Біла тінь

Він здивувався, що розповідає все це незнайомим людям. «Невже, — зринула думка, — я роблю це у відплату за горілку та за тепло багаття, біля якого мене прихистили?» І одразу ж зрозумів, що це не так. Що це таки відплата, але за інше тепло — душі, серця, якими люди одвіку гріють одне одного. Оці двоє людей збудували для нього дім, — для нього чи для когось іншого, це не має значення, — хтось виростив хліб, який вони їдять, а він теж клопочеться й працює, щоб виправдати будинок, хліб і тепло людських сердець, він не боржник перед ними, а вони перед ним, і саме в цьому краса й щастя життя. Він не почував ні сорому, ні ніяковості перед своїми новими знайомими, і зовсім не тому, що ось викурить ще одну сигарету, встане, попрощається і назавжди скінчиться їхнє знайомство; просто їх несподівано, але міцно зв'язали невидимі нитки приязні та доброзичливості.

У ту мить він подумав, що на великій і широкій землі люди можуть дуже легко порозумітися, треба тільки не ховати своїх думок і не плекати лихих замірів, треба щиро й відкрито йти до багаття, запаленого в пітьмі.

Та думка вже нічого не змінила в ньому самому. Вона лише принесла радість, і не бурхливу, а якусь тиху, радість і відчуття спокою, саме спокою серед людей, коли хочеться з ними говорити, хочеться разом мовчати.

Вони засиділись допізна. На сході поблискувало, неначе хтось бавився кресалом. Щось у тому було — в обіцянці грози чи погрозі нею. Принаймні не хотілось вкладатися спати, поки вона не прийшла. Вчора вона не дала йому спати. Він уклався на заскленій верандочці, і коли вона розгулялася, громовиця й спалахи розбудили його. Він лежав з розплющеними очима, коли спалахувала блискавиця, то висвітлювала верандочку до дна, дарма що та була густо накрита старою грушею. А коли згасала, перед його зором ще довго біліли великі, у дощових краплях груші. Шуміла злива, й груші важко гупали біля верандочки; коли він при черговому зблиску звівся на ліктях, то побачив, що трава внизу густо встелена грушами, йому захотілося вибігти, назбирати їх, але не одважився пірнути під дощ. І так йому було гарно слухати зливу в листі й чути той важкий, земний, стиглий гупіт, що навіть зараз, згадавши, що був далеко од хати і не мав надійного прихистку, знову захотів, щоб прошуміла злива. Вони залізуть у машину, й слухатимуть її шум, і гомонітимуть до ранку.

Але сьогодні вона пішла стороною. Вони випили всю горілку й викурили півпачки сигарет «Столичні»; Марченко хотів іти на свій белебень, але вони не пустили й поклали його на надувному матрацику біля машини.

Дмитро Іванович спав міцно, чи то од випитої горілки, чи од того, що не виспався вчора, чи якоїсь чистоти й легкості, що настали після його незвичної сповіді. Він проспав схід сонця, коли встав, воно вже кругліло височенько над лісом по той бік річки. Його нічні співрозмовники, взуті в гумові чоботи, вже стояли у воді з вудками в руках. Дмитро Іванович подякував їм за нічліг і пішов до верби. Повитягавши порожні закидушки, розмішав з глеєм кашу, розмотав вудку. Кльов цього разу був гірший, ніж тоді, коли поштар вручив йому телеграму про нещастя з Андрієм, але він таки впіймав в'язя, двох підлящів та зо Два десятки дрібноти.

Вернувся до хати десь на початку одинадцятої години.

На подвір'ї на нього чекала несподіванка. Юшка вже варилася. Вона саме закипала у відрі, підвішеному на великій дерев'яній тринозі над вогнем, розкладеним у кінці саду. Біля відра поралася баба Варка, в помічниках у неї ходили… Юлій і Микола. А трохи збоку, під кущем порічок, солодко спав «запрограмований на кохання» Євген. Хлопці приїхали привітати його з днем народження. Це зворушило Дмитра Івановича, то більше, він знав, що тут не було підлабузництва, намагання сподобатися начальству — всі троє на таке були просто нездатні. Та й вони не сказали, що приїхали привітати Дмитра Івановича з днем народження. Мовляв, захотілося покататись «ракетою», покупатись, позагоряти, а комусь і спала щаслива думка: давайте потривожимо шефа.

