Старі люди

Так, дуже швидко, в усіх закутках і під столами у них повиструнчувалися цілі батареї порожніх пляшок. Одного разу, повернувшись звідкілясь, Лука застав Марту за розмальовуванням однієї з них. Вона пахкала люлькою і сміливо виводила контури видовжених жіночих тіл, що сплелися в танці. Поряд висихала вже завершена пляшка, на якій сріблястими фарбами був намальований місяць, а золотими — сонце, і в синяві навколо них виблискували маленькі зірки.

Розмальовуючи пляшки, Марта розповідала історії.

— Є декілька способів витримувати старість. Один із них — жити спогадами. Цей спосіб допомагає полегшувати чимало неприємних речей, часто він може виступати як замінник самого життя. І, Луко, я тебе прошу: не думай, що це так уже погано. Наприклад, Ольжбеті Пір'ячко певною мірою спогади йшли на користь. Я познайомилася з нею в середині липня двадцять вісім років тому. Впала з ровера, повертаючись із прогулянки, вдарилась головою об камінь, роздерла обидва коліна — на цьому ще зберігся шрам, бачиш? — ледь зігнута в коліні права нога виринула з води, Лука обхопив її обома руками і, схиливши голову, м'яко торкнувся губами до майже непомітного сліду. — Ольжбета Пір'ячко підняла мене з землі і на руках занесла до свого дому. Але спершу забрала з вулиці мій ровер. Яким чином їй вдалося зробити це, я не знаю, бо стара ледве пересувалася: мало того, що було їй вже, напевно, під сотку, до повного щастя, важила вона вдвічі більше за свій вік, тому пересувалася завжди на спеціально сконструйованому для неї кріслі-візку. Але тоді, коли стала свідком моєї аварії, невідь-звідки в ній з'явилися сила й спритність, завдяки чому я опинилася на зручній канапі в її невеликій вітальні, стіни якої були завішені фотографіями засмаглого красеня в шоломі і темних окулярах, вирізками з газет, які стосувалися мотоциклетного спорту, і плакатами, календарями, найрізноманітнішими зображеннями найрізноманітніших мотоциклів. Ольжбета Пір'ячко виявилася веселою, життєрадісною жінкою з рідкісним почуттям гумору. Вона не змовкала ані на хвилину, говорячи про погоду, про свою нову зачіску, про сусідського пса, про ціни на косметику і про вишукані босоніжки на шпильках; про майбутній відпочинок у горах, про мрію покорити ще одну вершину, про прагнення схуднути, нову дієту і новий комплекс вправ для стегон. Вона була певна, що її груди мають ще доволі спокусливу форму, а зад — апетитний, як свіжий хліб. Я захоплювалася Ольжбетою Пір’ячко і вчащала до неї при кожній нагоді, поставивши собі за мету навчитися від неї насолоджуватися кожною миттєвістю життя. Я хотіла, щоб для мене життя в дев’яносто з гаком років було приємним так само, як і для неї. Аж коли це якось Ольжбета Пір’ячко повідомила, що, «на превеликий жаль, Паскаль не вийде сьогодні поговорити зі мною: напередодні він підхопив нежить і тепер має гарячку, яке лихо, а завтра ж їй виповнюється сімнадцять років, і він планував подарувати їй швидкісну поїздку на своєму гарлеї». У відповідь на моє запитання, хто такий Паскаль, товстуня глипнула на мене, як на несповна розуму, і з деяким острахом пояснила: «Ну як же, Мартусю, це ж мій коханий!» — «Коли це ви встигли завести собі коханого? Раніше ви про нього мовчали». — здивувалася я, ще більше захоплюючись внутрішній молодості Ольжбети. Але вона й далі дивилася на мене, немов на божевільну: «Я мовчала про Паскаля? Та ж я лише про нього й говорю. Окрім того, люба, ти увесь час бачила нас разом, адже ми не розлучаємось ані на мить. Хіба що сьогодні», — засмучено зітхнула вона, — «але це тому, що Паскаль захворів. Він лежить в ліжку, і я незабаром повинна віднести йому ліки». Далі я дізналася, що з Паскалем вони одружилися, коли їй було 23 роки; що цноту вона втратить зовсім скоро, десь через рік, у вісімнадцять; що Паскаль невдовзі вийде на пенсію і вже всенький свій час віддаватиме їй та мотоциклам; і що вони ще надто молоді, аби мати дітей. На завершення, тяжко ридаючи, вічно весела Ольжбета Пір’ячко розповіла, як вони місяцями подорожували на своїх гарлеях, яким швидкісним та несамовитим було їхнє кохання, як багато планів покладали вони на майбутнє: пес, мандрівки в гори, останні моделі мотоциклів — аж доки одного раннього ранку Паскаль, який вирвався далеко вперед через свою любов до перевищення швидкості, врізався в здоровенний TIR, що віз банани (у яких згодом виявили африканських глистів, що опинилися у шлунках багатьох гурманів, і витравити їх було практично неможливо, але для Ольжбети ця народна трагедія пройшла непоміченою, хоча вона завжди звертала увагу на схожі речі). Так Ольжбета Пір’ячко стала вдовою. Вона ридала би й далі, але раптом згадала, що Паскаль чекає на мікстуру, попрощалася і випровадила мене з дому. Всі наступні рази розповідала, як йому сподобалась її новенька сексуальна комбінація, як він щипає її задок, як невдовзі він її зрадить, і як тяжко вона переживатиме це. «Краще б уже він помер!» — вигукнула Ольжбета Пір’ячко, аж захлинаючись від ревнощів. А тоді пригостила мене бананами, запевнивши, що наразі їсти їх цілком безпечно, це в майбутньому світ перевернеться з ніг на голову, і в бананах заведуться африканські глисти. «Але зараз, доки все так чудово, доки всі ми разом і робимо те, що хочемо, годі нудити світом і займатися дурницями,» — повчально і радісно сказала Ольжбета. — «Молодість — це все, що ми маємо. Live fast, die young. Make love not war. Don`t worry be happy. Правда ж, Паскалю?» — запитально промовила вона, дивлячись ніжним поглядом кудись попри мене. Я розчулилась і вже готова була заплакати. Але раптом погляд Ольжбети Пір’ячко став тяжким і сповненим гніву. Вона перевела його на мене, майже спопеляючи лютою ненавистю, тоді знову подивилася кудись убік. «Ах, то це з нею ти мене зраджуєш, безсоромнику? З цією?.. Вона ж старша за мене, мабуть, вдвічі!..» Вона ревнувала до мене свого померлого чоловіка! Більше до Ольжбети Пір’ячко я не заходила. Але вона — можу дати голову на відріз — цього навіть не помітила, заклопотана Паскалем і мотоциклами, щаслива у своєму житті навпаки.

