Страница 4 из 20
— Бачиш, Єдиноріг — це більше, ніж звір…
— Дурниці! — заявила Сойка. — Немає ні більших, ні менших звірів. Перед сонцем усі рівні. Бажаю успіху!
І Сойка полетіла.
— Чого вона розсердилась? — запитала Доня.
— Вона має рацію. Я просто засліплений Єдинорогом. Абстрактне мислення, нікуди від нього не втечеш.
Доня нічого не зрозуміла.
— Е, спочатку діяти, а потім балакати! — похопився Каспар. — До кого б нам ще звернутися?
— Шкода, — мовив Кріт, — я хотів розповісти тобі одну бувальщину. Оце згадав учора.
— Може, потім розповіси?
— Я забуду, — пояснив Кріт, — та й кого ти будеш питати? Сойка все бачить, я все чую. Тобі лишається спитати в сонця та дерев, але до вечора ще далеко, Зрештою, ліпше гарненько подумати, куди міг податися Єдиноріг, аніж колошкати увесь ліс…
— Отже, слухайте… Ми, кроти, зуміли гарно влаштуватись під землею і нікому в ласку не стоїмо. Сонце видається нам різким і неприємним. Інша річ — сутінки, коли все таке тихе, блакитно-сіре. Крота можна спіймати на землі, але під землею — ніколи. Ти бував у мене в гостях, Каспаре, і можеш сам переконатися, що темрява — то велика річ. Зрештою, тобі добре відомо це й без мене…
— Так, — здригнувшись, мовив Каспар.
— Хіба вижив би кріт без темряви? Може, колись воно було інакше і кроти підставляли спинку сонцю, але якісь причини змусили їх піти в землю. Ця пригода трапилася не зі мною, майте це на увазі! Але вона могла трапитись з кожним кротом. Той кріт, про якого я розповідаю, був, як усі. Рив підземні ходи, харчувався, чим Бог послав. І от якось під час щоденної праці він помітив попереду якесь блакитне сяйво. «Поверхня», — подумав він, і збирався було вдихнути пахучого присмеркового повітря, аж враз побачив, що це не те. За тонким шаром землі світився досить великий блакитний прозорий камінь Він би й не дістався до нього, якби дощі того дня не змусили його рити глибше. То вже доля така була в цього крота: знайти той камінь і морочити собі голову, що з ним робити.
Кріт обнюхав камінь, обдивився, навіть спитав, чого той світиться, але відповіді не одержав. Тоді сів коло нього, забувши про їжу й роботу. Камінь нагадував йому приємні для ока сутінки, але навіщо він? А якби винести його на поверхню, хтозна, чи сподобалося б це каменю…
— А, може, то був чарівний камінь? — обізвалася Доня.
— І ця думка слушна. Але відомо, що до кожної чарівної речі треба мати підхід, тобто знати, як нею користуватися. Бідний кріт, про всяк випадок, загадав, щоб перестав дощ, але нічого не змінилося. Отже, то не був камінь, який здійснював бажання. Тоді кріт став міркувати, як камінь опинився у його володіннях. Чи хтось колись закопав його, чи якийсь пра-пра-кріт затяг камінь до нори, чи сама Земля-мати породила його, бо довкола ні піску, ні каміння — сама глина. Так він нічого й не вирішив, хоч думав дуже довго.
— Треба було когось запитати, — співчутливо сказав Каспар.
— Авжеж. Кріт покликав своїх приятелів і ті почали пригадувати, що їм траплялося під землею: кістки, залізяччя, блискучі кружальця в горщиках, але, щоб камінь, який світиться… Ні, такого не було. Нарешті хтось припустив, що камінь міг упасти з неба, якщо він кольору сутінків.
— Цілком можливо, — зауважив Каспар. — Таке буває.
Але Кріт сумно зітхнув:
— А хто доведе, що камінь упав з неба? Хіба той, хто його кинув? Ми хоча й живемо у темряві, проте любимо ясність.
Через те Кріт до самої смерті не мав спокою. Камінь засипали землею, і наш Кріт більше його не бачив, але постійно думав про нього.
— А інші кроти не думали?
— Ні, вони ж не знайшли той камінь, а лише прийшли подивитися на нього.
— Так, вони не могли цього пережити, — сказав Каспар.
— Подумати лишень, звичайна випадковість, а так перевернула душу! — Кріт витер рожевою лапкою сльозу. — Ніхто не захищений від випадковості навіть під землею. Коли думаєш про це, то не почуваєш ніякої радості від життя!
