Слуга з Добромиля

Ісус дав нам не спасінння, а милосердя у вигляді десяти заповідей. А його слова — і є спасіння. Тільки де вони? Я знаю, що вони ніде не записані.І їх не треба записувати ні чорнилом, ні кров’ю. За те заслужив смерті Мирон Многогрішний, і через те почались являтись всілякі знамення на небі й на землі, а далі — голод, моровиця, війни, у яких брат убиває брата, а син — батька.

Нічого не встиг відповісти на це пан староста добромильський, бо…

Під брамою, того ж дня

— У Низькому Замку я не бував, — розповідав далі Антось, — бо там і без мене було кому гострити ножі, сокири, і, звісно, шаблі.Стояти коло брами, як жебрак під церквою, я не насмілився. Як щось станеться, Купець з Перемишля не зможе втрутитись, бо зайнятий поважною справою. А зачіпатися з шляхтою — небезпечно. Щодо старого Мнішка, то я волів би стати при стрічі з ним невидимим. Отож я сів за кущами так, що видно було браму й Сліпу гору. Брама цікавила мене більше, бо на небі не було ні хмаринки. Я вигрівався на сонечку як кіт, правда, в животі бурчало, однак вдома мене чекав горнець капусти із солониною. Словом, не чув я біди, бо як надворі погідно, то і в серці так само. Трохи хилило на сон, проте від землі тягнуло холодом і бджоли бриніли над самим вухом, тому й не заснув. Так минуло багато часу, а ввечері я знав, до Замку почнуть з’їжджатися гості, панство з Кракова, Львова і навіть з самого Києва. Будуть вони пити, їсти й гуляти, сама шляхта і ксьондзи. Те, що пан Слуга з Добромиля був зараз там, я не дивувався, бо той і раніше приходив до ясновельможного Гербурта, проте ніколи не лишався на шляхетські гульбища. Цього не позволили б навіть йому. Отже, ще трохи і я покину свій пост, й обов’язково розкажу про антипка. Дивувався я, чому панове купці терплять таке безчинство, адже бусовиські ворожбити, продаючи свій, так би мовити, товар, не платять податку.І знають, пся крев, кому продати…

— Ну, се не твого розуму діло! — обірвав його Купець з Жобромиля. — Мов далі, бо час минає

— Нема та й нема пана Слуги. Я настрашився, а, може, не впізнав його, бо з брами виходили й виходили люди. Тоді помітив: щось наче темніше стало. Підняв голову догори — господи, дійсно, хмара, як шапка, спускається на Сліпу гору! Ні вітру, ні інших хмар: невідомо звідки вона взялася та чорна хмара. Тієї ж хвилі ніби щось вдарило мені в груди, і я скочив на ноги й побіг до брами. Як се трапилось, бігме, не пам’ятаю…Я біг якимось коридором, не бачачи людей, тільки щось свистіло мені у вухах і бухало в серці, а далі з розгону впав на підлогу, заїхав у неї носом, аж кров заюшила мені лице, і я мало не осліп від болю. Коли підняв голову, побачив перед собою пана Слугу з Добромиля, котрий вийшов з покою пана Гербурта. Він однією рукою поставив мене на ноги.

— Що сталося, Антосю?

— Купець з Перемишля! — тільки й видусив я з себе, і він побіг, і я за ним, бо мусив вибиратись із Замку, доки мене не схопили, прийнявши за злодія. Думав, що серце мені увірветься. Але те, що побачив за брамою, було ще страшніше: Добромиль зник у темній пелені.Видно було хіба дорогу до нього. Ту дорогу, по якій ми зараз із вами йдемо…

У голосі добромильського жебрака з’явився ніби жаль за тими далекими часами, коли він щось вартував. Аж схлипнув і подивився убік, де колись був Низький Замок, такий, яким він його запам’ятав: освітлений сонцем, байдужий до трагедії, яка розігралася в Добромилі понад триста літ тому. Він уперше розповів те, що не смів нікому розповідати.І на нього ніби зійшло прозріння, не таке глибоке, про яке мовив Слуга з Добромиля пану Яну Щасному Гербурту, але все ж пристойне, аби завершити довгу дорогу життя: що він йде поруч Купця з Добромиля, як рівний. І що незабаром побачить Слугу з Добромиля.І стане вже не свідком, а учасником іншої великої драми.

