Шукачі скарбів

— Точно. Він щось казав. Наче його не так давно офіційно поховали.

— Підключив старі зв’язки свого батька, відомого колись у цих краях бандита. Про нього ви, мабуть, начулися. Один дрібний кримінальник за попередньою домовленістю зізнався в умисному вбивстві Федора Рогожина на ґрунті зведення особистих рахунків. За це йому обіцяли забезпечити нормальні умови в таборі, та й строк він розраховував отримати не дуже великий. Хто посадить надовго за вбивство бандита, нехай і умисне? Щиросердне зізнання, тоді амністія… Вони все нормально розрахували, тим більше — міліції вигідно, аби такий тип, як наш Рогожин, офіційно вважався мертвим. Він би не вдавався до такої бутафорії, аби не засвітився випадково у вас у Данилівці.

— Це я знаю. Вбивство… — далі слизьку тему Гармаш вирішив не розвивати. Ще почнеться з’ясування причин убивства, хоча майорові, здається, все одно, кого і за що вбив зрадник та агент іноземної розвідки.

— Ну, і знайте собі, товаришу старший лейтенант, — Кольцов надто різко обірвав розмову. — Нехай ваша інформація цими фактами і обмежиться. Рогожин, звісно, небезпечний злочинець, але сліди від нього тягнуться дуже далеко. Самі розумієте, на даному етапі в курсі подій дуже обмежене коло людей. Найвищого рівня, — наголосивши на останній фразі, майор перевів погляд із Павла на інших розвідників. — Розмову нашу чули всі. Думаю, зайве пояснювати кожному про дотримання режиму секретності й нерозголошення всього почутого доти, поки вас не запитають працівники відповідних органів.

— Про що нас можуть запитати? — поцікавився Сотник.

— У принципі — ні про що. Хіба що дасте свідчення про те, як шукали Рогожина в тайзі, звідки отримали інформацію про нього. Отримаєте подяку. Я постараюся скласти про вашу участь у затриманні Рогожина максимально позитивний рапорт. Це незайве у вашій ситуації. До речі, — він посміхнувся кутиками рота, — тезками будемо. Я теж Павло.

«Пронесло, — подумав Гармаш. — Аби все закінчилося так, як обіцяє майор, це ще не найгірше. Про золото ніхто не згадає. Хіба Федько, але йому що за резон? Виходить, пронесло…»

— Старлею! — несподівано вигукнув Рогожин, зробивши крок уперед. Гармаш і Кольцов разом подивилися на нього. Павло — здивовано, майор — стривожено. — Не слухай його, старлею! ВІН УБ’Є ТЕБЕ, ВІН ВАС УСІХ УБ’Є! Не Павло він, не слухай, я його знаю!

— Давай, давай, Рогожин, — заохотив майор. Кутики рота далі зображали посмішку, та блакитні очі не сміялися. — Скажи їм усім, що це я — американський шпигун, а не ти. Кажи, ми всі тебе послухаємо.

— Він ворог, старлею! Обережно з ним! Я знаю його, його прислали по мене! — тараторив Федір, і Гармаш, котрий раніше не стикався з подібними випадками, навіть здивувався — чого це його раптом так понесло, на що він розраховує.

— Ти, виходить, нам друг, Федько?

— Забудь дурне, старлею! Кажу ж тобі — він по ваші душі так само, як і по мою!

— Так, досить тут істерик! — голос Кольцова луною відбився від стрімких кам’яних стін. — Не загравайся, Рогожин, треба вміти програвати. Взагалі, хто там, я знаю… — його погляд зупинився на Гришці, — Так, Коломієць, наведи порядок! Тримай заарештованого, нам із Павлом треба трошки відійти на два слова. Наказ зрозумілий?

— Так точно, товаришу майор! — скинувши з плеча трофейну рушницю, Коломієць став поруч із Рогожиним, ткнув його дулом у бік: — Закрий рота, Федю. Ти вже своє відговорив.

Тим часом майор Кольцов і Гармаш відійшли на кілька кроків далі від гурту.

Усе це надто затягується.

Тепер чоловіки розташувалися по другий бік потоку, на майданчику перед халупою. Біля самої води стояли й перекурювали Сотник із Коханом. Інші за звичкою не встрявали, дивлячись оддалік, як начальство домовляється між собою. Трохи далі стовбичили полонений Рогожин і Коломієць, якому раптом доручили того стерегти, і від цього Гриць перейнявся важливістю власної місії. Таким чином, майор із Гармашем відійшли всього на пару метрів від них.

