Маленька принцеса

— «Треба, щоб до нас у вітальню зайшла дорогенька Сарочка й розповіла місіс Масгрейв про Індію!», — перекривила Лавінія, дуже схоже імітуючи міс Мінчін. — «Дорогенька Сарочка мусить заговорити французькою до леді Піткін. У цієї дівчинки просто досконала вимова!» У кожному разі, французьку вона вивчила зовсім не в пансіоні. І нічого такого особливого в цьому немає. Вона каже, що взагалі її не вчила. Просто підхопила зльоту, бо ж її татко вільно говорить цією мовою. І, до речі, щодо її татка — не бачу нічого особливого в тому, щоб бути офіцером в Індії.

— Ну, — повільно мовила Джессі, — він убивав тигрів. Шкура одного тигра, якого він убив, лежить у Сариній кімнаті. Тому вона їй подобається. Сара лежить на ній, гладить хутро рукою і розмовляє з нею, ніби шкура — це кішка.

— Вона завжди робить щось дурнувате, — відрізала Лавінія. — Моя мама каже, що її звичка вигадувати різні речі — просто безглузда. Вона каже, що з неї виросте ексцентрична особа.

І справді, Сара ніколи не задирала носа. Вона була дуже дружньою і ділилась усім, що мала, щедрою рукою. Маленькі учениці, які вже звикли до того, що їх зневажають і зганяють зі свого шляху дорослі панночки десяти й дванадцяти років, ніколи не плакали через ту, якій найбільше заздрили старші учениці. Сара виявляла неабияку турботливість. Коли хтось із менших падав і обдирав собі колінце, вона неодмінно підбігала, щоб допомогти підвестися, і знаходила у кишені цукерку або якусь іншу дрібничку, аби втішити малечу. Вона ніколи не відштовхувала менших товаришок із дороги і не вважала їхній вік чимось принизливим, схожим на пляму на їхній репутації.

— То й що з того, що їй лише чотири, — суворо вичитувала вона Лавінію, коли та відшльопала Лотті та обізвала її немовлям. — Наступного року їй виповниться п’ять, а ще через рік — шість. А коли мине, — в Сариних очах читався осуд, — шістнадцять років, їй буде аж двадцять.

— Подумати тільки, — пхикнула Лавінія, — ми вміємо додавати!

Звісно, шістнадцять і чотири разом дорівнює двадцять — це незаперечний факт, проте навіть найсміливіші серед учениць не зважувалися мріяти про той час, коли їм виповниться двадцять.

Тож молодші учениці обожнювали Сару. Ще більшої популярності, ніж раніше, вона зажила, коли влаштувала у своїй кімнаті чаювання для дівчаток, яких старші зневажали. Вони гралися з Емілі, до того ж бавилися сервізом, що належав ляльці, — чашки з синіми квітами були наповнені неміцним, дуже солодким чаєм. Дівчаткам раніше не доводилося бачити лялькового сервізу, який був би так схожий на справжній. З того вечора поміж учениць-першоліток Сару визнали заледве не богинею та королевою.

Лотті Лег ставилася до неї з такою пошаною, що якби Сара не була настільки турботливою, подібне надміру уважне ставлення могло би її навіть стомлювати. Лотті віддав до школи дещо безтурботний молодий батько — він навіть не уявляв собі, що робити з донькою. Її матуся померла, і з дівчинкою змалку поводилися так, ніби вона була улюбленою лялькою або розбалуваною мавпочкою чи кімнатним песиком, тож вона росла просто нестерпною дитиною. Коли їй чогось кортіло або ж вона чогось не бажала, Лотті неодмінно скиглила і верещала. Слід зазначити, що вона завжди хотіла те, що не могла отримати, і не бажала терпіти речі, що були їй корисними. Завивання її пронизливого голоска постійно лунали то з одного, то з іншого закутка будинку.

Найсильніша зброя Лотті полягала в тому, що дивовижним чином вона дізналася: маленьку дівчинку, яка втратила матір, усі жаліють і приділяють їй багато уваги. Може, Лотті почула щось таке від дорослих, які говорили про неї невдовзі після смерті мами. А тепер усвідомлення цієї переваги стало її звичкою, і дівчинка невпинно користувалася цим знанням.

Сарине знайомство з нею зміцніло одного ранку, коли, проходячи повз вітальню, вона почула, як міс Мінчін разом із міс Амелією намагаються вгамувати якусь дитину, що без угаву кричала й, певно, не збиралася зупинятись. Завивання було таким невтомним, що міс Мінчін мусила майже кричати — поважно та суворо, як і зазвичай, — щоб її почули.

— Чому вона кричить? — роздратовано допитувалася міс Мінчін.

— Ой-йой-йой! — долинало до Сари. — У мене немає мам-маму-сі!..

— Ох, Лотті! — вигукнула міс Амелія. — Припини, дорогенька! Не кричи! Будь ласка, вгамуйся!

