Гербарій коханців

Запах книжкового пилу був іншим, у ньому не було вогкості, натомість з’являвся ледь помітний солодкавий дух. Книжки жовкли по-іншому, ніж газети. Нерівномірна жовтавість починала підбиратися з країв сторінок, і лише дуже поволі доповзала до середини. Жовтіючи, книжкові сторінки не ставали сухими і ламкими, як висохлі трав’яні стебла або старі газети, вони, навпаки, набрякали якоюсь видобутою з повітря вологою, їхні палітурки разом зі сторінками ставали хвилястими і вигиналися, випинаючи наперед назву книги або ім’я автора. У деяких книгах Ірина знаходила засушені рослини з гербарію. Орест дуже дивувався, а інколи і нервувався, коли сухі рослини опинялися в особливо цінних книгах. Гербарій збирав явно не він, а Ірина так і не запитала, хто саме.

Ще Ірині подобалися обіди на дачі. Смак сала, ковбаси, цибулі і навіть варених яєць, який був таким особливим, мабуть, через втому від фізичної праці. Дуже гостре відчуття кожної миті спокою, якою насолоджуються м’язи після незвичного фізичного навантаження. Запарений на багатті у закіптюженому чайнику чай із ледь підвудженим ароматом галузок вишні та малини, відтворити цей аромат нездатні найдорожчі світові чайні бренди. Підозріла поступливість батьків у питаннях миття рук і навіть овочів із грядки, під час споживання цих овочів навіть у тому варіанті, який вважався помитим, зав жди поскрипував пісок на зубах. Логістичні чудеса пакування до сумок численних слоїчків та емальованих банячків.

В Ореста був такий самий старезний чайник, закіптюжений не менше, ніж на батьківській дачі. І він також умів заварювати чай із вишневих гілочок, які додавали неймовірного аромату навіть радянському індійському, точніше, тій дрібненькій січці, яку продавали під такою назвою у крихітних пакуночках із намальованими на обгортці слонами.

Згодом, через багато років Ірина намагатиметься з’ясувати для себе, яким було її тодішнє співіснування з Орестом, і з подивом усвідомить, яка велетенська прірва відділяє її відчуття у той період, коли все діялося, від спроб пізнішого аналізу тих самих відчуттів.

Як і всі колекціонери, Орест не вмів мислити раціонально, коли справа стосувалася предметів, які він збирав. Хоча стосовно всього іншого мислив дуже тверезо і був людиною практичною. Іноді колекціонерський підхід проявлявся в Ореста несподівано. Як-от наприклад, із побутовою технікою. Він міг заощаджувати на солі, купуючи її мішками, щоб було дешевше, і потім мордувався, розбиваючи грудки, роздратований, але водночас задоволений собою. Але він не вагався ні миті, якщо йому пропонували придбати нову супердорогу модель соковитискача для помаранч. Навіть якщо помаранчі він їв украй рідко, не дуже любив свіжовитиснутий сік і вже володів двома соковитискачами, але універсальними, для всіх видів фруктів та овочів, а не спеціалізованими – лише для помаранч. У такі моменти було помітно, що для нього володіння предметами важливіше за користування ними, хоча це, на думку Ірини, дуже суперечило його загальному невмінню давати собі раду із впорядкуванням предметів. Їй було складно збагнути, як хтось, кому складно навести лад навіть на своєму письмовому столі, наважується громадити довкола себе додаткові предмети. Їй самій зав жди хотілося до мінімуму обмежити все, чим вона володіє, обмежити до найнеобхіднішого, позбутися всього зайвого, всього, чим треба опікуватися, чистити, впорядковувати, доглядати, витрачати на це час і зусилля. Надмір предметів у будинку Ореста одночасно дратував й інтригував її. На відміну від нього вона не могла спокійно існувати посеред хаосу. Її непокоїв безлад, вона відчувала потребу якщо не повністю впорядкувати його, то принаймні запанувати над ним, зорієнтуватися, відновити власний душевний спокій і не дати речам заволодіти собою.

Відчуття приниження. Розпізнати, що це було саме приниження, їй вдалося уже значно пізніше. А тоді, у момент спільного господарювання у великому захаращеному будинку, її все захоплювало, навіть найпростіші господарські клопоти були тут не обридлими і рутинними, як удома, а обіцяли новизну і несподіваність. На відміну від батьків Орест старанно робив вигляд, ніби радиться з Іриною в усіх побутових клопотах. А всі рішення, прийняті самостійно, подавав як приємні сюрпризи, і це тішило Іринине самолюбство.

