Господар

По території зоопарку тинялись, похиливши голови, кілька ласків. Очі в них сльозились. Напевно, вони були хворі. Сава якось про це не подумав.

І ось одного вечора, коли посутеніло і зоопарк мали зачиняти, Сава, як завжди, звернув на широку алею, по боках якої були два штучні озерця з різними птахами, а посередині кожного бив угору гострий струмінь води. Сава прямував до виходу. Того дня одежа його пахла сіном, бо він дуже довго спостерігав за парою коней, в яких з’явилось маленьке лоша… Мати у нього була біла, батько — гнідий, з світлим хвостом і гривою, а саме лошатко — темної масті. Саву це зовсім не дивувало, адже він теж зовсім був не схожий на свою матір. Його захопила поведінка двох дорослих коней. Мати лошатка то лежала, то вставала, не спускаючи очей з дитини. Іноді тихо іржала до батька, і той їй так само тихо відповідав. Мабуть, вони розмовляли про те, що лошатко кволе і його потрібно берегти від протягів, але яке ж воно гарненьке і як сміливо дибає на ще не зміцнілих ніжках, жаль, що взимку йому не буде де побігати. Час від часу маля підходило до матері поїсти, і Саву огортало якесь дивне почуття заздрісної радості.

Хлопець квапився до брами, яку мали ось-ось зачинити, і, вийшовши через неї, зупинився, щоб перевести подих. Двоє ласків стовбичило коло урни з сміттям, щулячись від холоду, хоч вечір був досить теплий і Сава одягнув лише тоненьку курточку від дощу.

Він безліч разів бачив ласків, але зараз йому якось боляче стиснулось серце. Вони дивились на хлопця довгастими очима, наче хотіли щось сказати. Обоє важко дихали, крізь рідку брудну шерсть випинались ребра. «Якщо вони мене бояться, то чому не втечуть або не зникнуть? — подумав Сава. — За п’ять хвилин можна відійти дуже далеко». Йому якось не спало на думку, що не варто зупинятись. Хлопець дивився на ласків такими ж зеленими довгастими очима. Йому було незручно, наче за ним спостерігає багато людей, причаївшись за огорожею.

Рука його сама по собі вийнялася з кишені. Стало гаряче, коли він присів навпочіпки з витягнутою рукою, в якій була цукерка. Він розламав її навпіл. Звідки взялась у нього цукерка, Сава не пам’ятав. Першою несміливо наблизилась ласка. Вона обнюхала долоню й з’їла півцукерки. Сава просто механічно погладив її по голові, як це завжди робив, коли зустрічав на дорозі кішку чи собаку. Серце його закалатало, коли наблизився ласк. Хлопцеві здалось, що ласки зараз відомстять йому за всі знущання, яких зазнали від людей. Він погладив ласка по голові й мовчки відійшов.

Через кілька метрів обернувся: ласки дивились йому вслід і в ту ж мить рушили за ним. Сава пішов швидше. Він знав, що ласкам невільно ходити по місту. Хтось помітить і викличе службу охорони тварин. Ласків заберуть і відвезуть хтозна-куди.

Він чув за собою настирливе цокання копитець і кинувся бігти. Ще скажуть мамі, що Саву бачили з ласками, і вона поведе його в Інститут патології, хоч це не найгірше. Найгірше, коли вона обзиває його потворою. Саме слово не ображає Саву, але йому лячно від презирливого виразу маминого обличчя, наче вона ось-ось скаже: «Забирайся геть, ти мені не син!» Втім, Сава вже знає, що він зробить, коли мама отаке скаже. Він піде з дому і буде йти довго-довго, доки не виб’ється з сил. А потім ляже в траві, засне і більше не прокинеться. Сава витирає похапцем сльози і біжить далі. Він уже великий, добре, що стемніло, а то розплакався, як малюк. При мамі він ніколи не плаче, тільки на самоті. Сава знову обертається. Ласків не видно. Це неправда, що вони відстали. Вони просто зникли на п’ять хвилин.

А ось його дім, рятівне світло в ньому, Сава влітає до передпокою. Треба швиденько переодягтись, а то від нього пахне зоопарком. Сава лізе під душ, одягається і замість того, щоб шукати захисту в матері, раптом відчиняє двері надвір. Так і є. Ласки стоять на освітленій доріжці — гидкі, миршаві тварини, що риються в смітті. До того ж голодні. Сава приносить з кухні пачку печива і, розгорнувши її, кладе на східці, а сам ховається за поріг. Він знає, що це недобре. Заборонено підгодовувати ласків. Їх треба проганяти.

«Давайте домовимось! — каже Сава, не певний, що вони його зрозуміють. — Ну, я вас прошу… Не приходьте сюди, тікайте в гори. Там вам буде краще. Чесне слово!»

Ласки хрумтять печивом.

