Зона покриття

— Я можу зробити свій внесок, сер! — сказав Джордан. Він говорить так само рішуче, подумав Клай, як і будь-який підліток-мусульманин, що надягає пояс смертника, напханий вибухівкою.

— Вітаю твою відвагу, Джордане, — сказав йому Директор, — але не дозволю цього. — Він з любов'ю подивився на хлопця, але коли його погляд повернувся до інших, то помітно посуворішав. — У вас є зброя — надійна зброя, — а в мене нічого, крім старої рушниці двадцять другого калібру з одним патроном, яка може взагалі не спрацювати, хоча ствол відкритий, я дивився. Та навіть якщо вона й у робочому стані, патрони, які я для неї маю, можуть не вистрілити. Але в нашому маленькому автопарку є бензонасос, і бензин може слугувати гарним засобом для того, щоб покінчити з їхніми життями.

Мабуть, він побачив на їхніх обличчях жах, бо кивнув. Клаю він більше не здавався добрим містером Чіпсом[29], а нагадував старого пуританина з картини, написаної олійними фарбами. Такого, що, не змигнувши оком, міг засудити людину до колодок. Або жінку до спалення на вогнищі як відьму.

Його кивок призначався особисто Клаю. Клай був у цьому впевнений.

— Я знаю, що говорю. І знаю, як це звучить. Але насправді це буде не вбивство. Це буде винищення. І я не можу примушувати вас до чогось. Проте, хай там як... допоможете ви мені їх спалити чи ні, ви повинні передати звістку.

— Кому? — тихо спитала Аліса.

— Усім, кого зустрінете, панно Максвел. — Він перехилився через стіл із залишками їхньої їжі і спрямував на неї погляд маленьких, колючих очей судді, що засуджує до страти, очей, що горіли, мов жар. — Ви повинні розповісти, що відбувається з ними — тими, хто почує пекельне повідомлення у своїх переговірних пристроях диявола. Ви мусите передати це далі. Усі, у кого вкрали денне світло, повинні почути — перш ніж стане запізно. — Він провів рукою над підборіддям, і Клай побачив, що його пальці трохи тремтять. Це можна було 6 легко списати на похилий вік, якби не одне «але»: досі він не бачив жодних ознак тремтіння. — Боїмося, що скоро справді буде пізно. Чи не так, Джордане?

— Так, сер. — Джордан точно думав, що він щось знає; вигляд у нього був наляканий.

— Що? Що з ними відбувається? — запитав Клай. — Це має якийсь стосунок до музики та з'єднаних дротами стереосистем, так?

Директор обм'як, ніби страшенно втомився.

— Вони не з'єднані дротами, — сказав він. — Пам'ятаєте, як я вам сказав, що обидва ваші припущення неправильні?

— Так, але я не розумію, що ви м...

— Є одна аудіосистема з компакт-диском усередині — це правда. Один скомпільований диск, ось чому весь час повторюються одні й ті самі пісні.

— Пощастило ж нам, — пробурмотів Том так, що Клай ледве його почув. Він намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Ардай — вони не з'єднані дротами. Як таке могло бути? Ніяк.

— Музичні центри — стереосистеми, якщо вам так більше подобається, — розставлені по всьому полю, — продовжував Директор, — і всі ввімкнені. Вночі можна побачити їхні маленькі червоні світлодіодні лампочки...

— Тааак, — протягнула Аліса. — Я справді помітила якісь червоні ліхтарики, просто не звернула особливої уваги.

—  ...але у них нічого немає, ні компакт-дисків, ні касет, і їх не з'єднують ніякі дроти. Це просто підлеглі пристрої, що ловлять і транслюють звук із мастер-диску.

— Якщо у них розтулені роти, то з них теж іде музика, — сказав Джордан. — Зовсім тихо... навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

— Ні, — заперечив йому Клай. — Це все твоя уява, хлопчику. Швидше за все.

— Я сам не чув, — сказав Ардай, — але, звичайно ж, слух у мене вже не той, що раніше, коли я був прихильником Джина Вінсента і «Блу кепс». «Сто років тому», як сказали б Джордан та його друзі.

— Ви дуже консервативний, сер, — сказав Джордан. У його голосі звучала ледь помітна урочистість і очевидна любов.

— Так, Джордане, я такий, — погодився Директор. Він поплескав хлопчика по плечу, а тоді звернувся до інших. — Якщо Джордан говорить, що чув... то я йому вірю.

— Це неможливо, — сказав Клай. — Принаймні без передавача.

