Гербарій коханців

– Достойна жона мегасумирна єси!

А іноді навіть дозволяв собі оригінальні інтерпретації текстів молитов, і тоді замість класичного «Вірую в єдиного Бога, Отця…» у нього виходило:

– Переконаний в існуванні єдиного Бога, Батька, Всетримальника!

Іноді, коли його охоплювало особливе натхнення, Лесь Петрович намагався інтерпретувати у богословському ключі знані з дитинства епізоди літературних творів.

– Бо ж бачите, любі мої віряни, Павка Корчагін теж був створінням Божим. Бо по-іншому тоді навіщо були всі ці єврейські погроми, як не для того, аби помститися народові, що розіп’яв Господа нашого! О! – вигукував він потім у своїй звичній манері глухуватого театрального актора, який звик час від часу будити публіку в залі несподіваним вигуком. – Треба молитися, бо не буде нам спасіння! О!

Іноді Орест думав собі, що, мабуть, така потреба уніфікувати світ довкола себе, чітко, до найменших деталей, поділити його на чорне й біле, божественне і профанне, трохи нагадує дитячу спробу приховати сліди свого нишпорення у дорослих шухлядах, повернути всі речі на свої місця або розташувати їх згідно власних уявлень про порядок. Пафос і агресивна захопленість, із якою Лесь Петрович проголошував свої богословські одкровення, робили його схожим на неслухняну дитину, яку мати зачиняє у темній кімнаті, щоб припинити істерику. Дитина продовжує кричати і тупотіти ногами, але з кожним вигуком у її голосі стає все менше переконаності та виклику і все більше страху перед невидимими страховиськами, які поховалися по кутах і от-от вилізуть, щоб покарати за нечемність. Лесь Петрович ніколи не проголошував своїх монологів, ні до кого не звертаючись, йому завжди потрібно було апелювати до співрозмовника, а якщо співрозмовник виявлявся недосвідченим і замість мовчки кивати на все сказане тестем Ореста намагався додати власні міркування, або, боронь Боже, заперечити сказане, Лесь Петрович страшенно обурювався. Чиєсь небажання розділити його спроби спростити уявлення про світ, зробити його доступнішим для зрозуміння і оцінки він вважав чорною невдячністю і не міг пробачити тим, хто не погоджувався підтримати цю його гру, як ображається дитина, якій у грі випадає бути монстром. Їй боляче від несправедливості, що монстром обрали саме її, вона ображається і відмовляється грати. І лише коли хтось інший каже, що він теж буде монстром, образа зникає. Щоб повірити в утопію, завжди потрібна компанія.

Особливого натхнення Лесь Петрович зазнавав, якщо на його шляху траплявся грішник, який посмів відверто зізнатися у тому, що не визнає Київського патріархату, або навіть м’якіше – що визнає, але самого його хрестили у грекокатолицизмі, автокефалії чи іншому обряді, тож він дотримується віри батьків.

– Батьки і діди наші не допустили б такого безчестя на свої голови! – обурювався він. – Як можете ви, освічений чоловік (жінок Лесь Петрович не навертав, вважаючи відповідальними за їхні душі чоловіків), могли відступитися від віри предків наших, зрадити найдревнішу у світі націю, сліди якої губляться ще у давніх горщиках Трипілля! Як ви могли допустити, щоб вашою душею заволоділи московські кагебісти (як варіант – римо-папські уніати) і відвернули вас від віри предків наших. То ж ми несли культуру в їхні дикі племена, вчили їх читати, писати і молитов. То ж у Києві хрестилася Русь, і вже навіть за самою формою черепа кожного з вірних можна визначити, хто з нас справжні арії, а хто – монголо-татарські відприски! О! – гукав він завжди у місці після монголо-татарів, мабуть, слово «відприски» викликало у ньому якусь специфічну реакцію. – Рівнобічний і Безпочатковий Сину! Рівнобічний Сину! Рівнобічний!

Тривалість і пафосність таких монологів залежала від реакції співрозмовника. Досвідченіші знайомі Леся Петровича (він не втомлювався постійно навертати навіть найдавніших своїх друзів) вже вміли реагувати правильно і відразу ж погоджувалися з ним, несміливо додаючи, що працюють над собою і прямують у відповідному напрямку. І тоді тирада обмежувалася вищенаведеним. Але вартувало тому, до кого Лесь Петрович апелював, заперечити чи, не дай Боже, вступити в полеміку, і можна було бути певним, що протягом цілого вечора присутнім уже не вдасться поговорити ні про що більше.

