Lux perpetua

— Ти спокійно сидиш, — сам Горн перервав затяжну мовчанку, яка запала після його промови. — Не кричиш, не метаєш прокльони, не кидаєшся на мене… Я бачу два пояснення. Перше: ти став мудрішим. Друге…

— Якраз друге.

Горн встав. Нічого більше він зробити не встиг. Двері з грюкотом відчинилися, в палату ввірвалися Шарлей, Самсон і Гоужвічка. Гоужвічка тримав напнутий арбалет і цілився з нього прямо в лице свого недавнього шефа.

— Ножик, Горне, — від уважних очей Шарлея, як завжди, ніщо не приховувалося. — Ножик на підлогу.

Гоужвічка підняв арбалет. Урбан Горн упустив на підлогу стилет, який встиг був непомітно витягти з рукава.

— Ти помилився щодо мене, — сказав Рейневан. — Бо я, бач, перестав бути наївним ідеалістом. Зрештою, цілком згідно з твоїм світлим вченням. Я перейшов на холодний прагматизм і практицизм, на відповідні переконання та принципи. Що мій власний інтерес стоїть в ієрархії вище, ніж чужі інтереси. Що завжди треба мати напоготові аварійний план. І що якщо у щось вірити, то найкраще — в золоті угорські дукати, за які можна купити не одну лояльність. Твої бургмани повернуться з вилазки аж післязавтра, твої кнехти сидять під замком. Ти теж підеш під замок. У камеру. А ми поїдемо геть.

— Вітаю, Шарлею, — Горн склав руки на грудях. — Вітаю тебе, бо це ж насправді твій план і твоя акція; вважаючи себе хитрим прагматиком, Рейнмар надто собі лестить. Що ж, ваша взяла. Вас троє, не рахуючи цього зрадника з арбалетом, якого, Бог свідок, я колись притягну до відповідальності. Однак ти, Шарлею, розчарував мене. Я вважав тебе мужчиною.

— Горне, — перебив Шарлей. — Переходь до діла. Або переходь до камери.

— А ти страхав би мене камерою, якби нас тут було лише двоє? Ти і я? Один на одного? Le combat singulier? Чи ти не хотів би переконатися, що тоді сталось би?

Самсон покрутив головою. Рейневан відкрив рота, але Шарлей втихомирив його жестом.

— Ну то переконаймося, що тоді сталось би. Ти справді так цього хочеш?

Горн не відповів. Замість цього він скочив, немов підкинутий пружиною, із силою копнув Шарлея в груди. Демерит полетів на білену стіну, відбився від неї спиною, швидко ухилився, але Горн був іще швидший. Прискочив, ударив правим боковим у щелепу, додав лівим, Шарлей упав, розтрощивши ослін, а Горн уже був біля нього, замахуючись, щоб копнути. Демерит викрутився, ухопив його обіруч за ногу і звалив. Вони зірвалися з підлоги майже одночасно. Але це вже був кінець бою. Горн провів боковий, Шарлей легеньким, майже непомітним обманним рухом уникнув кулака, з оберту коротко гримнув Горна у підборіддя, додав з розмаху, аж загуло, з піруету вдарив у лице ліктем, з другого піруету — передпліччям, зі зворотного оберту — кулаком. Після останнього удару Горн втратив здатність продовжувати бій. Демерит для порядку стусонув його ще раз, дуже сильно, після чого копнув, остаточно поклавши на дошки.

— Ну, оце би було й усе, — він витер губу, виплюнув кров. — Ось ми й переконалися. До камери, Горн.

— Ми замкнемо тебе окремо, — запропонував Рейневан, разом із Самсоном допомагаючи Горнові встати. — А може, ти хотів би разом із Шиллінгом? Побалакаєте собі. За балачкою час не так довго тягнеться.

Горн кинув на нього в'їдливий погляд з-за опуху, що швидко набрякав. Рейневан знизав плечима.

— Твої люди, коли повернуться, випустять тебе. Ми тоді вже будемо далеко. А між іншим, щоб ти знав і щоб заспокоївся: я поспішаю, як Ланселот, на допомогу Гіневрі, яку викрав злий Мелеагант. Інші питання, в тому числі твої плани, мене тимчасово не цікавлять. Зокрема, перекреслювати їх я не збираюся. А таємницю збережу. Тому — з Богом. І не згадуй мене лихим словом.