Обідали на траві під грушею — лісівкою, що вже почала сипати додолу маленькі й міцні, як крем'яхи, грушки. Одна впала Євгенові в тарілку, і він насправжки злякався, й було багато реготу. Особливо розвеселилася Маринка, вона намагалася тихцем кинути у Євгенову тарілку ще з півжмені грушок, і він ловив її, й перекинули тарілку, і Дмитро Іванович насварився на обох дерев'яною ложкою — довбанкою, що їх виклала на ряденце баба Варка. До юшки була «Старокиївська», її повільно розливали в чарки, випили за Дмитра Івановича, за його родину, за роботу, невдовзі хлопці почали зриватися на пишніші тости, але Марченко не підтримав їх. Він взагалі не любив пишнот, ніяковів перед ними. Він проголосив тільки один тост, який трохи спантеличив хлопців: за Борозну. Дотримуючись даної тому обіцянки, він їм нічого не розповів, а тільки сказав, що Віктор Васильович дуже здібний науковець, вельми порядка людина й що анонімка не має до нього ніякого стосунку. У цьому впевнився рішуче. Він пошкодував, що їм не доведеться працювати разом, і порадив хлопцям, коли завтра вертатимуться додому, заїхати по дорозі на Бережок і провідати Борозну. Спробувати з ним поговорити, можливо, він ще передумає. А ні — то хоч просто попрощатися по — людському.

Після сніданку всі пішли па річку, а Дмитро Іванович ліг у кімнаті подрімати. Спалося йому погано, заходжувалося серце (після чарки завжди так), і заважала Маринка, котра кілька разів прибігала то за надувним кругом, то за цукерками, то ще за чимось. Він устав трохи розбитий, з болем у голові. Тим часом повернулися з річки хлопці, вони були мокрі, веселі й голодні, доїли юшку й упорали ковбасу, яку вранці майже ніхто не їв, хотіли знову йти на Десну, але тут взяв у свої руки провід дід Олекса. Він запропонував піти по гриби. З того, що сказав «по гриби», а не по маслюки, з того, що з темного чулана виставив цілу шерегу корзин і корзинок, Дмитро Іванович зрозумів, що грибування буде розкішним.

Веселим гуртом вирушили в путь. Попереду дід Олекса з Маринкою, за ними Юлій, Євген, Микола і Андрій, позаду ступали Дмитро Іванович з Іриною Михайлівною. Ірина Михайлівна ніколи не була охоча до всіляких походеньок і мандрівок, але сьогодні залюбки вибралася й вона. Йшли довго. Розрідженим соснячком, у якому повсюдно руділи лапаті гірчаки, стежкою через зоране поле, знову стежкою через соснячок, ще зовсім молодий і такий хирлявий, що в ньому на половині сосонок колючки були жовті, а на деяких пообсипалися зовсім. Першим збочив із стежки Андрій, зірвав цілий кущ сухуватих, але не червивих маслюків, за ним кинулась Маринка, однак дід Олекса підняв угору руку, закликаючи не відволікатися і йти за ним. Шлях їм перетяла дорога, колись добре в'їжджена, а тепер заросла травою. Вони повернули ліворуч по дорозі. У праву руку од них тягнувся соснячок, у ліву — теж соснячок, але вже вищий і густіший, поміж ним біліли берізки та височіли молоді клени. Тут пішли низинні місця, попід соснами вже не жовтів пісок, а росла висока, хоч і рідка, трава. З лівого боку в тісній, маленькій долинці вигулькнула березова і дубова оаза, вона була густа, закучерявлена ліщиною і крушиною й підступала до самої дороги. Дід Олекса зупинився навпроти оази, поставив на дорогу корзину й дістав саморобну вишневу люльку.

— Ану, хлопці, мотніться в цей гайок, — сказав він. — Треба перевірити.

Хлопці, а з ними й Маринка, шаснули в кущі, а дід Олекса закурив люльку. Він стояв посеред дороги, високий, білобородий — поліщук з давніх лубків, — і значуще всміхався. З його усміху Дмитро Іванович зрозумів, що він послав хлопців не перевіряти, а взяти вже знайдене.

Хлопці й Маринка справді незабаром вернулися, несучи в корзині зо два десятки великих темно — бурих боровиків. Дід нічого не сказав, підняв корзину й рушив далі. Вони пройшли ще з півкілометра (Маринка вже стомилася, й хлопці по черзі несли її на плечах), тепер соснячок, що ріс ліворуч, — од дороги його відокремлювала неглибока стара канава, поросла ліщиною і лозами, — був інакший. Власне, такий, як і раніше, але поміж ним рівненькими рядками бігли в глибінь дубки й берізки. Смуга сосняка — пасемце дубів і берізок, знову смуга сосняка — й знову листяна посадка.