Зона покриття

— Але ми на заході, — звернув їхню увагу пан Рікарді.

— Тоді ми в безпеці, — відповів на це Клай. — Принаймні це нам не загрожує. — Він підійшов до віконця, яке виходило з кабінету пана Рікарді на вулицю, став навшпиньки і визирнув на Есекс-стрит.

— Що ви там бачите? — запитала Аліса. — Там є люди?

— Ні... так. Один чоловік. На протилежному боці вулиці.

— Це хтось із психів?

— Не можу сказати. — Але для себе Клай відзначив, що це псих. Це випливало з того, як той біг і як смикався, озираючись через плече. Один раз, саме перед тим, як повернути за ріг і вибігти на Лінкольн-стрит, хлопець мало не наскочив на лоток із фруктами, виставлений перед бакалійною крамницею. І хоча Клай не міг чути, що той казав, але бачив, що його губи ворушаться. — Усе, він зник.

— Більше нікого? — запитав Том.

— Зараз ні, але там дим. — Клай замовк. — А ще сажа і попіл. Не можу сказати скільки. Усе розносить вітер.

— Гаразд, мене переконали, — сказав Том. — Я завжди повільно засвоював те, що вивчав, але ніколи не було так, щоб я нічого не засвоїв. Місто згорить, і ніхто, крім божевільних, не збирається залишатись у ньому.

— Думаю, це правда, — відказав Клай. А ще він вважав, що це стосується не тільки Бостона, хоча на той час Бостон був єдиним, про що він у змозі був спокійно думати. Можливо, з часом він розширить свій кругозір, але тільки тоді, коли знатиме, що з Джонні все гаразд. А може, повна картина завжди буде йому недоступна, адже він усього лише малює невеличкі картинки, аби заробити на життя. Але попри все, той егоїст, що наче молюск приліпився до його свідомості знизу й жив там, скористався зі своєї нагоди направити йому нагору чітку думку. Забарвлену в синє та темно-золоті іскри. / чому все сталося саме сьогодні? Саме тоді, коли я зірвав такий куш?

— Можна я піду з вами, якщо ви не збираєтеся залишатися? — запитала Аліса.

— Звичайно, — відповів Клай і подивився на адміністратора. — Ви теж приєднуйтесь, пане Рікарді.

— Я залишуся на посту, — проголосив той. Його голос звучав гордовито, але у погляді, яким він подивився на Клая, перш ніж відвести очі, промайнув хворобливий блиск.

— Не думаю, що керівництво сваритиме вас, якщо ви замкнете готель і підете за таких обставин, — спробував переконати його Том. Його делікатна манера говорити подобалася Клаю дедалі більше і більше.

— Я залишуся на посту, — повторив адміністратор. — Пан Донеллі, менеджер денної зміни, вийшов, щоб покласти гроші на депозит у банку, і залишив мене за старшого. Коли він повернеться, то я, можливо...

— Будь ласка, пане Рікарді, — сказала Аліса. — Вам не можна тут залишатися.

Але пан Рікарді, знову схрестивши руки на худих грудях, тільки заперечно похитав головою.

Вони відсунули один зі стільців, зроблених у стилі доби королеви Анни, і пан Рікарді відімкнув для них двері парадного входу. Клай визирнув на вулицю. Він не бачив, щоб хтось прямував у той чи інший бік, але не зміг би сказати напевно, тому що в повітрі було повно дрібної темної пилюки від золи, що танцювала на легенькому вітерці, як чорні сніжинки.

— Ходімо, — сказав він. Для початку їм треба було всього лише зробити вилазку до сусіднього «Метрополітан-кафе».

— Я знову замкнуся і поставлю стілець на місце, — сказав пан Рікарді, — але вслухатимуся. Якщо ви вскочите у халепу, наприклад, якщо в «Метрополітані» ховається хтось із цих... людей... і вам доведеться відступати, просто гукніть «Пане Рікарді, пане Рікарді, ви нам потрібні!» Так я знатиму, що можна відчинити двері. Зрозуміло?

— Так, — відповів Клай і стиснув худе плече пана Рікарді. Адміністратор здригнувся, але потім випростався, хоча й не виказав жодного знаку задоволення від такого прояву поваги. — Ви молодчина. Раніше я так не вважав, але тепер знаю, що помилявся.

— Я докладаю всіх зусиль, — сухо відказав лисий чоловік. — Просто пам'ятайте...

