Біла тінь

— Зрозуміло, за що. Треба написати.

Дмитру Івановичу враз стало так важко, неначе по душі проїхав дорожній коток. Важко, ще й тому, що Світлана Кузьмівна сприйняла тільки зовнішній бік справи, її не засмутила, не завдала прикрощів невдача в самій суті шукання, розв'язанні проблеми.

— Куди написати? — запитав він.

— Директору. В президію… Він, знаєте… Я сама читала: в одній анкеті пише, що батько загинув, у другій— помер. У нього і в аспірантурі була історія…

Дмитро Іванович скривився, терпко потер долонею чоло:

— Який це має стосунок…

— Як який? — ступила уперед Світлана Кузьмівна. — Чи ви, Дмитре Івановичу, й справді такі наївні, чи прикидаєтесь? Йому самому потрібна лабораторія.

— Ну, що ви… це ж гидко, — сказав Дмитро Іванович і підвівся. Він обминав поглядом Хорол, він ніколи не сподівався, що ця нехитра, навіть добра жінка десь у глибині душі така запекла й нещадна. Він знову помилився. Не те щоб помилився…

Хоч Дмитро Іванович ніколи не бачив, щоб Світлана Кузьмівна спалахнула гнівом або радістю, але таки почував, що на дні серця в неї лежить важкий і міцний пласт. Хто зна, де він у неї взявся, і взагалі нащо він їй, і, мабуть, саме через те й не надавав своєму здогаду значення, і вже зовсім не сподівався, що доведеться з тим пластом зіткнутися. Він так‑таки й не навчився за все життя правильно оцінювати людей.

— А ви не гидуйте, — тверезо й суворо сказала Хорол. — Ви не такий гидливий. Де треба, ви умієте…

— Неправда… Як вам не соромно… — скипів Марченко. І враз в обличчі Світлани Кузьмівни щось різко перемінилося, здавалося, по ньому пройшла судома, вона зробила над собою зусилля, щоб не випустити того, що рвонулося з дна душі.

— Ну й… — на думці крутнулося слово «подихайте», але вона знайшла інше: — Конайте, а я не хочу. Я… я віддала сюди все. У вашу теорію. Молодість…

— До чого тут молодість? — безсило мовив він.

— Ну, не молодість. Але життя, нерви. Розум. А тепер…

Голос її затремтів, вогники в очах погасли, і вся вона обм'якла, мовби аж понижчала на зріст, йому стало жаль її. Вона справді віддала сюди всі свої маленькі здібності і великі надії.

— Не треба так… Буває, люди гублять і більше. Та й ще ж нічого не відомо… — заспокоював її. Про те ж, що він віддав сюди все, подумав, коли вже Світлана Кузьмівна пішла. А пішла вона з тим самим рішучим виглядом, з яким і зайшла до кабінету. Ще й кинула на прощання:

— Ну, ви як хочете, а я здаватися не збираюся. Треба поставити його на місце. І ми поставимо.

Дмитро Іванович потарабанив пальцями по столу, кілька разів згорнув і знову розправив долонею великий синій аркуш паперу з діаграмною сіткою. «Треба поставити його на місце, — мимоволі подумав слідом за Світланою Хорол. — А хто знає, де його справжнє місце?.. Чи має право одна людина ставити другу на „її“ місце? Звідки знати, що то „її“ місце? А може, Й справді, оце місце — його, а моє деінде».

І водночас почував, як щось піднімається в ньому, дужче й дужче заперечуючи Хорол. Далі він подумав, що не має права попускати собі. Все це виллється в чвари, а він того не хотів. Не міг про таке й помислити.

Розмова з Хорол вибила Дмитра Івановича з рівноваги. Він більше не вийшов з кабінету, сів до столу, але й читати не міг — боліла голова. Болі голови — його кара. Він перевтомився давно, ще працюючи над докторською дисертацією, й з того часу його життя розділилося на дві смуги — коли голова боліла й коли не боліла. Найчастіше вона боліла. До того призводило стонадцять причин — переміна погоди, нервування, перевтома, зайва чарка, поганий сон. Він взагалі вже й не пам'ятав, щоб хоч раз за останні роки доля зласкавилася й послала йому чистий і солодкий сон; усю ніч гнітили дивовижні видіння й марення, то хтось убивав його, то за кимось гнався він — записати, вийшло б сто томів Кафки. Ходив до лікарів, випив з кілька відер всілякої гидоти — марно. Найгірше ж, що й признатися на роботі в своїх муках не міг: ну, який він керівник, коли не може за півдня прочитати тридцяти сторінок машинописного тексту! І він сидів і читав. Щодня. І сьогодні теж. Аж поки його од тієї роботи не одірвав телефонний дзвінок. Дмитро Іванович підняв трубку. Його просив зайти Денис Сергійович Чирков — секретар партбюро інституту.

