Біла тінь

Дмитро Іванович ішов вузенькою торф'янистою доріжкою, що пружинила під ногами, по груди в квітуючих травах вічно невмирущої луки, у якій лежала, дрімала при самій землі прадавня тиша, й думав про те, який нікчемно малий, який дрібний перед оцією тишею, перед оцими суворими берегами ріки будь — який клопіт. Коли йому вперше стали в думці поруч безмежжя луки, вічний плин ріки і Одинець (чомусь саме Одинець), він розреготався, мов божевільний. Це були такі неспівмірні величини, що навіть ставити їх поруч не можна.

Дмитро Іванович почував, як перед оцією тишею, вічним плином і безмежністю поменшала і його біда, він її мовби витяг звідти і розіслав між зелених трав. Лука помирала й одновлювалася тисячі років, вона була колообігом життя, і він сам входив у великий колообіг природи, він був породжений, щоб жити на берегах річки, ловити рибу, толочити трави, так прожили до нього тисячі поколінь людей, і він теж міг прожити так, ще міг прожити…

У цю мить він відчув ніби якесь власне роздвоєння — людини і вченого, він не міг звести себе, отого, в кабінеті, і оцього, серед трав, у одне, тобто зводив лише думкою. Він подумав про те, що, мабуть, наш мозок — це одне — він може розвиватися безмежно, осягати дедалі складнішу інформацію, а наша душа, себто те, що уклалося віками, природою — хвилювання, біль нервів, біг крові і швидкість перетворень у клітині, — друге. Ми спалахуємо в гніві й плачемо од ніжної музики, нас до сліз хвилює зелений шум лугу і квиління чайки, і ми не можемо тими чуттями бодай спробувати охопити отих безконечностей і безодень, Що підсовують нам гіпотези та фантастика. Тож, мабуть, недарма навіть у найкращих фантастичних творах люди бідні, бо вони летять у світи, залишивши свої щоденні клопоти, розчулення, замилування, справжній гнів, у яких вони бувають потворні, але бувають і красиві.

Дмитро Іванович і далі йшов стежкою, і далі рахував життєві втрати. Але що більше їх набиралося, то дужче наростало в ньому заперечення. Це вже була властивість його вдачі — накопичуючи аргументи, приховано збирати й контраргументи.

Ні, він таки пройшов не по голій пустелі. І не все обминув на тій путі. І якщо вже шкодував за втраченими насолодами, то мав замість тих інші. Для нього робота — то завжди насолода. Розплутувати, закручувати, вертітися в тому котлі й вертіти інших… Та так, що в декого й очі заплющуються з страху.

І те, що він завжди кудись поспішав, що все його життя було мовби прологом до чогось, — то теж непогано. Тобто так мусило бути. Такий уже він є. Він і далі сподівається… знайти оті слова, отой рядок, які виправдають задовгий пролог. І хто може сказати, що не цим треба жити? Що сенс життя не в цьому? Йти до того рядка до останнього дня.

І неправда, що він нічого не мав. Світоньку, як же хороше йому зараз отут! Природу він любить здавна. Шкода тільки — мало. Отут — втратив. Він тільки тепер, в оці дні, відчув, як погамовують його спрагу лука, й ріка, і високе небо, і чисті озера. Він думав про те, що більше не випустить їх із свого серця. Тепер‑то він знає, де можна знайти спокій.

Раніше, колись він сприймав природу як частку її ж — м'язами, легенями, порами. Уранішні роси, вечірні тумани, синя гладінь озера — він ішов через них, вони гріли, остуджували чи бадьорили його. Тепер, виявляється, вона мала ще один бік — споглядальний, і він теж міг додавати втіхи.

Одначе, думаючи так, він добре знав і те, що, тільки повернеться назад, той шал знову стане його життям, набере неухильності закону, а відтак приберуть попередніх обрисів і його клопоти, й страх, і надії. І ця думка мовби простилалася хмаркою понад лукою, рікою і озерцями, як простилається справжня хмарка, котра найшла на сонце, і тоді в одну мить тьмяніють трави, холоднішає вода й блякнуть квіти.