Один із невидимих і майже невідчутних кордонів поміж дитинством та дорослістю пролягає саме через зміну ставлення до принижень. Дитина вперто реалізує своє право на бунт і незгоду, але при цьому не очікує від своїх дій жодних конкретних результатів. Її головним завданням є не так досягнути якоїсь мети, як продемонструвати батькам їхню помилку, неправоту, звернути на себе їхню увагу або просто покапризувати. Дитяча свідомість здебільшого навчена сприймати поразку таких зусиль як щось неминуче, закономірне, природнє. А після того, як бурхлива маніфестація набридає, дитина однаково спокійно сприймає як те, що на її бунт ніхто не звернув уваги, так і батьківські поступки. Ігнорування власного бунту не є для неї приниженням. Точніше, вона не сприймає це як приниження.

Саме так за звичкою спершу реагувала Ірина на Орестові намагання керувати її діями. Їй навіть подобалося, коли він метушився довкола неї, точнісінько як колись мама, замовляв у кнайпах страви на свій розсуд, диктував їй, що і за чим їсти, тішився, коли їй смакувало, і серйозно турбувався, якщо не смакувало. Так само дбайливо він складав домашнє меню, підбирав до нього напої, вирішував, що саме вони робитимуть того чи іншого дня.

Коли Ірина згадувала все це через багато років, їй було дивно, що вона дозволяла йому поводитися так із собою і відчувала при цьому лише якийсь неясний дискомфорт, виражений хіба у тому, що вона довший час не могла говорити ні з ким про ці стосунки, соромилася їх, хоча і не сформулювала для себе остаточно, чого саме вона соромиться.

Рефлексії з’явилися вже згодом, а на той момент вона відчувала себе дуже дорослою і тішилася незнаній до того часу і майже необмеженій як на її тогочасні уявлення свободі. Орест не жив у звичному для Ірини ритмі, його дні були наповнені діяльністю, яку згідно загальноприйнятого у дотеперішньому оточенні Ірини розуміння неминуче кваліфікували б як неробство, а розпорядок дня цілковито залежав від настрою. У дні, коли йому «працювалося», він цілими днями пропадав у майстерні. А коли запал малювання минав, повертався до ретельного готування обідів, планування закупів, залагодження інших побутових справ. Бували дні, коли йому не хотілося ні малювати, ні метушитися по господарству, і тоді він читав чи дивився фільми, час від часу схоплюючись із місця, щоб знайти у тій чи іншій книзі щось, що наштовхнуло його на ідею нового малюнка. Лише згодом Ірина збагнула, що насправді його мозок не відпочиває ніколи, і навіть у моменти, коли він намагається відключитися та розслабитися за допомогою алкоголю чи сексу, в його уяві все одно метушаться якісь невиразні постаті, які згодом переселяться на сторінки ілюстрованих ним книг або стануть експонатами «дорослої» колекції – рисунків та картин, які Орест малював «для себе». Її вражало, наскільки сильно відрізняється такий спосіб життя від звичного для неї змалку функціонування дорослих, зайнятих «від дев’ятої до шостої» і цілковито вільних від роботи в інші точно визначені години. Але ще більшим потрясінням стало усвідомлення того факту, наскільки зайвим для такого способу життя є увесь так старанно набутий нею досвід вироблення самодисципліни. Усе те, що з такими труднощами давалося їй у школі – вміння мобілізувати себе у потрібний момент і працювати продуктивно тоді, коли від тебе цього вимагають, а не коли тобі цього хочеться, уміння пристосовувати свої потреби до своїх можливостей, підпорядкування нормам субординації та іншим суспільним умовностям, – усе це було у світі Ореста цілковито непотрібним і навіть виглядало смішним з висоти його обплетеного диким виноградом балкончика на кухні. Тепер для неї відкривався зовсім інший світ – світ дослухання до власних відчуттів, достосовування ритму праці до настрою і можливостей власного тіла, намагання досягнути максимальної внутрішньої зосередженості на тому, над чим працюєш, здатність приймати рішення, а не просто виконувати чиїсь вказівки, вміння самостійно ставити перед собою завдання і цілі, а потім шукати можливостей реалізувати їх. І поступово вона усвідомлювала, що саме такий, а не підпорядкований тискові обставин спосіб життя набагато краще відповідає її характерові, і, аби почуватися комфортно, живучи так, зовсім не обов’язково займатися творчою діяльністю, адже йдеться не так про те, що саме ти робиш, як про максимально ефективне використання власних сил і енергії.