Коли Дмитро Іванович зайшов у кабінет Чиркова, там уже сидів директор інституту Павло Андрійович Корецький. Ледве він устиг привітатися, як двері прочинилися знову, й через поріг широко переступив Борозна. Він примружив очі, ворухнув плечем — хотів привітатись з усіма за руку, а тоді хитнув головою і сів біля приставного столика. Дмитро Іванович сів збоку, під стіною. Либонь, і йому, й Борозні в одну мить стало зрозуміло, для чого їх покликав Чирков. Денис Сергійович Чирков — років на п'ять молодший од Марченка науковець і навіть не доктор, а кандидат, уперше обраний на посаду секретаря; було видно, що він не обзвичаївся за цим невеликим, засланим зеленим сукном столом і що йому особливо неприємна ця розмова. Та він цього й не приховував. Провів долонею по худорлявому, землистого кольору обличчі, так наче втирався чи знімав невидиму павутину, сказав:

— Я навіть не знаю, з чого почати. Справа така незвична, така складна…

— Мені дуже прикро, що так сталося, — з властивою йому прямотою, яка іноді межувала з грубістю, перебив секретаря партбюро Борозна. — Я готовий висловити Дмитрові Івановичу найщиріші вибачення. І тут, і прилюдно…

— Ет, що тепер усі ваші вибачення, — з досадою кинув на зелене сукно олівця Чирков. — Якби‑то ними можна хоч щось залагодити. Який вас дідько смикав за язик? Ну, чого ви не прийшли до Дмитра Івановича? Чи хоча б до Павла Андрійовича…

— Я все це розумію, — темніючи лицем, сказав Борозна. — І не можу нічого пояснити. Я не хотів зла Дмитрові Івановичу… З того дня, як прийшов у його відділ, мізкував над проблемою попередника АТФ. А тоді прочитав статтю. І висловив свої думки.

— Ви не мали права висловлювати свої думки, — обізвався Корецький.

— Не маю пр — р-ава? — повернув у його бік голову Борозна, й те тверде «р» пролунало як виклик. Ніхто, звичайно, не знав, та й важко було здогадатися, що впевнений у собі чорнобородий доктор, котрий чітко карбував слова, до дванадцяти років не вимовляв цієї капосної для багатьох літери й що оте натискування на неї означало найвищий ступінь його хвилювання. Й через те Павло Андрійович відповів з не властивим йому адміністративним притиском:

— Так, не маєте права. Бо ви один, а там — цілий колектив. Не тільки наука, а й стосунки, атмосфера — життя. Минули часи, коли один учений міг категорично висловлюватись про працю іншого. — Корецький казав відомі всім істини, але казав так, що вони й справді набирали якогось особливого, більшого смислу. — За тих — бо часів і робив одинак. Архімед, Копернік, хто там ще, Герострат, місіс Фуллер. Кинула в Міссісіпі кілька гілочок річкового гіацинта, і вся Америка воює з ним і досі.

— Ну, знаєте, — й справді обурився Борозна… — Ваші аналогії…

Він почував провину перед Марченком. Та провина мовби поменшила щось у ньому, щось у ньому мовби трохи девальвувало і в свою чергу змушувало розглядати себе на нижчій сходинці. Він був готовий виказати свою провину будь‑де і в будь — якій формі, але кинута в обличчя образа розсердила його. Він би, мабуть, сказав директору щось гостре, але це помітив Чирков і втрутився в розмову.

— Аналогії, мабуть, завеликі, — сказав він, — але у вас справді вийшло якось… неначе удар з тилу. Я, по правді, не знаю, що тут робити, який знайти рішенець. Може, запропонуєте щось ви? — глянув він на Марченка.

Світло — карі очі Дмитра Івановича дивилися кудись далеко, за цю розмову, за цих людей. Так принаймні здалося Чиркову. Проте Дмитро Іванович струснув великою головою, сказав сухо й розумно:

— Ніхто тут нічого не запропонує. Просто ми прискоримо перевірку. І вона покаже все.

Цими словами мовби знімав моральне ембарго з Чиркова й Корецького. Вони обидва полегшено зітхнули, проте Чирков зауважив: