Страница 1 из 137
БОЖІ ВОЇНИ
Світ, зацні панове, останнім часом поширився нам і збільшився. Та й змалів заїдно.
Смієтеся? Що я нісенітниці плету? Що одне другому перечить. От я вам зараз доведу, що аж ніяк.
Гляньте, милостиві панове, у вікно. І що ви бачите за ним, на що вид відкривається? На стодолку, відповісте, як воно і є, і на нужник за нею. А далі що, спитаю я вас, там, за нужником? Так отож, бачте, що якщо я запитаю в дівки, яка оце з пивом до нас поспішає, то вона відкаже, що за нужником — житнє поле, за полем — Яхимова загорода, за загородою — смолярня, а далі — далі то вже, мабуть, Козолупа Мала. Запитаю корчмаря нашого, то той, позаяк більш освічений, додасть, що це зовсім не кінець, що за Козолупою Малою є ще й Велика Козолупа, за ними — поселення Коцмирів, за Коцмировом — село Лази, за Лазами — Гощ, а за Гощем уже, напевно, Твардогура буде. Але бачите, як воно: чим ученішого чоловіка запитаю, як ото вас, для прикладу, тим далі від нашої стодолки, нашого нужника й обидвох Козолуп відійдемо — світлішому-бо розумові відомо, що на Твардогурі світ також не закінчується, що далі є Олесниця, Бжег, Неможлін, Ниса, Глубчиці, Опава, Новий Ічин, Тренчин, Нітра, Остригом, Буда, Белград, Рагуза, Яніна, Коринф, Крит, Александрія, Каїр, Мемфіс, Птолемей, Фіви… І що? Хіба не росте світ? Не стає для нас дедалі більшим?
А воно ж і це ще не кінець. Якщо йти далі за Фіви, у верхів’я Нілу, який як ріка Гіхон з джерела в земному раю витікає, то дійдемо до земель ефіопів, за якими, як відомо, пустельна Нубія, гаряча країна Купі, злотодайний Офір і вся незмірна Africae Terra, ubi sunt leones[1]. А далі океан, який усю землю обмиває. Але ж і в оцьому океані є острови — як-от Катай, Тапробана, Брагіна, Оксидрата, Гінософа та Сіпангу[2], де клімат чудесно врожайний, а клейноти горами лежать, пишуть про це вчений Гуго Сен-Вікторський та П’єр д’Аї, а також єгомость пан Жан де Мандевілль, котрий на власні очі ці чудеса оглядав[3].
Так-ось ми й довели, що протягом тих кількох минулих століть світ для нас значною мірою збільшився. У певному сенсі, слід розуміти. Бо якщо навіть самої матерії світові й не прибуло, то нових назв прибуло напевне.
І як, питаєте, примирити з цим твердження, що світ нам змалів? Уже кажу й доводжу. Тільки наперед прошу не кепкувати й не зачіпатися до слів, бо те, що скажу, то не моєї фантазії будуть продукти, а знання, з книг почерпнуті. А з книг кепкувати не годиться, врешті-решт, щоб вони з’явилися, комусь дуже тяжко довелося напрацюватися.
Як відомо, наш світ — це клапоть суші, форми круглої, гейби налисник, з Єрусалимом посередині, зусібіч океаном оточений. На оксиденті[4] краєм землі є Кальпа й Абіла, Геркулесові стовпи, й ущелина Гадес між ними. На півдні, як я допіру був показав, за Африкою океан простирається. На південному сході тверду землю закінчують підвладна Пресвітеру Йоаннові Нижня Індія та землі Гога і Магога. У септентріональній[5] стороні світу останнім краєчком землі є Ультіма Туле[6], а там, ubi oriens iungitur aquilini[7], лежить земля Могал, або Тартарія. На сході ж світ закінчується на Кавказі, трішечки далі за Києвом.
А тепер доходимо до суті справи. Себто до португальців. А конкретно — до інфанта Генріха, дюка де Візеу, сина короля Жуана. Португалія, цього не приховаєш, — королівство не надто велике, інфант короля є лише третім у черзі сином, тож і не дивно, що зі своєї резиденції в Сагреші він частіше й з більшою надією споглядав на море, а не на Лісабон. Понаскликав до Сагреша астрономів і картографів, моряків і капітанів, майстрів-корабелів. І почалося.
Року Божого 1418 дійшов капітан Жуау Гонсалвеш Зарку до островів, відомих як Insulas Canarias, Канарські, а назва пішла від того, що собак там була сила-силенна. Невдовзі після цього, в 1420 році, цей самий Гонсалвеш Зарку разом із Тріштаном Ваш Тейшейрою допливли до острова, який охрестили Мадерою. У 1427 році добралися каравели Дієго де Сільвеша до островів, які назвали Азорами — від чого пішла ця назва, тільки Дієго та Богу відомо. За якихось кілька років, у 1434 році, ще один португалець, Жіл Еаніш, обігнув мис Бохадор. А доходять чутки, що вже й наступні експедиції готує дон Енріке, якого вже дехто “Мореплавцем” — El Navegator — називати починає.
