Біла тінь

— Професоре… Можна мені залишитись тут? — промовив тихо. Він чомусь був певний, що професор дозволить, хоч і не знав, навіщо йому залишатися. Просто він уже не міг піти звідси.

Мухновський хитнув головою, підійшов до сестри й щось сказав їй. Вона провела професора до дверей, а Дмитро Іванович сів на звільнений стілець. Тепер він сидів в узголов'ї Андрія. Дивився на заплющені очі, на рот, підборіддя й поволі впізнавав сина. Впізнавав знайомі рисочки, які колись смішили його, втішали, які потім ставали чужішими, твердішими, й він сперечався з ними. Он на лівій брові просто вросла в неї родима цяточка, її можна помітити, тільки добре приглянувшись. Така сама цяточка, тільки значно більша, на брові і в нього. З неї тепер, під старість, ростуть великі сиві волосини, він обрізує їх ножицями. На підборідді в Андрія, знизу, синя смужка. Теж ледве помітна. Ще малим катав його на велосипеді в селі двоюрідний брат, вони впали, й Андрій розітнув підборіддя об кермо. Диво, але він тоді не плакав. Тільки дуже злякався й все допитувався, чи не виллється з нього вся кров…

Уся кров… Дмитро Іванович вернувся до реальності. І знову, вже зовсім інакше, подивився на Андрія. На серці йому було страшно. Його опанували лячні—прелячні думки про те, що ось він залишився, і… все може статися на його очах. Що оці ось уста вже можуть не розтулитись ніколи…

А очі бачили і якісь побутові дрібниці — сіру пляму на бинті, зім'ятий ріжок подушки — і од того ставало зовсім страшно. Але це було востаннє. Ці думки розтали в якомусь суворому зосередженні, з яким він несамохіть почав наближатися душею до Андрія. Він подумав зовсім так, як часто думають і кажуть старі люди про нещастя своїх дітей, — що ліпше, аби це сталося з ними; він боявся за своє життя, він почував страх перед смертю, але жертовна сила любові до сина зараз була більша. Йому хотілося лягти поруч сина, легенько огорнути своїми руками, і, може б, від того синові болі і недуг потекли у його тіло, вивільняючи Андрія. Це почуття було таким непереможним, що Дмитро Іванович майже несамохіть легенько взяв сина за руку й почав пестити. І враз побачив, як розкрилися Андрієві уста й заговорили щось швидко — швидко, заговорили без звуку, тільки шелест летів по палаті, шерхлий, як од сухого листя. Дмитро Іванович, злякався, хотів випустити руку, посунув од себе, але не одважився, знову ще міцніше обхопив її своїми великими руками. І раптом Андрієві уста пересмикнулися, він схитнув головою і розплющив очі. Вони були жовті, круглі, гейби божевільні. Довгу хвилю нерухомим поглядом Андрій дивився на батька й сказав тихо, але чітко:

— Батьку!

Не «тату», як казав завжди вдома, а «батьку». Скрикнула в кутку біля тумбочки сестра й вибігла з палати. За півхвилини вона повернулася з Мухновським і з його помічником — Карімовим. Але на той час Андрій уже знову упав у забуття.

— Він упізнав його, він сказав «батьку», — шепотіла сестра.

Мухіїовський порахував пульс, подивився на якийсь прилад, що висів в узголов'ї Андрія, щось мовив пошепки до Карімова — високого, в окулярах лікаря.

— Це добре. Це свідчить, що свідомість у ньому не скаламутилась. Але щодо всього іншого… На жаль, це ще нічого не означає, — сказав Карімов.

Дмитро Іванович уловив у його словах страхування, лікар боявся давати місце надії, здавалося, мовби не хотів її пускати, і Марченко в одну мить пройнявся ворожістю до нього. Але в наступну мить забув про те. То більше, що саме цей лікар не поїхав додому, чергував у палаті всю ніч.

Він робив якісь уколи, провадив вимірювання й стежив за апаратом в узголов'ї Андрія.

Дмитро Іванович сидів збоку на стільці. Він не помітив, як минула ніч, хоч і помічав, як повільно й важко плине час. Найстрашнішими для нього були хвилини, коли його свідомість заповнювала думка про синову смерть. Вона рвалася десь з глибини, він проганяв її, а вона настирно й страшно проступала перед ним: Андрій уже не проснеться, оті його слова були останніми, а він, батько, усе життя пам'ятатиме їх. Ця боротьба втомила його до того, що він перестав опиратися, тобто не боровся на всю напругу серця, а мовби поклався на щось, на долю, і коли схаменувся, помітив, що думає про Соколівку, про діда Онишка, про річку, яка валить берег, і про те, що перед від'їздом довідався — наступного року вона не валитиме берег — течію відведуть каналом. Він намагався уявити той канал і старицю біля села й мимоволі фантазував. Помітивши це, зайнявся болючим соромом, мовби вчинив якийсь страшний злочин. Злякано подивився на Андрія. Той лежав, заплющивши очі, і його повіки болісно й неприродно смикалися.

