Страница 24 из 28
чоловік в ліжко, щоб вчитися не втрачати відразу голова, щоб розповідати мені про свій проблема, і я вберегти їх від недобрі руки. Я і тебе вберегти від недобрі руки, розумієш? Це тобі тільки здаватися, що ти така досвідчена і все знати, а на світ стільки різний чоловік. Не встигнути отямитися, як втратити голова, а потім пізно. Якщо не вірити, – приходити сьогодні вночі сама на моє ліжко спати. Побачити, що я тебе пальцем не торкнути, якщо ти сама не захотіти.
На цьому я вирішила перервати розмову, аби Енцо, як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьо-равно свого доб`ються.» Але Енцо я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він в цей час ночував у вітальні, але досі все якось Слава Богу…
На світі є стільки різний чоловік…
Юра був, в принципі непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед, заходячи і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ж таки ігноруючи емансиповане оточення. Все це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з“їздили разом до Страсбурга, побували на Тітізеє, збиралися навіть в Париж. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф“єва і Міхалкова, він називав їх “нашими”, а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх “вашими” і тактовно з“ясовува, чи правда, що “у вас, у Львові” всі навіть вдома між собою розмовляють по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.
– Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась.» Або: «Мнє нє панравілась.»
Коли я питала, чому, він відмовчувався:
– Умниє люді а таком нє распастраняються.
Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я казала, що маю, то він продовжував:
– Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.
На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:
– Там пасмотрім.
Він часто задавав мені питання на зразок:
– А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?
Або:
– Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?
Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:
– Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распастранятса.
Мене відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції на Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє, чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:
– Умниє люді разгаварівают а болєє інтєрєсних вєщах.
Цікаво, звідки йому так добре було відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?
Коли я розповідала йому про Енцо, він намагався вдавати скептика:
– Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє всє толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.
Енцо мав про Юру не настільки позитивну думку.
– Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з“явитися.
Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Енцо мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, як тільки я вселилася, він сказав:
– Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти – людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.
Coitis praecox – це не завжди погано.
Наші стосунки з Юрою продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, – розвитком.
Після того, як Юра з“ясував, що ж саме я думаю з приводу політики Горбачова, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та позиції німецького уряду з приводу іноземців, основні теми наших розмов було явно вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він щоразу активніше намагався поцілувати мене, я щоразу активніше опиралася. При цьому обидвоє ми розуміли, що я не мала би опиратися, а якщо мала би, то принаймні після більше чи менше правдоподібного поснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення і тому обмежувалася категоричною часткою: “Ні”. Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: “Ти мені так подобаєшся”, мені ставало шкода його і я не висловлювала своєї думки з цього приводу і обмежувалася лаконічним: “Ні, ні, не зараз”.
– А коли? – питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:
– Ніколи.
Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.
– Не існує нічого небезпечнішого, ніж жалість до чоловіка, якого не хочеш, – вчила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона знала, про що говорить.
Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала мямлити щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: “так”, або на крайній випадок, причинно-наслідкових сполучників: “бо”, “тому що”, “незважаючи на те що”. Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.
Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, все ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Все відбувалося настільки блискавично і завжди доволі стриманий і більш-менш вічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж похапливстю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:
– Давай вип“єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, – сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він вже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.
– Я так давно етава ждал,– шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.
– Спочатку, як правило, знімають бюстгалтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.
Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстібнути гачки бюстгалтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно вирішив вразити мене якщо не спритністю, то принаймні швидкістю. Мені і справді стало цікаво, що він робитиме далі.