Маленька принцеса

У гніві міс Мінчін мало не зачепила стіл, аж раптом почула голосне схлипування, що долинало з-під нього.

— Що це? — злісно вигукнула вона.

Схлипування почулося знову. Міс Мінчін спинилась і підняла скатертину за край.

— Як ти посміла? — закричала вона. — Як ти посміла? Вилазь звідти негайно!

Це була бідолашна Беккі. Коли вона вилізла з-під столу, її ковпак збився набакир, а обличчя розчервонілося від стримуваних ридань.

— Вибачте, пані, то… то я, — почала вона пояснювати. — Знаю, не можна було. Але я просто дивилась на ляльку, пані… А потім злякалась, коли ви зайшли. Ну, і я залізла під стіл…

— Ти була тут весь час і підслуховувала, — просичала міс Мінчін.

— Ні, пані, — Беккі заходилася заперечувати, присідаючи. — Не підслуховувала, ні. Я думала, що зможу непомітно вибратись. Але в мене не вийшло… Довелось лишитися. Та я не підслуховувала, пані, що ви… Я б такого ніколи не зробила. Але все одно все чула — що я могла зробити?

Раптом вона ніби втратила страх перед грізною господинею, що стояла перед нею. Беккі розплакалась.

— Будь ласка, пані, — казала вона. — Може, ви мене виженете, пані, але мені так шкода бідолашну міс Сару, так шкода!

— Геть із кімнати! — гаркнула міс Мінчін.

Беккі знову присіла в поклоні, сльози струменіли по її щоках.

— Зараз, пані… Я вже йду, — сказала вона, тремтячи. — Та дозвольте, хочу вас просити… Міс Сара — вона ж завжди була багатою панночкою, всі їй прислуговували… Що ж вона тепер робитиме, пані, без своєї покоївки? Ох, пані, може, може б ви дозволити мені прислуговувати їй? Я б швиденько перемивала всі свої каструлі й чайники. Дуже швиденько, а потім, якби ви лиш дозволили, я би прислуговувала міс Сарі. Ох, вона тепер зовсім бідна! Лишенько, — і Беккі розплакалася знову, — нещасна міс Сара! А всі ж її називали принцесою!

Тут міс Мінчін розлютилася ще більше, ніж раніше. Нікчемна посудомийка вирішила заступитися за це дівчисько, яке їй самій ніколи не подобалось (власниця пансіону зараз це чітко зрозуміла), — це було вже занадто! Міс Мінчін спересердя аж тупнула ногою.

— Ні! — відмовила вона. — Звісно що, ні! Вона буде прислуговувати сама собі, та ще й іншим! А тепер негайно геть із кімнати — інакше вилетиш із роботи!

Беккі затулила обличчя фартушком і прожогом вискочила. Вона вибігла з кімнати, спустилася сходами на кухню, сіла там поміж своїх каструль та чайників і зайшлася таким гірким плачем, наче в неї розривалося сердечко.

— Усе це сталося точнісінько, як в одній з її казок, — схлипувала Беккі. — Коли бідну принцесу виганяють геть із дому.

Міс Мінчін ще ніколи не виглядала такою суворою і стриманою, як тоді, коли через кілька годин до неї прийшла Сара.

Тієї миті Сарі здавалося, що святкування дня народження було просто сном або ж відбувалося багато років тому, а може, з якоюсь зовсім іншою дівчинкою.

Забрали все, що могло нагадувати про святкування. Зі стін зняли гостролист, парти і лави пересунули на звичні місця. Вітальня міс Мінчін знову набула свого вигляду — усі сліди святкування зникли, а сама директорка переодягнулась у буденне вбрання. Ученицям теж наказали зняти ошатні сукенки. Потім вони повернулися до класу і, збившись у купки, заходилися пошепки обговорювати подію і збуджено перемовлятись.

— Скажи Сарі, хай зайде до мене, — наказала міс Мінчін сестрі. — І поясни їй так, щоб зрозуміла, що я не терпітиму сліз і бурхливих сцен.

— Сестро, — відповіла міс Амелія, — вона — найдивніша дитина, яку тільки мені доводилося бачити. Вона зовсім не галасувала. Пам’ятаєш, так само було, коли капітан Кру повернувся до Індії. Коли я почала казати їй, що сталося, вона просто завмерла і мовчки поглянула на мене. Її очі, здавалося, ставали все більшими і більшим, а вона сама зблідла на виду. Коли я закінчила, вона не зводила з мене погляду ще кілька митей, а потім її підборіддя затремтіло, вона розвернулась і вибігла з кімнати, помчавши сходами нагору. Кілька дівчаток заплакали, але вона нібито їх і не чула — таке враження, що вона не сприймала нічого, крім моїх слів. Мені було дивно, що вона нічого не відповіла. Коли доводиться повідомляєш комусь раптову чи неприємну новину, очікуєш, що тобі щось скажуть у відповідь — що завгодно, але скажуть.

Ніхто, крім самої Сари, не знав, що сталось у її кімнаті після того, як вона вибігла сходами наверх і зачинила свої двері. Якщо по правді, вона й сама невиразно пам’ятала, що було. Пригадувала тільки, що ходила кімнатою і повторювала раз по раз голосом, який здавався їй самій чужим:

— Мій татко помер! Мій татко помер!

Зненацька вона спинилась перед Емілі, яка спостерігала за нею, сидячи на своєму кріслі, й розпачливо скрикнула:

— Емілі! Ти чуєш? Ти чуєш — мій татко помер! Він помер у Індії, за тисячі миль звідси.

Коли дівчинка спустилась до міс Мінчін на її виклик, обличчя Сари досі було блідим, а довкола очей запали глибокі тіні. Губи були міцно стиснуті в твердому намірі не виказувати страждань. Сара більш не виглядала дівчинкою, схожою на рожевого метелика, що пурхає від одного подарунка до іншого у врочисто прикрашеній класній кімнаті. Натомість її маленька постать здавалася чужою, покинутою, навіть недоладною.

Сара сама, без допомоги Марієт, перебралась у стару сукню з чорного оксамиту. Вбрання й справді було закоротким і тісним, тож тоненькі ніжки стирчали з-під куцого подолу й виглядали занадто довгими й худими. Вона не знайшла чорної стрічки, тому її темне густе волосся вільно обрамляло обличчя і ще більше підкреслювало його блідість. Сара міцно притискала до себе Емілі, обгорнуту в клапоть чорної тканини.

— Покладіть кудись ту ляльку! — сказала міс Мінчін. — Як ви взагалі додумались її сюди принести?

— Ні, — відповіла Сара, — я не покладу її. Вона — єдине, що я маю. Її подарував мені мій татко.

Сара завжди примушувала міс Мінчін почуватися не в своїй тарілці, хоч та це й приховувала. Зараз теж так сталось. Відповідь дівчинки не була грубою, радше спокійною і зваженою. І саме це було для міс Мінчін найважчим — може, тому, що вона й сама знала, що збирається вчинити безсердечно і нелюдяно.

— Відтепер у вас не буде часу на ляльки, — сказала вона. — Ви муситимете працювати. Будете вчитися приносити користь!

Сара не зводила з міс Мінчін своїх великих дивних очей, проте не казала ані слова.

— Тепер усе для вас зміниться, — вела далі міс Мінчін. — Сподіваюсь, міс Амелія пояснила вам причини.

— Так, — відповіла Сара. — Мій татко помер. Він не залишив мені грошей. Тепер я бідна.

— Ви злиденна, — сказала міс Мінчін. Вона дедалі більше розпалювалась від згадки про обставини. — Виявилося, що у вас нема ані рідних, ані дому і взагалі нікого, хто міг би про вас подбати.

Сарине худеньке бліде обличчя раптом скривилося, проте дівчинка змовчала.

— На що це ви так дивитесь? — різко спитала міс Мінчін. — Вам бракує клепки, щоб зрозуміти мене? Я кажу вам, що ви тепер — одна-однісінька в цілому світі. Нема нікого, хто б вам допоміг. Хіба що я з милості дозволю вам лишитись тут.

— Я розумію, — тихенько відповіла Сара. Вона ледве стримувала клубок, що підіймався в горлі. — Розумію.

— Ця лялька, — закричала міс Мічін, показуючи на розкішний подарунок для іменинниці, — ця сміховинна лялька, з усім її дурнуватим дорогим вбранням! Та я вже заплатила за неї!

Сара повернула голову до стільця.

— Остання Лялька, — промовила вона. — Остання Лялька.

У її тихенькому голоску вчувалося щось дивне.

— Справді, остання лялька! — підтвердила міс Мінчін. — І вона належить мені, а не вам. Усе, чим ви володіли, тепер моє.

— Забирайте, будь ласка, — мовила Сара. — Мені воно не потрібне.

Якби дівчинка кричала, плакала і здавалась наляканою, міс Мінчін проявила б до неї більше терпіння. Вона була жінкою, що любила командувати й відчувати свою владу. А тепер, бачачи Сарине бліде обличчя, сповнене рішучості, й слухаючи, як гордо звучить її голосок, вона почувалась так, ніби її втоптали у землю.