Страница 65 из 68
Озирнувшись через плече, Малий побачив: Людмила вже наблизилася до прочинених дверей впритул. Смик знову підморгнув йому. Підморгнувши у відповідь, Вітька з усієї сили навалився спиною на жінку, допомагаючи собі сідницями, заштовхнув її до ліфту, опинившись таким чином біля бандита, котрий утримував дверцята ногами. Спритно схопивши його під руку своєю лівою, він рвучко потягнув його на себе, використовуючи його замість щита. Хлопець стояв у незручній позі, тому не стримався і подався вперед - щит знадобився, Смик натиснув на спуск, постріл тихенько хлопнув, куля вліпилася просто в центр живого щита. Луна від болісного зойку пішла коридором.
Тим часом двері ліфта зачинилися, кабіна рушила вгору.
Хлопнув ще один постріл. Малий штовхнув враз обм`якле тіло бандита, котре щойно стало йому в пригоді, на трьох інших бійців, кинувся ліворуч, у бік сходів, ховаючись за ліфтом, витягаючи одночасно зброю і попереджаючи про всяк випадок:
-Не стріляти, суки! Міліція! Міліція, вашу мать!
Трійця не поспішала ані лякатися, ані тікати, ані ховати зброю. Дружно і тихо заляскали постріли, кульовий дощик заляпотів по стіні, за якою причаївся сищик. Вітька пальнув у відповідь, на його "вальтері" глушника не було, постріл пішов луною. Йти самому проти трьох озброєних бойовиків виглядало безглуздим, суперменом капітан Малий зовсім не був, та й особливими успіхами в міліцейському тирі не міг похвалитися. Лишалося одне - відступати нагору, позиція у нього в будь-якому разі вигідніша. Який там поверх... Сьомий, здається...
Раптом згори почувся звук, що його видає кабіна ліфта, коли зупиняється. Та звуку дверей, які відчиняються, чути не було. Малий відволікся і прогавив стрімкий напад. Один з напасників раптом опинився зовсім поруч, Вітька наставив на нього ствола, знову бабахнуло, на постать встигла вийти з лінії вогню. А Малий не встиг: хлоп, хлоп, щось обпекло лівий бік у двох місцях, він обперся спочатку об бильця, потім ковзнув рукою по стіні, ноги підломилися, Вітька зсунувся на сходи. Все ж тки йому вдалося стрельнути ще раз, хтось скрикнув від болю, і сищик цілком міг влучити комусь у корпус, якби ствол "вальтера" не опустився на рівень ноги. Потім його обеззброїли влучним ударом ноги по кисті, між ним і стелею намалювалося обличчя Смика, він знову підморгнув Малому, далі у Вітьчині очі глянуло дуло пістолета, неприродно кругле від глушника.
Смик добив Вітьку Малого контрольним пострілом у голову.
Тим часом той, хто командував напасниками, тиснув на кнопку ліфта, кабіна явно зависла між поверхами. Нарешті вона знову плавно рушила. Вдаривши спересердя по дверцятам, старший команди кивнув на два трупи. Його зрозуміли без слів, швидко почали прибирати поле бою. Малого швидко обшукали. "Вальтер" перекочував до кишені Смика, старший роздивився посвідчення.
-Ти диви, правда мент.
Опинившись у рятівній кабіні за зачиненими дверима, Людмила швидко натиснула першу-ліпшу кнопку. Її мало хвилювало, хто на них напав, її охопив неймовірний жах, та коли кабіна рушила і вона зрозуміла - врятована, принаймні на якийсь час, страх відразу замінило бажання рішучих дій.
Знизу до неї донісся звук, ніби хтось вгатив кілком по залізу. Стріляють, сказала вона собі подумки, Вітька далі захищає її. Рятує і захищає. А вона тепер мусить врятувати його, Олега і Оксану. Це кодло, без варіантів, чекало всю чесну компанію, і напад у жодному разі не випадковий. Сергій Сергійович Жигун усвідомив себе лохом і відреагував. Чогось подібного вони з Рибалкою чекали, тому нині ввечері вдома їх уже бути не повинно було. Аби не ця дурна пригода з міліцією. Дякую, доцю...
Все це промайнуло в Людмилиній голові швидко, і вона ніколи не помічала, що ліфт рухається аж надто повільно. Червоний вогничок світився біля цифри "9",
а табло під стелею кабіни висвітлювало - вони вже проминули сьомий поверх. Людмила швидко тицьнула на "стоп", зупинивши ліфт між поверхами.