Вже аж уранці Андрій знову розплющив очі. Повів ними по палаті, але погляд його, здавалося, був зовсім неос — мислений, хоч він і зупинився на батькові. А тоді Андрій розкрив уста, але не сказав нічого, мабуть, він не міг говорити, але поворушив рукою, що лежала на простирадлі: Дмитрові Івановичу здалося, що він уловив синів порух, але боявся спричинитися до якогось лиха, аж поки з‑за його спини не втрутилася сестра:

— Він хоче, щоб ви взяли його за руку. Це було так, бо, щойно Марченко взяв у свої широкі долоні руку сина, той знову заплющив очі й стулив уста, але, здавалося, стулив з полегкістю. Дмитрові Івановичу було страшно тримати цю руку, наче тепер саме з неї могло витекти, зникнути щось дороге, й водночас його охопив тяжкий біль, перемішаний з ніжністю. Він ніби чув, як з цієї кволої руки пульсує кров і б'є йому в серце. Кров його сина. У нещасті якого завинив і він. Так, завинив, бо не оддав серця й душі більше, ніж оддавав, а того виявилося замало. І як же він тепер шкодував, що не ввійшов у світ сина, не забрав його собі в душу. Той світ був чужий для нього, дрібний і загадковий, але не вабливо, а відворотне. Він не спробував переплавити його з своїм і перемогти. А, мабуть, якби кинув туди всі свої душевні сили, переміг би. Зараз був твердо переконаний у цьому.

Адже не завжди Андрій був таким холодним, істеричним і чужим. Не завжди казав йому грубощі. А й… О, він добре пам'ятав, як вернувся додому, після довгої розлуки — вісім місяців прожив у Алма — Аті й на Памірі, працюючи в тамтешніх інститутах, — і як семирічний Андрій ска — жено метався довкола нього. Він очманів з радості, верещав, качався, стрибав, чисто пес, що довго не бачив господаря. А тоді стрибнув йому на руки, обхопив за шию і… з надміру почуттів укусив за губу, аж пішла кров.

Андрій і пізніше віддавав належне батькові, й аби він не впустив линви, вів за собою, зумів би втримати од поганого. Пам'ятав, як колись вони круто посварилися з Іриною Михайлівною, перейшли всі межі, і Андрій, котрий тоді вчився в третьому класі, підійшов до матері й сказав по — дорослому сумно й розважливо:

— Якщо ви будете розлучатися, я піду з татом. І Марченко, й дружина тоді зніяковіли, засоромились, а все ж Ірина Михайлівна запитала:

— Чому?

— Бо татко справедливий. Він ніколи не обдурює й не карає ні за що, — одказав Андрій.

За вікном вставав довгий літній день, високий і ясний, і, мабуть, тому особливо тяжкий для Дмитра Івановича, цей день мав упасти в ще тяжчу ніч, і в Марченка нічого не лишалося, окрім згадок. Ними він рятувався від споглядання страшної непорушності, у якій лежав Андрій, і від безнастанного думання про цю непорушність.

Особливо йому запам'ятався один осінній вечір у Пішках, куди вони приїхали з Андрієм на канікули. Андрієві тоді йшов дванадцятий рік. Здавалося, нічого в тому спомині не було незвичайного, ніякої події і ніяких слів, вечір як вечір, як тисячі вечорів, і все ж він вкарбувався якимись особливими відчуттями, що межували з прозрінням. На той час уже облетіло в саду листя на яблунях і грушах, тільки вишні, підпалені на зеленому раннім морозом, шелестіли попід хатою темно — червоним листям, та хльоскала на вітрі довгим віттям стара верба в кінці городу над яром. Мороз скував льодком калюжу — озерце в пониззі городу, у повітрі кружляли поодинокі сніжинки, й налягала згори сива темінь. А з неї, з високої високості, долітав прощальний крик гусей. Це, мабуть, летіли останні гуси з усієї України. Крик був такий тужливий, такий печальний, немов гуси залишали цю землю назавжди. Андрій стояв біля плоту й дивився в небо. Очі його були широко відкриті, і в їхній глибині теж летіли білі тіні, а уста розтулені й ледь — ледь осміхнені. І тоді у мозку Дмитра Іванонича, що стояв поруч і дивився на сина, ніби засвітилося щось. Там постало все так ясно, так чисто, аж йому затріпотіло серце. Цей спалах був звідти. Ця секунда була вирвана з його власного дитинства й перенесена сюди. її вирвав для нього Андрій. Дмитро Іванович зрозумів, що в цю мить син думає точнісінько так, як думав вій сам тридцять років тому, в свої десять чи одинадцять літ біля цього самого плоту. Крик гусей — прощальний і тужний. Він будить печаль, але печаль та світла й радісна. І в душі теж незвичайна чистота. І щем. І чекання чогось. Білої радості зими, щастя майбутньої весни, кохання, про яке ще не знав навіть мозок, але знає серце, бо й це, як сказав би він сьогодні, запрограмовано в ньому од народження, серцеві ще багато — багато перейти, і хвилюватись, і радіти, й тривожитись. А він у ту мить радів і тривожився за сина. І почував якусь майже побожну рідність із сином. Тривожився він за нього й потім, а радів мало. А оця ось тривога — це вже й не тривога, а біль серця і всього тіла: ось тут, біля цього ліжка, вирішується їхня спільна доля. Дві — як одна. Він відчув: якщо піде Андрій — страшно спорожніє світ. У якусь мить йому здалося, що вони помруть обоє. Він не знав, як це станеться, адже йому нічого не загрожувало, і він не збирався накладати на себе рук, просто це було неймовірно сильне відчуття своєї кревності з Андрієм і бажання протистояти антиприродному — загибелі сина раніше від нього самого. Трохи пізніше він подумав уже інакше — якщо вони одужають, то теж обоє. Він напружено вдивлявся в дорогі синові риси й напружено думав, і йому здавалося, що своєю думкою він утримує його тут, біля себе, біля всіх інших людей. То для нього була майже магічна сила. Сила порожнечі, туги без Андрія, майже знищеності світу для нього.