— Іди до дідька.

На подвір'ї Гоужвічка, Сметяк і Заграділ отримали шкіряний мішечок, що його Шарлей випоров із сідла. Це було двадцять мадярських дукатів золотом, друга частина плати, обіцяна і належна після виконання послуги. Шарлей не був такий дурний, щоб давати їм усе відразу. Моравці, не зволікаючи, скочили в сідла і зникли вдалині.

— Поспіх зрозумілий і розумний, — прокоментував Шарлей, дивлячись їм услід, — їх повторна зустріч із Урбаном Горном могла би закінчитися неприємно. Зашморгом — у найкращому випадку, бо я не виключав би і повільнішої смерті. А це наочно нагадує мені, що й ми повинні чимшвидше віддалитися.

— Замість патякати, пришпор коня. В дорогу!

Підкови із гучним відлунням застукотіли під склепінням брами. А потім їх овіяв вітер, теплий вітер від Одерських верхів.

Вони рушили галопом по крутосхилу узгір'я, дорогою, яка вела в долину.

У долині вони в'їхали в ліси, в темну і вогку лісову улоговину. Улоговина вивела їх на безлісий схил.

Але тут дорогу їм перегородило з півсотні вершників.

Один, верхи на сивкові, виїхав поперед шерег.

— Рейневан? Добре, що я тебе бачу, — сказав Прокоп Голий, прозваний Великим, верховний гейтман Табора, director operationum Thaboritarum. — Якраз тебе я шукаю. Мені тебе нагально треба.

Розділ сьомий

— Антихрист, — схвильовано прочитав писар, схилившись над аркушем, — має бути з покоління Дана.

Він кашлянув, глянув на єпископа. Конрад Олесницький відпив з келиха, вдивляючись у прочинене вікно, яке відблискувало сонячними зайчиками. Здавалося, ніби він не слухає, ніби підготований текст його нітрохи не обходить. Та писар знав, що це зовсім не так.

— Святий Іреней, — він став читати далі, — так про антихриста править, що наприкінці світу прийти має, півчверта літ царювати, в Єрусалимі храм свій воздвигнути, силою царів підкорити, святих мордувати і всю Церкву Божу зруйнувати. Звати його мають з пророцтва Одкровення числом 666, а будуть се імена Евантас, Латейнос, Тейтан. Іполит Мученик одначе ж допасовує се 666 до імен Какос, Олікос, Аліттіс, Блауерос, Антемос і Генесірікос. Також і турецьке ім'я Магометіс припасовують, яке теж 666 значить, з грецьких літер, якими число се пишеться. А ще й те розсудити можна, що як від 666 одіймемо кількість риби, що її Петро виловив у Тіверіядському морі, а тогді помножимо на число моряків на судні, яким плив до Італії Павло, і поділимо на довжину ковчега у святині Божій за Книгою Вихід, достоту вийде каппадокійською мовою «Ioa

Писар опустив аркуш, тривожно глянув на лице єпископа Конрада, на якому, однак, усе ще важко було розпізнати хоч що-небудь.

— Добре, — врешті-решт оцінив єпископ, на превелике полегшення писарчука. — Цілком добре. Справді, виправити треба зовсім небагато. Там, де йдеться про мізерних гуситів, допиши ще: «О чехи, нікчемна слов'янська націє». Ні, ні, краще «низька і нікчемна…»

— «Низька, нікчемна і жалюгідна», — виправив Стінолаз. — Так буде найкраще.

Писар поблід, збілів, як папір, що його він тримав у руці, бо він угледів те, чого не побачив єпископ, який стояв спиною до вікна. А саме — як птах, котрий сів на підвіконня, перетворюється на чоловіка. Чорноволосого, вбраного в чорне, з трохи ніби пташиним обличчям. І з поглядом демона.

— Перепиши посталу, — жорсткий наказ єпископа вирвав писаря з остовпіння і повернув до реальності. — А коли перепишеш, віддай у канцелярію, хай там розмножать і рознесуть по костелах, пробощам для проповідей. Іди.