— Вони самі є цими передавачами, — відповів Директор. — Здається, цей хист з'явився у них з часів Імпульсу.

— Чекайте! — Том, як патрульний, підніс руку вгору, опустив її, почав говорити, знову підніс. Зі свого сумнівного прихистку біля Директора Ардая за ним уважно спостерігав Джордан. Нарешті Том сказав: — Ми тут що, про телепатію говоримо?

— Гадаю, що це не надто le mot juste[30] для означення цього феномена, — відповів Директор Ардай, — але навіщо дотримуватися термінології? Готовий побитися об заклад на всі заморожені гамбургери, які ще зосталися у моєму холодильнику, що ви вже вживали це слово раніше.

— Ви 6 виграли подвійні гамбургери, — сказав Клай.

— Ну так, але збирання у зграї — це інше, — втрутився Том.

— Тому що?.. — Директор звів угору кошлаті брови.

— Ну, тому що... — Том не зміг закінчити, і Клай знав причину. Воно не було іншим. Збирання у зграї не було людською поведінкою, і вони знали це з моменту, як побачили, що механік Джордж, перетинаючи Томів газон, іде за жінкою в обгидженому брючному костюмі на Салем-стрит. Він ішов так близько позаду неї, що міг би вкусити за шию... але не зробив цього. А чому? Тому що для мобілоїдів кусання було в минулому, почалося збирання у зграї.

Принаймні у минулому вони кусали собі подібних. Якщо не...

— Професоре Ардай, на початку вони вбивали всіх...

— Так, — підтвердив Директор. — Нам пощастило врятуватися, правда, Джордане?

Здригнувшись, Джордан кивнув.

— Діти бігали всюди. Навіть дехто з вчителів. Вбивали... кусалися... мололи нонсенс... Я деякий час переховувався в теплиці.

— А я — на горищі цього самого будинку, — додав Директор. — З маленького віконця я дивився, як університетське містечко — моє улюблене університетське містечко — буквально перетворюється на пекло.

— Більшість із тих, хто не помер, втекли до центру міста, — сказав Джордан. Зараз багато хто з них повернулися. Он туди. Він повів головою у напрямку стадіону.

— Які висновки з цього ми можемо зробити? — спитав Клай.

— Думаю, ви знаєте, пане Ріддел.

— Клай.

— Добре, Клаю. Думаю, те, що відбувається зараз, — не просто тимчасова анархія. Гадаю, це початок війни. Вона буде нетривалою, але запеклою.

— А вам не здається, що ви перебільшуєте...

— Ні. Бо керуюся власними спостереженнями — своїми та Джордановими. У нас тут дуже велика зграя, за якою можна спостерігати, і ми бачили, як вони йдуть і повертаються, а також... відпочивають, так би мовити. Вони перестали вбивати одне одного, але досі знищують людей, яких ми б назвали нормальними. Я вважаю це войовничою поведінкою.

— Ви справді бачили, як вони вбивають нормальних? — спитав Том. Поруч із ним Аліса відкрила свого рюкзака, дістала «бебі-найкі» й затиснула її в руці.

Директор з серйозним виглядом подивився на нього.

— Бачив. Шкода, що доводиться це казати, але Джордан теж бачив.

— Ми не могли допомогти, — сказав Джордан. Він ледь стримував сльози. — Їх було надто багато. Це були чоловік і жінка, розумієте? Не знаю, що вони робили на кампусі перед самим настанням темряви, але, безперечно, вони не могли знати про Тонні-філд. Вона була поранена. Він допомагав їй іти. Вони натрапили, мабуть, на двадцятьох тих, що поверталися з міста. Чоловік намагався нести її на руках. — Джорданів голос перервався. — Сам би він, може, врятувався, але з нею... він зміг добігти лише до Гортон-холу. Це гуртожиток. Там він упав, і вони схопили їх. Вони...

Джордан раптом різко зарився обличчям у пальто старого — сьогодні темно-сіре. Велика рука Директора погладила Джордана по гладенькій потилиці.

— Схоже на те, що вони знають своїх ворогів, — задумливо протягнув Директор. — Ви не вважаєте, що це могло бути закладене у базове повідомлення?

[29]

Містер Чіпс — персонаж роману «Прощавайте, містере Чіпс», у якому описуються пригоди вчителя школи для хлопчиків, улюбленця своїх учнів. Роман належить перу Джеймса Гілтона, англійського письменника першої половини XX ст.

[30]

Le mot juste (фр.) — правильне слово.