Ідеальну світобудову батько Олени уявляв собі як сукупність автономних у своєму життєзабезпеченні натуральних господарств, життя яких, ізольоване від зовнішнього світу, найкраще б відповідало канонам божественності. Щоправда, було не дуже зрозуміло, якою він бачив свою власну роль у такому господарстві, де основним заняттям кожного була сільськогосподарська діяльність, адже навіть забити цвях чи вкрутити жарівку для нього, як правило, було великою проблемою і вдавалося далеко не з першої спроби. А після одруження доньки мати Олени взагалі перестала звертатися до чоловіка у господарських справах і просила про допомогу Ореста. Щоправда, Лесь Петрович дуже любив їхню дачу і завжди із задоволенням їздив туди, але практичною роботою не займався. Копати, сапати і садити йому було надто важко з огляду на огрядну комплекцію. Його пасією стали експерименти зі схрещуванням різних порід плодово-ягідних дерев та кущів, внаслідок яких були виведені чимало екзотичних, хоча здебільшого і цілковито неїстівних плодів. Роботою на грядках займалися Олена з матір’ю, а батько лише контролював, наскільки якісно вони виконують свою роботу. Попри чітку і безкомпромісну позицію щодо розподілу чоловічо-жіночої роботи Лесь Петрович навряд чи зміг би перерахувати власні обов’язки у родині поза контрольно-наглядовою функцією і правом приймати здебільшого нічим не обґрунтовані рішення. Останнім аргументом у будь-якій суперечці для нього завжди були запевнення у необхідності рятувати українську духовність, а також богоугодна вищість чоловіка над жінкою та всі наслідки, які з цього випливають.

Лесь Петрович не лише активно пропагував свої богословські теорії, а й активно впроваджував їх у побут. Він суворо регламентував кожну деталь сімейного співіснування і старанно стежив за дотриманням заборон, поділяючи речі й заняття на богоугодні та гріховні. Особливо уважно він пильнував за зовнішнім виглядом дружини і доньки. Богоугодним є підкреслювання жіночності в жінці і чоловічості в чоловікові, – не втомлювався наголошувати при кожній нагоді Лесь Петрович і детально пояснював, що саме містять, на його думку, поняття жіночості і чоловічості. Точніше, з чоловічістю все було доволі просто – чоловік має бути мужнім, аскетично вбраним, суворим, але справедливим господарем своєї родини, якого беззастережно слухаються усі решта її члени, нижчі за своїм суспільним рангом. Аби підкреслити цю ієрархічність, Лесь Петрович практикував спілкування з жінками через їхніх чоловіків.

– Шановний Героргію Порфировичу, – звертався він, скажімо, до друга, який разом із дружиною прийшов до них у гості. – Чи не образиться ваша дружина, якщо я покладу їй на тарілку ще один шматочок печені?

Якщо ж Героргій Порфирович або його половина дивувалися, чому Лесь Петрович не запитає про це саму жінку, тесть Ореста незмінно відповідав, поштиво опустивши очі:

– Бо жінка єсьм лише часть чоловіка і мусить в усьому коритися волі його.

Лесь Петрович страшенно любив єдине старослов’янське словосполучення, яке знав – «Аз єсьм». І намагався якомога активніше вживати його у своїх релігійних висловлюваннях, а якщо йому не вдавалося побудувати речення від імені першої особи, як того вимагала граматика, то він забирав «Аз» і залишав просто «єсьм», ігноруючи граматичний дріб’язок, який вимагав у цьому місці вставляти іншу форму цього дієслова.

Жіночість, на думку Леся Петровича, досконало підкреслювали спідниці, хустки, сукні класичного крою (обов’язково з білим мереживним комірчиком, чомусь завжди підкреслював Лесь Петрович) і навіть домашні капці та халати. Натомість штани і спортивний одяг однозначно були гріховними. Довге волосся у жінок було богоугодним, стрижене, а ще гірше – фарбоване – гріховним. У чоловіків – навпаки. Використання жінками косметики Лесь Петрович вважав серйозним гріхом, а в існування косметики чоловічої просто не вірив. Протягом певного часу він подумував було обмежити використання у себе вдома косметичних засобів до самого лише господарського мила, яке, на його думку, ідеально відповідало всім гігієнічним потребам. Але коли він уперше не просто сказав про це, а спробував перейти до практичних дій, то наштовхнувся на особливий погляд своєї дружини. Вона рідко дивилася на нього таким поглядом, але якщо це вже траплялося, то дискусія з чоловіком моментально припинялася на її користь. Так було і цього разу, тож під забороною, а точніше, під питанням залишилася лише декоративна косметика для доньки. Гріховним Лесь Петрович вважав і використання у побуті пральної машини, адже вона порушує природність людського існування. Коли дружина з донькою купили пральку, не питаючи його дозволу, він спершу пробував заборонити її використання, але досягнув лише того, що вони відмовилися прати його речі. Після двох тижнів активного використання свого улюбленого господарського мила Лесь Петрович здався і вмовив дружину повернутися до попереднього розподілу домашніх обов’язків, визнавши, що не лише прання вручну є богоугодним заняттям, дозволяється також використання електричних пристроїв. Щоправда, аби не порушити стрункість своєї теорії, Лесь Петрович був змушений дещо змінити попереднє формулювання заборони, згідно якої використання пральної машини вважалося гріховним, бо спонукало до розвитку в людині небезпечної ліні й відступу від натуральної праці. Обдумування нового формулювання зайняло у нього досить багато часу, але принесло достойний результат – відтепер Лесь Петрович стверджував, що використання пральної машини дозволяється з метою вивільнити час жінок, який вони проводитимуть у молитві. Кілька перших тижнів він демонстрував на власному прикладі, як слід використовувати вільний час, і протягом усього циклу прання старанно молився. Далі заявив, що відтепер полишає це заняття на жінок, і нехай їхнє сумління саме їм підкаже, чи грішити, марнуючи час без молитви, чи таки виконувати волю Божу.