До того ж погіршилися і його умови життя в Онишків. Навіть не стільки умови, він справді був надзвичайно невибагливий до всіляких фізичних незручностей, як почував незручність моральну. До діда й баби несподівано приїхав старший син з дружиною та дітьми. Усталений стрій життя зламався, тепер уже готувала на всіх страви невістка, жінка сварлива й непривітна. Дмитру Івановичу весь час здавалося, що вона сердиться на нього, він потерпав і за те, що займає найкращу кімнату, пропонував помінятися або й підшукати собі житло в іншому місці, але проти того повстали дід і баба, і Дмитрові Івановичу нічого не лишалося, як на весь день вибиратися з вудками й казанком на луку, він там варив собі юшку, там передрімував під кущами опівденну спеку, хоч від того часто боліла голова. Він вирішив побути ще кілька днів і поїхати до матері, забрати Маринку й гайнути з нею в свої рідні Пішки за Прилуками. Звичайно, ні Андрій, ні Ірина не поїдуть у Пішки. Андрієві просто нецікаво в селі, де до того ж немає річки, Ірина Михайлівна має на те свої причини. Вона не любить свекрухи, не любила й не любить енергійної, трохи різкуватої Марченчихи, й хто зна за що. Адже мати Дмитра Івановича ніколи не зробила їй нічого поганого, але та неприязнь проступила од самого початку. Тоді, в перші роки їхнього подружнього життя, Дмитро Іванович часто за це сварився, намагався силоміць звести Ірину з матір'ю, мало не розлучився з дружиною, а пізніше махнув рукою, волів полагодити якось, щоб тільки та неприязнь не проступала нагору, не зводила до скандалів і сварок.

Мабуть, Ірина Михайлівна не любила свекруху за твердість, безкомпромісність, почуття власної гідності, за те, що трималася з невісткою нарівні, дарма що та була вченою і озброєною всіма знаннями сучасної цивілізації, а вона — проста сільська жінка. Ще, мабуть, не любила за те, що Дмитро Іванович порівну розділяв свою увагу поміж сім'єю і матір'ю. Опріч усього того, житейського, що призводить до розладів у багатьох сім'ях, була ще одна причина, надто незвична на сьогодні. У ній Ірина Михайлівна не призналася б зроду, вона й не признавалася навіть самій собі, воно зводилося з дна її душі глухо, важко, неясно, а сягало ще глибше.

Річ у тому, що і Дмитро Іванович, і Ірина Михайлівна були з одного села. їхні родини, колись великі й гіллясті, як дужі дерева, весь вік намагалися звеличитись одна перед одною. Не багатством — багатства не мали ні Марченки, ні Вербицькі, а красою, силою, працьовитістю господарів, синів і дочок, зятів і невісток. І от злою волею долі за дві війни та лихоліття по них рід Вербицьких щез. У Ірини Михайлівни загинули батько і два брати, померла мати, лишилася в світі вона й ще один брат, котрий не одружився, спився й подавав про себе звістки тільки тоді, коли його десь звільняли з роботи і він опинявся в безгрошів'ї. Гіркота, яка піднімалася до того всього в Ірині Михайлівні, мимовільна заздрість перехлюпували кудись далі, в їхнє родинне життя, проливалися на весь рід Марченків, теж покалічений війною, але який уже знову почав вибую — вати. Ірина Михайлівна, нехитра й нелукава багато в чому, й далі залишалась Вербицькою — і, мабуть, інакше й не могло бути, — і якщо їй траплялася нагода виказати щось лихе про Марченків, виказувала й аж внутрішньо загорялася з радості. Либонь, зона сама розуміла, що те звеличення давно втратило сенс, що її потуги жалюгідні й шкодять їй же, але втриматись не могла.

Дмитро Іванович весь вік жалів її сирітство (в сварках, звичайно, забувався теж), через те прощав їй більше, ніж міг би простити звичайно.

Отож Ірина Михайлівна в Пішки майже не їздила. Одмагалася ж тим, що, мовляв, у селі вона стає наймичкою, служницею, що їй знову доводиться на всіх варити і прибирати в хаті, хоч свекруха залюбки варила б сама, але Ірина не погоджувалась, частково тому, що справді воліла готувати їжу дітям сама, а частково з природного почуття сорому — як це вона сидітиме згорнувши руки в чужій хаті!

Дмитро Іванович і сам трохи одвик од свого села, і не було там йому до кого піти, і не знав, про що говорити з літніми дядьками, колишніми однолітками (він чомусь вільніше почувався серед незнайомих людей, як оце в Соколівці), але провідати рідне село, а насамперед матір, мав за обов'язок завжди.