Біла тінь

Відчув, як його все дужче й невблаганніше починає заповнювати злість. Почувався ніби обікраденим. А всі ще й тепер заздрять їхній дружбі. І він, зрозуміло, не зможе нікого переконати в супротивному. Аби не бути смішним, не виказати своєї слабкості.

Дмитро Іванович подумав, що отакий кінець їхніх стосунків не випадковий, їхня дружба переросла себе. Саме так— зістарилася й переросла. На світі зістарюється все: планети, річки, люди… стосунки між ними.

«Досить, — враз зупинив себе Дмитро Іванович. — Вистачить і цього. Не треба».

Він повільно підвівся, переступив через трубу й пішов берегом затоки. Ноги йому глибоко грузли, він понабирав повні черевики піску, але йому не хотілося одходити од води. її важка глибина, чорна, непорушна гладінь народжували в його голові думки про щось тривке, вічне, безконечне. Він уже більше не карався, не перебирав своїх кривдних і розпачливих думок, він слухав себе, те нове, що останнім часом безнастанно народжувалося в ньому, чому він вірив і радів.

Дмитро Іванович знав, що його злигодні на роботі тільки починаються. Навіть заступництво Чиркова, навіть добре ставлення Корецького не могли його порятувати. Та к що Чирков чи Корецький, та й будь — хто на їхньому місці, хіба могли вони підказати йому, де шукати кінчик нитки, яка обірвалася і якої самі не бачили, хіба могли забрати од нього досаду, муки совісті, розвіяти пригнічення, яке панувало в лабораторії, недовіру, що світилася в очах колег? Адже це зовсім не те, що в кравецькій майстерні: не виходять шапки, шитимемо рукавиці, чи навіть у сусідів по лабораторії, де опромінюють світлом зерно: не вдалося на гречці, спробуємо застосувати концентроване світло до проса. А ще ж є Одинець, котрий концентрує жадобу помсти; нині період відпусток, час затишшя, розніженості, миролюбності, а ось настане осінь, приспіє час звітів, нарад, зборів, затвердження планів… Найвірогідніше, тему, яку він веде, закриють зовсім. Можливо, заберуть у нього й лабораторію. Тоді він не зможе продовжити роботу самотужки. Проте, собі на подив, він чекав усього того спокійно. Тільки неприємно було думати про весь отой крутіж: писання пояснювальних записок, розмови в президії, суперечки з Одинцем. І, звичайно ж, думка про невдачу, почуття чогось втраченого, загубленого, почуття темних суточок були з ним невідступне. Часом йому просто фізично хотілося світла, променя світла, який би підказав, куди йти, де шукати загублене. Променя світла… щоб шукати світло. Парадокс? Так — парадокс.

Те ж, що він робив зараз, мало стосувалося досліджуваної ним проблеми. Він і далі скрупульозно переглядав теми молодших науковців і аспірантів, прочищав їх, немов захаращений молодий ліс: прокладав дороги, прорубував просіки, які могли б вивести на лісосплавні шляхи. Він намагався підтримати в них віру у велику науку, у великий ризик, віру в самих себе, у нього, у своїх друзів. То було непросто. То більше, що після того, як стало відомо про анонімку, після того, як пішов з лабораторії Вадим Бабенко, й справді напружилися, ускладнилися стосунки між співробітниками. А тут ще, як на гріх, падали інші неприємності, життя мовби навмисне десь виколупувало й підсовувало їх. Та так воно й мусить бути: коли порушилося ведуче колесо, порушаться й інші, ведені. Те, що за звичайних обставин могли б і не помітити, що могло б перегоріти десь збоку, поза лабораторією, тепер опинялося під пильною увагою. Так, зокрема, сталося з «справою» Юлія Вовка. Дмитро Іванович називав це «справою» іронічно (так йому доповіла Світлана Кузьмівна), бо хіба можна впхати живу людську душу в отаку «справу». Душу щирої і наївної людини, яка раптом… закохалася. Юлій закохався! Але не просто закохався, а закохався в заміж'ню жінку, котра працювала у їхній же лабораторії. І ось тепер перед Дмитром Івновичем сидів атлетичної будови чолов'яга, і грюкав по столу кулаком, і погрожував убити того «шакала» (так у злобі переінакшив Юлієве прізвище), порозкидати й потрощити «пляшечки — колбочки» й знайти управу на завідуючого, котрий розвів у своїй лабораторії такий «фіолетовий кошмар».

