Страница 15 из 48
Вовки не відставали від нас, доки ми не з’хали на долину. Куди ж ми їхали? Вже майже розвиднилось, коли попереду з’явилась якась заграва. Хлопець присвиснув, а тоді сказав: — Злазь!
Я ступив хитаючись на землю. Було дуже зимно.
— Що там таке? — спитав я.
— Село палять.
— Хто, татари?
— Може, й татари. Нам треба об’їхати це кляте село.
— Куди ти мене везеш?
Я погладив вовка, що виглядав змученим. Був старий, сивий. Може, він знав більше про мене, ніж знав я сам?
— Куди треба! — відрізав хлопець. — Ти хіба те робиш, що питаєш, ніби тобі не всеодно куди їхати!
— Може, й всеодно, але пощо ти спалив оборіг?
— Так треба. Хай думають, що ти згорів, і дармо не шукають.
«Еге ж, — подумав я, — про мене згадають, коли треба буде сіяти озимину.»
— Не думав, що доведеться з тобою зустрітись. Через тебе був я битий…
— Про що ти кажеш?! — розсердився я. — Я тебе перший раз бачу!
— Коли ми знайшли тебе, чортів вилупку, на дорозі, мій пан приставив мене глядіти тебе А ти поліз у вогонь, і спалив на собі смердючу сорочку. Як ти опинився на тій дорозі, усіх вельми цікавило. І досі цікавить.
Я знизав плечима:
— Не втямлю, про що ти кажеш.
Він замахнувся нв мене, але не вдарив, бо вовк вищирив на нього зуби, як перед тим його кінь на мене.
— Все. Давай їхати. Я вже знаю дорогу.
Я змерз і хотів їсти, а до сідла. була приторочена чимала торба. Проте я не був навчений щось просити.
— Це вже недалеко, — змилувався молодець. — Мені наказали тебе відвезти і я це зроблю, бо так захотів мій пан.
І він подивився чомусь на торбу.
Спас, близько 1294 року
Невдовзі ми виїхали на рівну дорогу, що вела вздовж великої ріки. Я ще не бачив такої широкої дороги. По ній могли їхати поруч три вози. Вона вся була попорена слідами від коліс, але зараз цілком порожня. Над рікою сивими пасмами стелився туман, а гори були в імлі.Тепер я міг краще роздивитися лице свого супутника й повелителя від імені Купця з Добромиля. Він був зовсім юний, однак виглядав на хворого. Очі позападалися й були червоні, а уста запеклися. Коли зненацька зійшло сонце і вдарило просто в очі сліпуче світло, він здригнувся і насунув на чоло каптур.
— Кляте сонце! — пробурмотів він і так різко повернув конем, що я ледве не звалився..
Мені, навпаки, стало добре, бо сонце почало мене зігрівати. Я веселіше подивився довкола й побачив справа високу гору, на яку падало проміння вранішнього сонця, а на самій верхівці дерев’яні зруби з вежами, що здавались золотими. Це було так гарно, що я не міг відвести очей.
— Що це?
— Княжий замок, — процідив крізь зуби хлопець. — Ото буде лихо, як нас помітить сторожа! Як ти думаєш, звідти долетить до нас стріла?
Я прикинув на око й поважно відповів:
— Не долетить.
— Береженого Бог береже, — буркнув він. — Ліпше нам з’їхати з дороги і сховатися в лозах.
Ми спішилися і рушили вздовж берега… Вода дуже шуміла, бо ріка була не лише великою, а й бистрою. І так понад воду ми дійшли до якогось села, що простяглось вздовж берега наче змія. Ніде не видно було ані душі.Перша хата, що стояла на початку села, і виявилась тим місцем, до якого ми їхали всеньку ніч. Я був прикро розчарований. Хата була дуже стара, пошарпана й дивом трималася купи. А на драній стрісі сиділа ворона. Ця хата була ще гіршою, ніж та, в якій я жив. Хлопець прив’язав коня до кілка, що стримів ніби сам по собі віддалік, вкрив коня попоною, яку витяг з торби, а саму торбу взяв у руки, притиснувши до грудей.
— А тепер слухай мене, малий вилупку! — сказав він. — Не смій розтуляти писка, бо в цій хаті живе великий ворожбит, старший над усіма. Будь гречним і покірним, бо, як ти йому не сподобаєшся…
Я кивнув, бо виглядав молодець дуже перестрашеним. Ми стали перед вікном. Так, видно, було заведено у ворожбитів: чекати, доки тебе не покличуть. Щоб зняти напруженість моменту, я задивився на гору, де був княжий замок. Найстарший у краю князь живе на горі в золотому теремі, а найстарший серед ворожбитів мешкає у старезній халупі.Невже князь боїться того ворожбита? Певно, слуга купця вирішив мене просто налякати. Нарешті двері отворились і звідти вийшов невисокий чоловік з довгим сивим волоссям.