Кольцов ніби ненавмисне розвернувся так, щоб говорити з Павлом і одночасно бачити, що відбувається в протилежному боці. Він уже прийняв остаточне рішення: Рогожин надто розбалакався. Звісно, його ніхто не послухає, але ця ситуація може розвиватися і тоді вже точно стане критичною. Треба буде шукати пояснення, чому він, майор Кольцов, не хоче, аби п’ятеро добре підготованих і озброєних фронтовиків конвоювали небезпечного шпигуна хоча б до найближчого населеного пункту. Рогожину рота вже точно не заткнеш, вихід один — локалізувати ситуацію негайно.

Проти нього лишиться п’ятеро чоловіків. Зате на його боці — фактор несподіваності.

До того ж усі вони ніби навмисне стали майже на одну лінію вогню.

— Я хотів розпитати вас, старший лейтенанте, ще про одну важливу річ, — «чистильник» навіть не уявляв, що саме хоче сказати Гармашу, проте стишив голос, як того вимагала загальна втаємниченість ситуації, заговорював співбесідника і лише чекав слушного моменту. Для нього відлік часу вже йшов не на хвилини, а на секунди. — Мені б дуже хотілося, щоб ви добре подумали перед тим, як відповідати, і правильно мене зрозуміли, — говорячи, він дивився співбесідникові просто в очі, і, щоб хоч трохи відволікти його увагу, поліз у кишеню вимащених у болото формених штанів, витяг звідти зім’яту пачку «Казбеку», розкрив її, перебрав папіроси, вишукуючи цілу.

— Товаришу майор, пробачте…

— Так? — Кольцов знову звів очі на Гармаша.

— Уже більше доби толком не курив. Раз таке діло, чи можна пригоститися у вас цивільним куривом?

— Запросто.

Павло виловив із пачки дві вцілілі папіроси, одну простягнув майорові, другу встромив собі до рота. Кольцов дістав запальничку, клацнув, підносячи вогник Гармашеві. Нехай прикурить. Тоді можна починати увертюру.

Погляд Гармаша раптом прикипів до запальнички, яку тримав у руці майор. Помилка виключена. Другої такої ні в кого бути не могло. Цю свою американську запальничку Павло трохи більше тижня тому подарував підполковнику Соболю в Томську. Справді, вийшов невеличкий хабар, але Соболь так на неї дивився. Так їв її очима… Навряд чи підполковник розстався б із нею з доброї волі.

В усякому разі, точно не підніс би таку бажану для себе річ майорові держбезпеки.

«Він уб’є вас усіх, старлею! Не слухай його!»

«Скажи їм усім, що це я — американський шпигун».

«Обережно з ним, старлею».

Звідки в нього ця запальничка?

Звідки майор держбезпеки справді взявся в тайзі й чому він один?

Соболь не міг подарувати йому запальничку, яку сам щойно отримав у подарунок.

Гармаш іще не зовсім розумів, у чому саме раптом запідозрив майора Кольцова. Але чомусь раптово згадав, скільки разів сам перевдягався в німецьку форму, йдучи за лінію фронту.

«Обережно з ним, старлею!»

«Скажи їм, що це я — американський шпигун».

Гармаш перевів погляд із запальнички на того, хто тримав її в руці.

їхні погляди зустрілися.

«Чистильник» відразу зрозумів — десь він проколовся, щось не так зробив, тож не став чекати, поки Гармаш уголос скаже те, що читалося в його погляді. Тепер головне — негайно виконати основне завдання. Федір Рогожин не повинен потрапити живим у жодні руки. Він уже почав говорити, і тепер, здається, його почнуть слухати.

Запальничка й папіроса впали на землю. Пружно підскочивши, «чистильник», незважаючи на важкі для таких фінтів чоботи, спритно крутнувся на місці, вдаривши Гармаша ногою з розвороту в щелепу. Павло ще не впав, а «чистильник» уже став на ноги, розвернувся до Рогожина, тримаючи автомат напереваги. Мить — і дуло виплюнуло коротку чергу.

Та в цей момент Коломієць, підкоряючись лише одному йому відомому інстинкту, з усієї сили відштовхнув Рогожина вбік, підставляючи під автоматні кулі себе. Свинець миттю розтерзав його груди. Змахнувши руками, наче підстрелений птах — крилами, Гриць завалився на спину.