— Ой! Ой! Ой! Ой! — Лотті схлипувала і завивала. — Немає ма-ма-маму-сі!..

— Її треба відшмагати, — виголосила міс Мінчін. — Тебе треба відшмагати, нестерпна дитино!

Лотті завила ще голосніше, ніж до того. Міс Мінчін почала кричати. Сила її голосу наростала й наростала, доки крик не став громоподібним, і тут вона раптом підскочила зі свого стільця, сповнена безсилого обурення, й вибігла з кімнати, лишивши міс Амелію самотужки залагоджувати клопіт.

Сара спинилась у коридорі й міркувала над тим, чи варто їй увійти до кімнати. Вона нещодавно заприятелювала з Лотті й думала, що зможе заспокоїти її. Тут із кімнати вийшла міс Мінчін. Побачивши дівчинку, директорка відчула роздратування. Вона розуміла: її крик, що долинав із кімнати, не міг звучати ані велично, ані приязно.

— Саро! — вигукнула вона, намагаючись вичавити із себе усмішку, що пасувала би в цю мить.

— Я спинилася тут, — пояснила Сара, — бо знаю, що це Лотті. І я подумала, можливо, у мене вийде її заспокоїти. Дозволите мені спробувати, міс Мінчін?

— Якщо у вас вийде, будете розумницею, — відповіла міс Мінчін, міцно стиснувши губи. А потім, помітивши, що Сара дещо здивована її різкістю, змінила тон розмови: — Втім, ви в кожному разі розумниця, — схвально сказала вона. — Насмілюся припустити, що у вас вийде. Спробуйте.

І міс Мінчін пішла, лишивши Сару.

Коли Сара увійшла до кімнати, Лотті лежала на підлозі. Дівчинка нестримно кричала і скажено метеляла своїми маленькими пухкими ноженятами, а міс Амелія схилилася над нею, сповнена жаху і відчаю, — бідолашна жінка розчервонілася і змокла від зусиль. Лотті вже давно, ще вдома, у своїй власній дитячій кімнаті, зрозуміла, що для того, аби вгамувати її, коли вона плаче й колотить ногами по підлозі, їй дадуть усе, що тільки заманеться. Бідолашна товстуля міс Амелія спочатку пробувала один підхід, потім інший.

— Крихітко моя, — казала вона. — Я знаю, що в тебе, бідолашки, немає матусі…

Потім вона вела зовсім іншим тоном:

— Лотті, якщо ти не припиниш, я тобі дам добрячого прочухана… Бідне янголятко!.. Ну що ж це?.. Ти зла, погана, неслухняна дитина! Я тебе відшмагаю! От побачиш!..

Сара тихенько підійшла. Вона ще й сама не знала, що збирається робити, але мала внутрішнє переконання, що краще було би воднораз не казати таких різних слів, та ще й так безпорадно і схвильовано.

— Міс Амеліє, — тихенько сказала вона. — Міс Мінчін дозволила мені спробувати заспокоїти Лотті. Можна?

Міс Амелія повернулась і з відчаєм подивилася на дівчинку.

— Гадаєте, у вас вийде? — задихано запитала вона.

— Не знаю, чи вийде, — так само упівголоса відповіла Сара, — але я спробую.

Міс Амелія підвелася з колін, важко зітхнувши, а пухкенькі ніжки Лотті й далі колотили по підлозі.

— Ви можете тихенько вийти з кімнати, — сказала Сара, — я лишусь із нею.

— Ох, Саро! — у голосі міс Амелії вчувалося благання. — У нас ще ніколи раніше не було такої нестерпної вихованки. Думаю, ми не зможемо тут її тримати.

Проте вона тихенько полишила кімнату, відчуваючи несказанну радість.

Сара стояла кілька хвилин над верескливою дитиною і мовчки дивилася на неї. Потім вона сіла просто на підлогу біля Лотті й почала чекати. У кімнаті, крім невпинних дитячих криків, більш не лунало ані звука. Такий розвиток подій був для маленької міс Лег дивним, адже вона звикла, що у відповідь на її крики мали лунати вмовляння, протести, накази і спроби її переконати. Дівчинка лежала на підлозі, молотила руками й ногами та пронизливо верещала, аж раптом збагнула, що єдина людина, яка є біля неї, аніскілечки не звертає на крики уваги. Це зацікавило Лотті. Вона розплющила свої зарюмсані оченята, щоб подивитися, хто ж сидить біля неї. І раптом побачила, що це інша дівчинка. І ще й не абихто, а власниця Емілі та інших чудових речей. Вона спокійно дивилася на вередливу дівчинку і, здавалося, просто думала про щось своє. Спинившися на кілька секунд, щоб усе це роздивитися, Лотті збиралась було почати істерику наново, але тиша, яка панувала в кімнаті, й дивне, зацікавлене обличчя Сари завадили їй — її перше завивання вийшло якимось невпевненим.