Ми якраз їли манікотті (це такі велетенські макарони, Фйоно, нафаршировані м’ясом або сиром — ти дуже любила їх в дитинстві), коли я подумала, що Лука переконаний, ніби ми з ним живемо зовсім безхмарно. А якщо і журимося хоч трохи, то хіба через зникнення Тарзана, який загубився невідомо де і коли — ми не рахували вже, скільки разів він зникав і з’являвся, худий, забрьоханий, голодний. Але коли ми відкривали, що Тарзана знову немає — відразу засмучувалися обоє і, хоч як би добре нам не було, постійно на денцях наших голосів і поглядів сірів неспокій.

Ми якраз їли манікотті, коли наші погляди завмерли один в одному, загуслі в сірому осаді неспокою.

— Не турбуйся, — сказав він, добре знаючи, що в мене на думці. — Ми його знайдемо. Та він і сам повернеться, як завжди. От побачиш. Дуже скоро.

— Так, скоро, — відповіла я, посміхаючись. — Я намагаюся думати лише про хороше.

Їли вони, як правило, в ліжку. Круасани з чорносливом (грибами, шоколадом, горіхами, вишнями, малиною, згущеним молоком), загріті в духовці, від чого ті ставали повітряними і ніжно-хрусткими; в духовці пекли ще картоплю, і їли її, вмачаючи в олію; спаґетті зі смаженою цибулею і, звісно, з кетчупом та соєвим соусом; інші різновиди макаронів; їли булки, рогалики, тістечка; їли різні сири (польські плавлені сирки зі смаком шампіньйонів, шинки і, як це не дивно, сиру; янтар, плавлені сирки в сріблястій фользі — тверді, смердючі і несмердючі), ковбаси, м’яса, шинки, їли шоколад, цукерки і вафлі «Артек», свинячу печеню «Флорида», алжирський омлет, анісове кругле печиво, піццу по-неаполітанськи, телятину на листі шпинату, рулет із камбали зі спаржею, трубочки з хроном і збитими вершками, м’ясо в тісті по-кассельськи, миґдалеве печиво з лісовими горіхами, шоколадне безе, їли ще сирок котячий — називали його так через кошеня з великою ложкою, намальоване на пуделку, і навіть тітонькам в магазині замовляли саме «котячий сирок», хоч ті дивувалися й лякалися, і перепитували сотні разів: «Маєте на увазі сирковий десерт?»