— Чого стоїте, діти? — спитав він. — Не бійтесь, я вас не з’їм!
Хлопця образило це звертання. Він аж прикусив губу. А я ні, бо то була правда. Ми вклонились і пішли до хати. Ворона шугнула поперед нас і коли ми увійшли, вже вмощувалася на печі.Молодець спершу обережно поклав на лаву торбу, а потім уже сів, поклавши на свою ношу руку. Видно, віз там щось дуже коштовне.
— То як тебе звати, синку? — спитав мене ворожбит, бо, либонь, знав мого попутника.
— Позичений, а від цієї весни — Позичений Сівач.
Старий зайшовся від сміху:
— Отак і охрестили тебе?
— Я не пам’ятаю, чи мене хрестили.
— Ну, звісно, не пам’ятаєш, пуцьверінку!
Старий помовчав, не звертаючи жодної уваги на мого провожатого, котрий у своїй чорній одежі з каптуром нагадував ворону, а тоді спитав прямо:
— А що ти вмієш?
— Сіяти, — бовкнув я першим ділом і похвалився: Після мене птахи із землі зерно не вибирають.
Я подивився трохи з острахом на ворону, ану ж це їй не сподобається.
— А хмари вмієш розганяти?
Я здивувався:
— Чим?
— Словом, небоже, словом! Щоб дощу не було чи граду. Умієш?
— Ні.
— А я вмію, хоч не рожденний, а роблений опир.
І ворожбит начебто втратив до мене цікавість. Обернувся до молодця:
— Ну, що скажеш?
— Мій пан велів його привезти до тебе.
— Нащо мені сей хлопець? Чим я буду його годувати? Та й підросте, заберуть від мене. Якби він був калікою, то послав би його на жебри.
— Ну, се не важко! — вищирив зуби, як кінь, бісів слуга. — Я вам можу зробити з нього каліку.
Я весь похолов. За що він мене так ненавидить?
— Ти що, дурню, не знаєш наших законів? — розсердився не на жарт ворожбит. — Щось ти приховуєш…Ану, дивись мені в очі! Як звешся, бо я забув?
— Лука.
— Кілько літ маєш?
— Сімнадцять.
— Твій пан зробив тебе опирем силою, чи ти сам схотів?
— Сам.
— А давно?
— Позавчора.
Тут хлопець гримнувся на коліна і сльози градом покотилися з його очей:
— Благаю вас, поможіть! Порятуйте його!
— О, плаче! Який з тебе опир? Хіба опирі плачуть? Давай сюди торбу, я сам спитаю твого господаря, що сталось. Хіба не казав я йому, що опиреві статки ні до чого? У мене, бач, нічого нема…
Лука вийняв з торби ще одну, з полотна, спід якої був вимащений чимось іржавим. Далі спідлоба зиркнув на мене:
— Нехай він вийде!
— Хочеш вийти? — спитав мене ворожбит.
— Ні.
— Се мені подобається!
Хлопець тремтячими руками витяг з торби щось кругле, завинене в червону шмату, й поставив цей предмет на столі.Я вже здогадався по запаху, чого слід чекати, однак не думав, що відрізана людська голова виглядає так гидко. Я аж зажмурився.
— Вуйку! — сказав Лука благально. — зробіть щось!
— Що?
— Не знаю. Але мій пан не повинен вмерти!
«Та він уже вмер! — здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!»
— А де його тіло?
— Згоріло. Та я найду вам тіло!
— Тю, дурний! — сплюнув ворожбит. — Та ж сам кажеш, що згоріло!
- Я знайду свіже, тепле! І ви приставите до нього голову.
- Се він тебе просив?
- Ні, він казав привезти вам оцього. Позиченого….Можете самого його спитати…
Я знову зажмурився, подумавши, що це мені сниться.
- Слухай, ти! — почув я голос старого, що звертався ніби до глухого. — Пощо ти мені послав убійника?
- Ні, вуйку, я не убійник!
- Я не тебе питаю, смаркачу!
Озвався чужий голос:
— Як постелиш, так і виспишся, дорогенький! Се — твоя погибель. Я хотів лиш, щоб ви подивились один одному в очі.Ти й так уже зажився на світі, а за вчинені мені збитки маєш оцю розплату!