«Ну, чого ви до мене причепились? — трохи плаксиво продовжує хлопець. — До людей не можна чіплятись. А я — людина, хоч маю роги на голові».

«Господи! — каже мама, несподівано з’являючись за Савиною спиною. — Вони вже тут! Я так і знала, що коли-небудь ти їх приведеш!»

«Я їх не кликав. Вони самі прийшли. Мамочко, тільки нікуди не дзвони! Я тебе дуже прошу… Вони підуть…»

«Як вони підуть, коли ти їх годуєш? Геть звідси, геть!»

Мати хапає мітлу і шпурляє нею в ласків. Ті з підібганими хвостами тікають до хвіртки.

Сава заплющує очі й на мить втрачає свідомість. Коли він опритомнює, йому здається, ніби він уже не той Сава, яким був досі. І він починає плакати від жалю, що це справді так. А мати думає, що він плаче від страху.

Вони якось забувають про епідемію. Наступного дня зоопарк зачинено на карантин. На ласків влаштовують облави.

Через тиждень Сава залишається сам. Мати захворіла на цю страшну хворобу. Хлопець сидить надворі, на сходах, бо весь будинок просмердівся дезинфекцією. В лікарню йому приходити не можна. Сава просто сидить і думає, що, якби мама не прогнала ласків, вона б не захворіла. І, якби він не дав їм цукерки, ласки не пішли б за ним. І якби не погладив. Значить, винен він. А якщо мама помре, то його вина стане ще більшою. А якщо видужає, то, напевно, залишить його назовсім.

…І ось вони другий рік уже тут. Сава розгинає спину. Руки у нього в землі. Скоро зайде сонце. Треба загнати курчат. Вони ще не навчились знаходити свій хлівець і засинають де-небудь, якщо їх вчасно не половити.

…Сава працював на плодоягідній плантації, будівництві, був поливальником вулиць, помічником столяра і помічником аптекаря. Утримував себе й матір, котра нічого не потребувала й казала в розмовах: «Щоб зберегти гідність, треба від усього відмовитись».

А проте вона не відмовлялась від Сави. Своїми кволими руками ця жінка не могла розірвати кровні зв’язки, що єднали їх. Син купував їжу, одяг для неї й для себе, навчився економити — не купував книжок, а відвідував бібліотеку.

Він виріс, став дужим, і ніяка робота не була для нього важкою. Може, тому він так часто міняв місце роботи, наче відчував, що колись різні вміння стануть йому в пригоді.

Комплексу неповноцінності Сава майже позбавився, бо працював з такими простими людьми, котрим було приємно повідомити: «Зі мною працює Сава». Вони не раз кликали його перехилити з ними чарчину. Сава не відмовлявся, хоча вина не любив.

Мати майже не виходила. Сава придбав у кредит відеон, і вона могла спілкуватися з усім світом. До того ж у неї завелись дві подруги: підсліпуваті, завжди голодні бабусі, які іноді залишали Саву без вечері й сніданку.

Саві було вже двадцять років, а він лишався дитиною: не мав ніяких мрій і бажань, доки жив з матір’ю, і навіть думати не хотів про неминучу й швидку розлуку, хоча й бачив, що мати хвора. Робив свою роботу, доглядав матір, дім, садок з невеликим городом і кілька курей. Аж світився радістю від найменшої приємної дрібниці: якесь велике яйце, розквітла пишна квітка, цікава книжка. Він міг би на цьому протриматись усе життя, нічого не втрачаючи і не здобуваючи.

Щодо дівчат Сава знав, що жодна з них не погодиться стати його дружиною, бо не захоче мати від нього дітей. Сава аж трусився, коли бачив маленьких дітей, а особливо коли вдавалося з ними побалакати. Хлопець розповідав їм про небачених звірів, малював їх на піску або на папері. З товаришами по роботі він не міг про це говорити. Крихітне дитяче рученя, просвічене сонцем, викликало в нього шалений захват. Нічого прекраснішого він не знав.

Втім, іноді наставали часи, коли його не влаштовувало навіть дитяче товариство. Сава ставав мовчазним і дратівливим. Він або ховався десь у лісі, або йшов спати. Але нерухомість не допомагала. Сава почував у собі нуртування хижих, темних сил. Немовби повертався давній острах, що колись він обросте шерстю і перетвориться на тварину. Тільки тепер чомусь здавалося, наче це трапиться на очах людей. Він боявся їхнього жаху. «Я сам знаю, чого я зараз хочу, — думав він. — Щось повинно трапитись, добре або погане. Інакше чому мені сняться такі дивні сни, про які не хочеться навіть згадувати?» Він схоплювався, міряв з кутка в куток кімнату, що видавалась йому тісною. Вибігав надвір, задирав голову, дивлячись на зірки, доки на душі ставало холодно й порожньо. Вертався до кімнати, брав книжку, але й вона не могла погамувати його неспокою.