиці, що лежала за ним. Він не відводив погляду від групки людей, що тіснилися біля відчинених дверей за скульптурою з розплавлених стереосистем. Для Клая цей жест був цілком зрозумілим: «Шлях вільний. Можете йти».

— Можливо, — відповів Клай. — Але з'ясуймо одну річ. Я впевнений, що ви можете нас знищити, якщо захочете, — чисельністю ви нас вочевидь переважаєте. Але якщо тільки ти не плануєш переїхати до штаб-квартири командування, то завтра керувати цим усім буде хтось інший. Бо я особисто подбаю про те, щоб ти пішов на той світ першим.

Лахмітник взявся обома руками за щоки і округлив очі: «Ох, як страшно!» Інші за його спиною, мов роботи, не виявляли ніяких емоцій. Подивившись на них ще кілька секунд, Клай обережно причинив двері.

— Вибачте, — понуро сказала Аліса. — Я просто не могла витримати того крику.

— Усе нормально, — сказав Том. — Ніхто не постраждав. І вони повернули тобі панну Кросівку.

Аліса подивилася на свою улюблену річ.

— Саме таким чином вони дізналися, що це зробили ми? Понюхавши, вийшли на слід, як собаки-шукачі?

— Ні, — відповів Джордан. Він сидів на стільці з високою спинкою біля підставки для парасольок, маленький, страшенно стомлений і виснажений. — Просто так вони кажуть, що знають тебе. Принаймні я так думаю.

— Так, — підтвердив Клай. — Готовий побитися об заклад, вони знали про нас ще до того, як прийшли сюди. Підгледіли це у наших снах так само, як ми побачили його обличчя у кошмарі.

— Я не... — почала Аліса.

— Тому що ти прокидалася, — перебив її Том. — Думаю, ти про нього ще не раз почуєш. І побачиш. — Він замовк. — Якщо, звісно, йому буде що сказати. Я нічого не розумію, Клаю. Це зробили ми. Саме ми, і їм це відомо, я переконаний.

— Так, — погодився Клай.

— Тоді навіщо вбивати безневинних подорожніх, якщо можна було 6 з такою самою легкістю — ну, майже з такою самою — вдертися сюди й перебити нас? Тобто ідея помсти для мене зрозуміла, але я не бачу в цьому сенсу...

І тут Джордан раптом зісковзнув зі стільця і з тривогою почав озиратися навсібіч.

— А де Директор?

Клай наздогнав Джордана тільки на сходовій клітці другого поверху.

— Стривай, Джордане, — гукав він.

— Ні. — Його обличчя було більш блідим і переляканим, ніж будь-коли. Волосся на голові розпушилося. Клаю хотілося вірити, що хлопчику просто час стригтися, але вигляд був такий, наче кожна волосина намагалася стати сторч.

— Він не міг не чути всього цього гамору! Якщо з ним все добре, він мусив би давно бути з нами. — Губи Джордана затремтіли. — Пам'ятаєте, як він тримався за бік? А раптом це не виразка?

— Джордане...

Але хлопчик не чув, і Клай міг побитися об заклад, що із голови Джордана (принаймні на цей момент) геть вилетіли і Лахмітник, і його прибічники. Він вирвався з рук Клая і побіг по коридору з вигуками «Сер! Сер!», а зі стін на нього бундючно дивилися колишні директори школи, серед них були й ті, що обіймали цю посаду ще в дев'ятнадцятому сторіччі.

Погляд Клая ковзнув униз по сходах. На допомогу Аліси чекати було не варто: вона сиділа біля підніжжя сходів, понуривши голову, і дивилася на ту кляту кросівку, наче на череп Йорика. Проте Том неохоче рушив сходами на другий поверх.

— Наскільки негативні наслідки це може мати? — спитав він у Клая.