І засмучений Кріт, похапцем попрощавшись, пірнув під землю.
— Ну, то як ти почувалася комашкою? — поцікавився Каспар.
Доня стояла, прихилившись до дерева, і дивилася на їхню хату з помальованими зеленою фарбою віконницями.
— Погано. Усе таке велике! Певно, так почуваються усі маленькі комашки.
— Ні, — відказав хлопець, — їм нема коли дивитися вгору.
— Чому?
— Усі живі істоти, окрім людини, знають, як використати свій час.
Доня замислилась, а тоді спитала:
— Хто тебе цього навчив?
— Трохи сам, трохи книги…
— То навіщо Єдиноріг забрав книжку?!
— Мабуть, хотів дати її комусь почитати.
— То моя книжка, — розсердилась Доня. — Вона у моїй кімнаті лежала!
— Виходить, і я твій, раз моя подоба стоїть у твоїй кімнаті?
Доня почервоніла.
— Не сердься, мала, — поблажливо, але без наміру образити, мовив Каспар. — Ця книга роками лежала на горищі і її давно з’їли б миші, якби я не пильнував. Миші ж не знають латинської мови. Добре, що я все пам’ятаю. І буду тобі розповідати, коли знайдеться вільна часина.
— І я навчуся усього, що вмієш ти?
— Усього ні, але ти ніколи не будеш самотня.
— Самотність — це коли немає друзів?
— Не зовсім. Це коли ти і світ, що тебе оточує, — різні. Навіть не так… Ну, коли ти добра, а світ злий. Теж не те…
— Як же я можу бути самотня, коли не знаю, що таке самотність?
— Це мусиш відчути. Не обов’язково знати. Я сам не знаю, що важливіше.
— Дивись! — засміялась Доня. — Наша хата зараз попливе і я не встигну пообідати!
І справді, нескошена трава коливалася ніби хвилі.
— Хата-корабель! Там, у книжці, в самому кінці, — пам’ятаєш — є малюнок: корабель пливе по морі. З вітрилами!
— Так.
— Ну, то я побігла, бо мій корабель відпливе. А після обіду знову підемо шукати Єдинорога, добре?
— Ні, ми вирушимо вночі.
— Та я ж спатиму!
— Я подам тобі знак і ти прокинешся. Тільки вдома нічого не кажи.
— Не скажу, — запевнила Доня.
Їй було легко й радісно, коли вона бігла стежечкою між високої трави до хати. Довкола повзали й літали комахи, деякі заплутувались їй у волосся. Але тепер вони не здавались такими бридкими й страшними, бо Доня сама побувала комашкою — сонечком.
Фенікс
Фенікс сам себе спалює і сам воскрешає. Але нікого воскресити не може. Ні Морської Корови, ні Тасманійського Вовка, ні Хруща, ні отруєної Риби в річках. Залишмо його людям. Доки вони шануватимуть книги, будівлі, речі, Фенікс буде для них символом надії, що колись вони стануть кращими. А для нас, звірів, надія — порожнє слово. Нам треба радіти кожній миті життя — коротке воно чи довге.
Єдиноріг
Єдиноріг — це я. Обплутаний вигадками, я сам у них повірив. А був із плоті й крові, й мої портрети залишилися на старих картинах, а розповіді про мене — у книжках, які тепер ніхто не читає. Тільки норов я мав не такий уже й лагідний, як гадають: у неволі я вмирав, бо не міг жити без волі, як без повітря. Ніхто не міг мене осідлати. Що тут можна ще сказати? В моє існування ніхто не вірить, папір і полотно згоряють, старих людей ніхто не слухає… На колишніх моїх пасовиськах постали міста, а деякі з них встигли перетворитися на руїни. Тож пора лаштуватися в дорогу. Першому — завжди важко.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Доня і Каспар стають пташками, щоб швидше наздогнати Єдинорога — Довге життя мушки-одноденки — Літати не так уже й легко. — Що попросити в чарівної палички?
Цієї ночі Доня не спала. Лежала собі тихенько і дивилась у світле вікно, де за фіранками сховався місяць. Ні тато, ні мама не здогадувались, що незабаром їхня дитина покине дім, аби разом з Каспаром шукати Єдинорога. Може, Каспар хоче його приручити? Так завжди роблять з дикими звірами. Цей Каспар ніби й непоганий хлопець, але ніколи не має часу. Зрештою, коли вони знайдуть Єдинорога, то, може, Каспар побавиться з нею в хованки чи м’яча, бо звірі, як вона переконалася вранці, не дуже охочі до забав.