Нічні пастухи буття

*** Історія троянди та снігів Була не дуже довгою, одначе, Зумовила вона і нашу вдачу, І вічну долю страчених богів, Летіли з опівнічних берегів — І на пелЮстках танули гарячих, Ці дотики, осмислені і зрячі, Коханців та смертельних ворогів. Якби не ця краса неподолáнна І не жага самозаглади плавна, — Уже б давно здійснився Суд Страшний; Та Господові хто накаже: «Годі!»? — І сипле сніг, пречистий, запашний, І вічний хрест буяє на Голготі. Символ Троянди

Віхті Сад

Є немічна весна, апатія без краю, І обриси тремкі, і це стрімке перо; Самотний мед гіркий, а іншого немає У світі, де реве та стогне Ахеронт. Божественний Платон в гімнасії порожнім Сумує крадькома за юністю душі І вгадує себе у діві перехожій, П'ючи інакшу стать і розкоші чужі. І дівич, і кентавр, ти знав багато весен, Але оця найтонш наслідує Її Розтулені вуста, заледь розпуклі перса, Печальні сірі очі, подібні до твоїх. Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади, З архаїкою снів, де скрапує вино, Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди, Яка не порятує згасаючий еон, Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа. Тендітний аромат. Остання зі спокус. І ти, старий Платон, у присмерках квітневих Накреслюєш хреста на мокрому піску. *** Полагодив годинника старого, Давнішнього причетника чувань, Милуюся чергóю коливань, Що маятника водять золотого. Нарешті це триває досить довго — Прозорий час утрати сподівань, Байдужості до всіх на світі знань І тихої довіри до простого. Коротшають повільно гожі дні, Видовжуються тіні на стіні, Один за одним коники зникають; Обітованна міниться зоря, Та вже ніхто нічого не чекає У падолисті дат календаря. Повторний час

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем. Вона — достигле яблуко достоту, І хризантема присмерків, природа, Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном. А іншими словами — то є тема, Яка продовжує лунати і тоді, Коли відгомоніли інші теми, Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях, І, затиснýвши кофри поміж ніг, Смакують вина прохолодні та пліткують. Цю тему можна різати ножем, Коли безлюдна філармонія тече У потойбічні вулиці, у час Розлучених коханців та героїв, Що, не сягнувши чину, в забуття Поволі опадають і лежать там, Немов метелики намоклі у квасолі, Пригнічені тоталітетом тиші, Але живі, бо все ще рання осінь, І божевільний — німець та філософ — Учив колись, що є повторний час. Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш Так високо, що вже поняття меж Не є придатними для вжитку, для розмови, — Всі вимагають неповторності, авжеж; А ти повторення бажаєш і віднóви. *** Коли всі покладуться на спочинок коли заплющать очі дуже добре над нами запалають вогкі зорі сніги довкіл засяють запашні як добре без людей чи правда тату чи правда що в лісах живуть зимові світлячки чи правда — в небесах летючі риби множаться вони обходяться так добре без музики полотен і книжок чи правда тату правда тату правда Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і тепер ми, безпритульні, бачимо наш грудень: Ворохту у снігах, чужих людей, які жестикулюють біля клубу, і виносять обладнання з автобусів, і камери, і світло зимове ущухає блискавично, а Карпати рушають поза мову, топчуть сніг — ружовий, присмерковий, смерековий. Антоніоні, Пазоліні і Фелліні сидять на сходах, палять сигарети; чогось бракує, як завжди, але чого — не встановити, і замучені до решти асистенти показують, що треба почекати, перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс, ідеш до мікрофона, купа дротів, малі гуцули зі свічками зупиняють, питаючи, як довго буде смерть. Як довго буде смерть… … … … Хіба я знаю? Криваві фляки замерзають у пітьмі, і гори у безмову западають, і западають стежки сніжком у зимі, — а в ній уже ні Марти, ні Марії, лиш морок, вирій лиликів, цей стан невідворотної Ворохти, що застав бездомних псів у горах Гуцулії.