Дмитро Іванович розгубився. І не через те, що боявся цього чолов'яги, його погроз, а через те, що таке йому сталося вперше, і він просто не знав, чи має право втручатися в чуже життя. Юридичне право. Та й моральне теж. Йому хотілося якось загладити цю «справу», але тільки — но задумувався над нею, розумів, як це безглуздо.

Проте пообіцяв «потерпілому» усе з'ясувати, й після того, як той пішов, запросив до кабінету Юлія.

Юлій увійшов, сів на краєчок стільця, поклав на краєчок столу обидві руки з довгими тонкими пальцями, дивився на Дмитра Івановича прямим, відвертим поглядом. Очевидно, він трохи хвилювався — в нього порожевіли щоки і навіть почервоніли кінчики великих відстовбурчених вух, тонкі губи були твердо стулені, — але в очах стояли переконаність і спокій, які, як здалося Дмитрові Івановичу, межували з безтурботністю.

Під тим поглядом Дмитро Іванович почервонів сам, — адже мав розмовляти про речі інтимні, яких увесь вік соромився, з людиною, майже вдвічі молодшою од нього за віком, майже сином. До того ж йому зараз було жаль Юлія (вже пізніше він зрозумів, якою мірою помилився), він співчував йому, хотів порятувати од біди. Він таки любив цього хлопця. Любив більше, ніж будь — кого в лабораторії. Коли б його запитали, чому саме йому, оцьому капловухому, розкиданому, неорганізованому хлопцеві, котрий, мабуть, найчастіше його підводив, віддає найбільшу частку серця, він, очевидячки, не відповів би. Може, через те й виокремлював його з усіх, що всі люди звичайні, вони знають, що роблять, обдумують, розраховують щось наперед, мають якусь мету і якісь плани. Юлій Вовк нічого того не знав і нічого не мав. Більшість з того, що він робив, робив ні для чого. Ним рухав не розум, не розрахунок, а щось інше. Саме через те він утікав з роботи і йшов у лікарню провідати товариша студентських літ. Саме через те залишав свою роботу і допомагав провести дослід тому ж Вадиму Бабенку, котрий уже давно захистив дисертацію, а в Юлія лежали гори неопрацьованого матеріалу. Спочатку до всього того в лабораторії ставилися з підозрою. Навіть Дмитро Іванович колись думав, що все те робиться для себе, принаймні для отого: «Я добрий, я справедливий». І тільки пізніше він зрозумів, що Юлій не думає про те, навіть не здогадується, що так можна думати. Іакі люди, як уже впевнився Марченко, бувають дуже щасливі. Юлій же не мав і того. А змінитися не міг — змінити себе — це змусити жити за чужими приписами, за позиченими в когось законами. І пам'ятати про це повсякчас, тобто вже не бути собою.

Дмитро Іванович передбачав усю складність розмови з Юлієм, готуючись до неї, добрих півгодини кував сталь для свого голосу, та коли заговорив, відчув у ньому майже жалісливі нотки.

— Юлію, — сказав він, — тут до мене приходив чоловік Віри 1 ресь. Він скаржився і погрожував… Ну, річ не в тому. Ви розумієте, як це… в одній лабораторії… Віра — жінка заміжня…

Марченко помітив, як зблід Юлій, він запалив сигарету, збив у попільничку попіл, хоч його нагоріло зовсім мало, й мовив, дивлячись кудись убік, повз Юлієву голову:

— Я вже не кажу про якісь моральні норми. Але, признаюся, ніколи не чекав такого саме од вас. Подумайте… ваше життя, ваше майбутнє…

Я нікому не дозволю втручатися в моє життя. І в моє майбутнє! — сказав Юлій і підвівся. У його словах справді подзвонював метал, той метал, якого не викував для себе Марченко. І це страшенно здивувало його. І трохи розсердило.

— Ви думаєте, мені приємно втручатися? — летів його голос до крику. — І що ж накажете робити?..

— Нічого. Нічого — повторив Юлій і чомусь притулив руки до грудей. — Я люблю її. Люблю! Ви розумієте? І вона — він ще дужче почервонів — Теж любить мене.

Дмитро Іванович побачив, як у Юлієвих очах загорілося ясне голубе світло, як він увесь спалахнув, зашарівся, мовби засвітився зсередини.

— Це вже давно… Я боровся з собою, — сказав він, притишивши голос, і Марченко зрозумів, що Юлій ділиться з ним найпотаємнішим — і нічого не міг з собою зробити.