— Ми не забудемо, — запевнив його Том. — У кав'ярні ми пробудемо хвилин десять, тож, якщо у вас тут щось трапиться, ви теж кричіть.

— Добре.

Але Клай подумав, що він цього не зробить. Хоч і не знав чому. Вважати, що людина не закричить, аби врятуватися з біди, було безглуздям, але Клай справді так подумав.

— Будь ласка, змініть свою думку, пане Рікарді, — благала Аліса. — У Бостоні небезпечно, ви самі вже переконалися.

Але пан Рікарді тільки відвів погляд. І Клай не без здивування подумав: «Ось як дивиться людина, коли вирішує, що краще ризикувати життям, ніж щось у ньому змінити».

— Ходімо, — покликав Клай. — Зробимо кілька бутербродів, поки не вимкнулась електрика.

— Вода в пляшках теж не завадила б, — додав Том.

Електричний струм зник саме у той момент, коли в охайній маленькій кухні «Метрополітан-кафе», обкладеній білими кахлями, вони загортали останній бутерброд. На той час Клай вже тричі спробував додзвонитися до штату Мен: один раз до свого колишнього будинку, другий — до початкової школи Кент-Понда, де вчителювала Шарон, і востаннє — до середньої школи Джошуа Чемберлена, яку нині відвідував Джонні. І щоразу дзвінок зривався, коли він набирав 207 — код штату Мен.

Коли в «Метрополітан-кафе» згасло світло, Аліса закричала, і Клаєві спочатку здалося, що цей крик звучить у повній темряві. Потім увімкнулося аварійне освітлення, але Алісу це не дуже заспокоїло. Однією рукою вона міцно трималася за Тома, а другою погрозливо розмахувала ножем для нарізання хліба, за допомогою якого перед тим робила бутерброди. Її широко розкриті очі були якісь неживі.

— Алісо, поклади ножа, — дещо різкіше, ніж йому б цього хотілося, сказав Клай. — А то поріжеш когось із нас.

— Або сама поріжешся, — як завжди м'яко і заспокійливо сказав Том. Скельця його окулярів тьмяно виблискували під світлом аварійних ламп.

Аліса послухалася, але одразу ж знову вхопила ножа.

— Він мені потрібний, — повідомила вона. — Я хочу взяти його з собою. У тебе є ніж, Клаю. І я теж хочу мати.

— Гаразд, — погодився він, — але у тебе немає паска. Ми зробимо тобі пасок із скатертини. Але поки що будь обережна.

Половина бутербродів була з ростбіфом і сиром, друга — з шинкою і сиром. Аліса позагортала їх у харчову плівку. Під касовим апаратом Клай знайшов гору пакетів із написами ДЛЯ СОБАК з одного боку і ДЛЯ ЛЮДЕЙ з іншого. У два пакети вони з Томом вкинули бутерброди, а в третій поклали три пляшки з водою.

Столи були накриті до обіду, який уже ніколи не відбудеться. Два чи три з них були перевернуті, але більшість стояли ідеально впорядковані, виблискуючи келихами та сріблом у скупому аварійному освітленні. У цій спокійній упорядкованості було щось таке, від чого Клаєві стало не по собі. Чистота складених серветок і маленькі лампи на кожному столі. Зараз вони не горіли, і Клай подумав, що мине багато часу, перш ніж лампочки всередині знову засяють.

Він побачив, що Аліса і Том роздивляються довкола з такими самими нещасними обличчями, яке (він відчував це) було і в нього, і його охопило непереборне, майже маніакальне за своєю невідкладністю, бажання розважити їх. Згадався фокус, який він показував своєму синові. Мобільний телефон Джонні знову сплив у пам'яті, випустивши щура-паніку, і той не забарився скористатися з нагоди вкусити. Клай усім серцем сподівався на те, що проклятущий телефон валяється зараз під ліжком Крихітки Джонні у клубках пилюки, з дохлою-дохлою-дохлою батарейкою.

— Уважно дивіться сюди, — промовив він, відкладаючи вбік свій пакет із бутербродами, — і зауважте, будь ласка, що мої руки весь час залишатимуться на видноті. — Він ухопив край скатертини, що звисав донизу.

— Зараз не час для салонних фокусів, — зауважив Том.

— Я хочу побачити, — сказала Аліса. На її обличчі вперше за весь час, відколи вони її зустріли, з'явилася посмішка. Слабенька, але все-таки посмішка.