Зона покриття

Ніхто навіть не потурбувався прокричати «Так йому, дамочко!» або «Чуваче, скажи їй, хай ступить пельку!» Вони просто йшли собі далі.

—  ...діти — це все, що у нас є, і це така відповідальність, якої ми не просили, ми й про себе не можемо якось подбати, у нього кардіостимулятор, і що скажете нам робити, коли сяде батарейка, хотіла б я знати!? А ще й ці діти! Хочете дитину? — Вона дико озирнулася навкруги. — Гей! Кому дитину?

Дівчинка заворушилася.

— Наталі, ти турбуєш Порцію, — сказав Ґреґорі.

Жінка на ім'я Наталі розреготалася.

— Стули своє хавало! Весь світ на вухах стоїть! — Люди довкола продовжували торувати Шлях Біженців. Ніхто не звернув уваги, і Клай подумав: «Ось як ми поводимося. Це природно, коли випадає дно. Коли камери не знімають, будинки не горять і Андерсон Купер не говорить: «А на зв'язку з нами знову студія CNN в Атланті». Це природно за обставин, коли Міністерство внутрішньої безпеки розпущене з причин всезагального безуму».

— Дозвольте мені взяти хлопчика, — сказав Клай. — Я понесу його, доки ви не знайдете чогось кращого, щоб його покласти. Той візок геть ні до чого не придатний. — Він подивився на Тома. Той мовчки знизав плечима і кивнув.

— Тримайтеся від нас подалі, — сказала Наталі, і раптом в її руці з'явився пістолет. Невеликий, може, всього лише двадцять другого калібру, але навіть такий може наробити лиха, якщо куля влучить у потрібне місце.

Клай почув, як по обидва боки від нього витягають зброю, і зрозумів, що Том і Аліса спрямовують на Наталі дула пістолетів, взятих у будинку Нікерсонів. Схоже, тепер це теж було нормально.

— Заберіть пістолет, Наталі, — сказав він. — Ми вже йдемо.

— Ви сто пудів маєте рацію, чорт вас забирай, — відказала вона і поправила вільною рукою неслухняну прядку волосся, що лізла в око. Здавалося, вона не усвідомлює, що молодий чоловік і ще молодша жінка з компанії Клая тримають її на мушці. Тепер люди, що проходили повз них, все-таки звертали увагу, але єдиною їхньою реакцією було прискорення ходи, щоб трохи швидше оминути місце сутички і можливого кровопролиття.

— Ходімо, Клаю, — спокійно промовила Аліса і поклала вільну руку на його зап'ястя. — Поки когось не застрелили.

Вони знову рушили. Аліса йшла, тримаючи Клая за руку, наче він був її хлопцем. «Просто невеличка прогулянка опівночі», — подумав Клай, хоча не мав жодного уявлення, котра зараз година, і йому було байдуже. Його серце скажено калатало в грудях. Том ішов поряд із ними, але до наступного повороту просувався спиною вперед, тримаючи пістолета напоготові. Клай подумав, що Том хоче встигнути вистрілити у відповідь, якщо Наталі все ж вирішить скористатися своїм пугачем. Тому що в ці часи, коли телефони вимкнені до подальшого сповіщення, стріляти у відповідь — теж звичайна річ.

Перед самим світанком, йдучи трасою-102 на схід від Манчестера, вони почули музику, дуже тиху.

— Ісусе, — сказав Том, зупиняючись на ходу. — Це ж «Прогулянка слоненяти»[28].

— А що воно таке? — зацікавлено запитала Аліса.

— Інструменталка для великого оркестру, ще того періоду, коли бензин був по двадцять п'ять центів. Лез Браун і його «Знаменитий оркестр» чи хтось на зразок нього. У моєї матері була платівка.

Двоє чоловіків порівнялися з ними і спинились, щоб перепочити. Обидва були літніми, але виглядали бадьоро. «Наче двійко листонош, що недавно вийшли на пенсію, а тепер пішли у похід і досліджують котсволдські гори, — подумав Клай. — Де б вони не були». Один ніс рюкзак — не звичайний, а великий похідний, натягнутий на раму, що сягав до пояса, — а в іншого був наплічник через праве плече. Через ліве було перекинуте щось схоже на вінчестер тридцятого калібру.

Похідний Рюкзак стер передпліччям піт зі зморшкуватого чола і сказав:

— Може, у твоєї мами й була версія Леза Брауна, синку, але швидше за все то був Дон Коста чи Генрі Манчині. Їх любили у народі. А це... — Він схилив голову в той бік, звідки линула ледь чутна мелодія. — ...це Лоуренс Вельк, голову даю на відсіч.