Добромиль, 1649

Слуга з Добромиля ступив у Діл, оповитий згірклим духом пожарища й запустіння, наче знову повернувся у часи своєї незахищеної безпритульної юності.На площі коло ратуші кричав, голосив і мукав убогий ярмарок, нагадуючи кожному: «Ну, й що, як війна? А нам байдуже. Якось свій гріш заробимо…» Хоч був цілком білий день, із корчми долинали п’яні вигуки вцілілих і злих шляхтичів.» Бенкет під час чуми», - згадав почуту десь фразу Слуга з Добромиля. — От я й повернувся.» Він йшов пішки, залишивши коня в тернавського священика, разом з грошима, щоб не вводити у спокусу малих світу сього, щоб не вчинили вони шкоди своєму сумлінню. Бо минуло вже стільки часу, що ніхто не впізнав би його. А тернавського священика Слуга пам’ятав дворічним хлоп’ям, тому й пішов до нього, бо знав його вітця, теж священика.

Сумно було на все дивитись. Слуга з Добромиля йшов попід гору, на якій стояв Високий Замок, а далі повз монастир, і так опинився поблизу Низького Замку, що вже не носив імені Гербуртів.

— Sic transit gloria mundi, — пробурмотів він, — І твоя, пане Яне…

Не знав де прихилитись на ніч, хіба що на своєму спаленому у котрий раз дворищі.Оте безконечне коло смертей і пожеж пригнічувало найбільше. Світ вперто не бажав змінюватись, але Слуга всеодно мусив ним опікуватись, ставити на ноги, коли той, втративши рівновагу, падав, заюшившись кров’ю. Це все нагадувало дитячу забавку два війська стоять одне супроти другого й міркують, як би більше повбивати людей чи так настрашити, щоб ті повтікали.І цією забавкою розважаються найсвітліші уми, найшляхетніші серця! Думають, ніби вони інші.Ні, не інші.Варто поглянути на ті закустрані вівці, миршаві телята, мізерні коненята, за яких правлять вдесятеро більше, ніж перед війною А вино? Бочівки менші, а дорожчі.А папір? Скільки коштує тепер десть[3] чи лібро[4]? На такій ціні друкарня пана Гербурта одразу б збанкрутувала й не видала б жодної книги. Та й де тепер вона? Упав у немилість Ян Щасний, і впали в немилість разом з ним його книги.

Як облаштуюся, думав Слуга, заберу свої книги зі Спаського монастиря. Дах поставлю, стіни поштукатурю, вікна повставляю. Він подивився у той бік, де стояв його обгорілий будинок. Ет, у священика переночую!…

Та хоч і вразила його злиденність і дорожнеча товару, в саме серце вцілила незміренна кількість калік, що товпились на базарі, чекаючи, доки щось перепаде, шарпаючи усіх за поли. Треба буде до зими побудувати для тих нещасних лічницю. Від цієї думки стало йому легше. Сіль продати можна, нащо тримати на складі, коли за одною війною суне інша. Акурат поспіє до жнив…

Щось смикнуло його за полу. Слуга подумав, що то знову жебрак, й трохи невдоволено обернувся. Перед ним стояло двоє дітей: хлопчик 10 літ і дівчинка десь семи. Він не встиг сягнути рукою до капшука, як раптом хлопець сказав таке, що чоловік одсахнувся:

— Купіть, пане, антипка!

— Що?!

— Антипка, прошу пана, купіть. Тато лежать при смерті.Послали нас продати другого антипка, бо наш вдома б’є його і грозиться хату спалити.

— Що ти мелеш, хлопче? Як се міг тато послати тебе з таким…товаром? Ще світ такого не видів, щоб діти дідька продавали!

Мала настрашилася, почала хлипати й приповідати

— Видиш, Івасю, я тобі казала! Казала!

— Не бійся, — нахилився до неї високий, у чорне вбраний чоловік. — Я куплю у вас антипка, аби ви лиш його позбулися. Дякуйте Богу, що напали на мене, а не на когось іншого. Ну, кілько за нього хочете?

— Всі гроші, — полегшено видихнув хлопець

«Добре, що хоч антипки не подорожчали,» — подумав Слуга з Добромиля, витягуючи капшук з дрібними грошима. Тепер не буде мати за що поїсти, хіба що стріне когось зі знайомих купців-опирів, щоб позичили до завтра.

— А ти не боїшся, що антипко тебе не послухає?

— Ні, тато казали, що з мене буде сильний ворожбит! Та й сей антипко не такий як інші, бо тато вже хорий був, коли носив його під пахою…

3

десть — 250 аркушів паперу

4

лібро — 500 аркушів