Воістину подивляю я сих мореплавців і шанобу велику до них почуваю. Безстрашні вони люди. Адже ж жахіття яке: пускатися в океан під вітрилами! Таж там шквали й шторми, підводні скелі, магнітні гори, моря киплячі й в’язкі, весь час тобі коли не вири, то турбуленції, а як не турбуленції, то течії. Від потвор аж кишить, повно там водяних зміїв, морських серпентів, тритонів, гіпокампів, сиренів, дельфінів і пластуг[8]. Рояться в морі sanguissugae, polypi, octopi, locustae, cancri, pistrixi різні et huic similia[9]. А найстрашніше наприкінці — там-бо, де закінчується океан, за краєм, починається Пекло. Чому, як ви думаєте, сонце, коли заходить, таке червоне? Оце ж тому, що в ньому відбивається пекельний вогонь. А по всьому океані порозсіювані діри, і якщо каравелою на таку діру необачно напливаєш, то падаєш просто до пекла, шкереберть, разом з кораблем і зі всім. Таким воно, видно, робом було створено, щоб не дати смертному чоловікові по морях плавати. Пекло — то кара для тих, хто заборону порушує.
Але, наскільки я знаю життя, португальців це не стримає. Позаяк navigare necesse est[10], а за горизонтом є острови та землі, які треба відкрити. Треба нанести на мапи далеку Тапробану, описати в ротейруш шлях до таємничого Сіпангу, позначити на порто ланах Insole fortunate, Щасливі острови[11]. Треба плисти далі, шляхом святого Брендана[12], шляхом мрій, до Hy Brasil[13], до невідомого. Для того, щоби невідоме зробити відомим та пізнаним.
І так ото — quod erat demonstrandum[14] — маліє нам і скорочується світ, бо ще трохи — і все буде на мапах, на портоланах і в ротейруш. І зненацька довсюди зробиться близько.
Маліє нам світ й убожіє на ще одне — на легенди. Чим далі запливають португальські каравели, чим більше островів відкритих і названих, тим легенд стає менше. Раз у раз котрась розвіюється як дим. Щоразу ми убожіємо ще на одну мрію. А коли вмирає мрія, темінь заповнює осиротіле після неї місце. У теміні ж, а надто якщо до того ще й розум засне, тут-таки прокидаються потвори. Що-що? Хтось уже це сказав? Пане добрий! А хіба є щось таке, чого вже хтось колись не сказав?[15]
Ох, як мені в горлі пересохло… Чи пивом, питаєте, не погребую? Напевне ні.
Що кажете, побожний брате від святого Домініка? Ага, що час перестати балакати не до речі й повернутися до оповіді? До Рейневана, Шарлея, Самсона та інших? Ваша рація, брате. Час. Тож я і повертаюся.
Рік настав Божий 1427. Пам’ятаєте, що він приніс? Аякже. Де ж би таке забути. Але я нагадаю.
Тієї весни, десь у березні, а мабуть, що ще до Великодня, видав папа Мартін V буллу “Salvatoris omnium”, у якій проголосив необхідність чергового хрестового походу проти чехів-єретиків. На місце Джордано Орсіні, який був уже в літах і ганебно бездарний, призначив папа Мартін кардиналом і легатом a latere[16] Генріха Бофорта, єпископа Вінчестерського, кровного брата короля Англії. Бофорт дуже активно взявся до справи. Незабаром було ухвалено хрестовий похід, який мав покарати мечем і вогнем гуситських апостатів[17]. Похід старанно готували, гроші, річ на війні першорядну, дбайливо збирали. Цього разу, диво з див, ніхто цієї грошви не розікрав. Одні хроністи вважають, що хрестоносці стали поряднішими. Інші — що грошей просто-напросто краще пильнували.
1
Земля Африки, де леви (лат.). — Тут і далі примітки, позначені астерисками (1), — від перекладача. Примітки автора пронумеровані та винесені в кінець книги.
2
Катай (Cathay) — давня назва Китаю. Тапробана — давня грецька і римська назва Цейлону (Шрі-Ланки). Брагіна, Оксидрата, Гінософа (Bragine (Bragman), Oxidrate, Gynosophe) — вигадані острови, які згадуються у “Подорожах Жана Мандевілля”, Сінангу (Cinangu) — Японія, від Jipangu (Jipang, Zipangu) в мандаринському діалекті китайської мови в записках Марко Поло.
3
Гуго Сен-Вікторський (Hugo de Sancto Victore: бл. 1096 — 1141), середньовічний теолог, філософ і педагог. П’єр д’Аї (Pierre d’Ailly; 1350 — і 420), французький богослов і церковний діяч, канцлер Паризького університету, єпископу Камдре, кардинал. Жан Мандевілль (Jeane Mandeville або Maundeville; бл. 1300 — 1372) ймовірний укладач популярної розповіді про подорожі, насправді грубий літературний фальсифікатор.
4
Оксидент — захід.
5
Септентріональний (від Septemtriones — лат. назва сузір’я Великої Ведмедиці) — північний.
6
Ultima Thule (лат.) — край землі, міфічний острів на краю світу (з Вергілія).
7
Де схід сходиться з північчю (лат.).
8
Пластуга — камбала.
9
П’явки, поліпи, восьминоги, сарана, раки, акули… та їм подібні (лат.).
10
“Плавати морем необхідно” (лат. прислів’я).
11
Ротейруш — лоції (порт.). Портолани — середньовічні морські карти.
12
Святий Брендан — покровитель Ірландії, визнаний ірландський мореплавець VI століття, саги про два його плавання були в середньовіччі не менш популярні, ніж легенди про лицарів Круглого столу.
13
Hy Brasil (з кельтського breas-ail, hy-breasail) — міфічні острови щасливих (благословенних).
14
Що й слід було довести (лат.).
15
“Сон розуму породжує чудовиськ” — назва офорта Франсіско Гойї із серії “Капричіо”, датованого 1799 роком. Але не виключено, що хтось сказав був це до нього.
16
Легат “a latere” — легат (папський посол) “з ближнього оточення”, якого папа призначає для окремих надзвичайних місій.
17
Апостат (з гр.) — відступник.