— Лоуренс Вельк, — видихнув Том мало не з благоговійним трепетом.

— Хто? — здивувалася Аліса.

— Послухай цю слонячу прогулянку, — сказав Клай і розсміявся. Він почувався втомлено і кепсько. На думку спало, що та музика страшенно сподобалася б Джонні.

Похідний Рюкзак зміряв його поглядом, у якому читалася легка зневага, і знову звернувся до Тома.

— Це Лоуренс Вельк, точно. Мої очі вже й наполовину не так добре бачать, як раніше, але зі слухом усе в нормі. Ми з дружиною дивилися його шоу кожного клятого суботнього вечора.

— Для Доджа тоді теж були непогані часи, — додав Наплічник. Більше він нічого не сказав протягом усієї розмови, і Клай не мав жодного уявлення, що 6 це могло означати.

— Лоуренс Вельк та його «Оркестр шампанського», — сказав Том. — Подумати тільки.

— Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», — виправив Похідний Рюкзак. — Господи Ісусе.

— Не забувайте про сестер Леннон і чарівну Алісу Лон, — сказав Том.

Примарна музика на віддалі змінилася.

— А це вже «Калькутта», — визначив Похідний Рюкзак і зітхнув. — Ну добре, ми пішли. Приємно було провести з вами час цього дня.

— Ночі, — виправив Клай.

— Ні, — заперечив Похідний Рюкзак. — Зараз це — наші дні. Невже ви не помітили? Гарного вам дня, хлопці. І вам, маленька леді.

— Дякую, — тихо мовила маленька леді, що стояла між Клаєм та Томом.

Похідний Рюкзак знову рушив у путь. Наплічник рішуче став у стрій поряд із ним. Довкола них рівномірна процесія танцюючих ліхтарних променів вела людей далі у Нью-Гемпшир. Тоді Похідний Рюкзак спинився і озирнувся, щоб сказати напутнє слово.

— Не слід залишатися на дорозі довше, ніж іще на годину, — сказав він. — Знайдіть будинок чи мотель і сховайтеся там. Ви ж знаєте про черевики?

— А що з черевиками? — запитав Том.

Похідний Рюкзак терпляче подивився на нього — мабуть, так він дивився на кожного, хто був повним дурнем і нічого не міг із цим вдіяти. Десь далеко «Калькутта» (якщо це була вона) змінилася полькою. У туманній, мрячній ночі це звучало по-дурному. А ще й цей старий з величезним рюкзаком на плечах говорив про черевики.

— Заходячи в будинок, виставляйте черевики за поріг, — сказав Похідний Рюкзак. — Психи їх не заберуть, не бійтеся, а інші люди зрозуміють, що місце зайняте і що треба йти далі, шукати собі інше. Так можна запобігти... — він ковзнув поглядом по важкому автомату, який тримав у руках Клай, — ...нещасним випадкам.

— А що, траплялися нещасні випадки? — запитав Том.

— О, так, — сказав Похідний Рюкзак з моторошною байдужістю. — Нещасні випадки трапляються завжди, бо люди є люди. Але будинків повно, так що з вами це не обов'язково мусить статися. Просто виставте черевики за поріг.

— А звідки ви це знаєте? — запитала Аліса.

Він посміхнувся їй, і від цього його обличчя стало набагато приємнішим. Перед Алісою годі було втримати посмішку, бо вона була молода і гарненька — навіть о третій годині ночі.

— Люди говорять, я слухаю. Я говорю, іноді інші слухають. Ви слухали?

— Так, — підтвердила Аліса. — Слухати я вмію — це одна з моїх сильних сторін.

— Тоді передайте далі. Досить з нас і того, що доводиться боротися з ними. — Уточнювати не було потреби. — Не вистачало, Щоб ми билися між собою.

Клай подумав про Наталі та її пістолет двадцять другого калібру і сказав:

— Це точно. Спасибі.

— Це ж «Полька пивного барильця», правда? — запитав Том.

— Так, синку, — відповів йому Похідний Рюкзак. — Майрон Флорен на акордеоні. Царство йому небесне. Ви можете перебути у Ґейтені. Це невеличке гарне село по дорозі, приблизно за дві милі звідси.

— Ви там збираєтеся зупинитися? — запитала Аліса.

[28]

«Прогулянка слоненяти» (англ. Baby Elephant Walk) — мелодія, написана 1961 року композитором Генрі Манчині.