Думай, Людко, думай. Часу в тебе просто нема.
Зате є мобільний телефон! Отут, поруч, у сумочці.
Знизу знову грюкнуло.
Рука витягнула трубку, Людмила наморщила чоло. Так, стоп, Олег відпадає, його телефон вимкнувся, він сам казав біля міліції. Куди дзвонити, "нуль два"? Е, ні, Людмила вже сита по горло знайомством з міліцією за сьогодні. Поки вони приїдуть, та ще й доведеться входити у непотрібні пояснення. Адже сьогодні, як не крути, вона чинила фінансовий злочин, нехай навіть кинула бандюгу з бандюг. Виходить, мобільний не допоможе?
Думай, Людко, думай, тебе ж за вміння думати на роботі тримають...
Адвокат! І в нього телефон працює. І він в курсі деяких справ. Тому довго пояснювати нічого не треба. Не тепер, трохи згодом. Пам`ять чітко висвітила номер, палець вже тиснув на потрібні кнопочки. Адвокат, захисник, порятуй наші душі..
-РЯТУЙТЕ! - вона вигукнула просто в трубку, тільки но абонент відповів.
-Хто там? Боже, що за...
-Віталік, це я!
-Люда?
-ЛЮДА! На нас напали, роби щось, роби, милий, добрий, хороший!
-Ти де?
-У ліфті! Віталь, ми розділилися, Олег з Ксенею окремо йдуть, вони будуть біля будинку дуже скоро, придумай щось, дуже прошу! Ало! АЛО!
Зірвало. Часу на повторний набір не було, треба негайно ховатися за броньованими подвійними дверима. Мій дім - моя фортеця, вони сходами бігтимуть довго, та й Вітька молодець, тримає. Розблокувавши кабіну, Людмила доїхала до дев`ятого, потім натиснула на кнопку "7", а сама швидко вискочила геть. Сходами на два поверхи нижче спускалася обережно, ось почула, як ліфт зупинився, розсунулися та закрилися дверцята на її поверсі, потім викликали знизу. Швидше, швидше, вони ще там. Про Малого вона намагалася тепер не думати, переконувала себе з усієї сили - він молодець, він мужик, він вибереться сам. Він також може привести підмогу. Спустившись на передостанній проліт, обережно визирнула. Її двері звідси видно дуже добре, біля квартири нікого нема. Ліфт зупинився внизу, грюкнув, вона почула, як розсуваються дверцята.
Бігом! Мій дім - моя фортеця!
Телефон вона поклала повз сумочку, він упав на підлогу, витрачати час, аби підняти його, Людмила не стала. Так, швидше, ключі. Верхній замок, три оберти, клац, клац, клац. Нижній, два оберти - клац, клац.
Ліфт загув, кабіна почала підніматися, тепер чомусь надто скоро.
Другі двері. Один замок, три оберти. Борідка кліча не хотіла потрапляти в замок, Людмила надто сильно тицьнула ключа в шпаринку, не втримала, в`язка впала під ноги, дзенькнула. Ну чому все так, а-а-а-а! Підхопивши ключі, Людмила знову застромила потрібний у замок, цього разу вдало. Три оберти. Клац. Клац. Клац.
Ліфт уже гудів зовсім поруч, ось зупинився на сьомому поверсі. Просто в неї за спиною. Зараз розсунуться дверцята...
Людмила не зайшла - влетіла в квартиру, смикнула на себе зовнішні двері, звільнила пальцем собачку, що блокувала верхній замок, він автоматично клацнув. Ззовні з ліфта хтось вийшов, кроки кількох людей. Зупинилися білі її дверей. Дзвінок. Вимогливий, довгий, пальця з кнопки не забирали.
Людмила знову натиснула на собачку, блокуючи замок, хряснула під трель дзвінка внутрішніми дверима, впустила сумочку на підлогу, звільненою рукою намацала вимикач, а коли в передпокої спалахнула люстра-бра, уже більш впевнено застромила ключ у замок, повернула його. Не стрималася - показала зачиненим дверям непристойний жест, виставивши вперед великого пальця. Зовсім як підлітки в кіно.
Притиснувшись спиною до дверей, раптом сахнулася - а раптом Малий? Набравши повітря в пересохле горло, крикнула голосно крізь подвійні двері:
-Хто? Хто? Вітя?
Відповіді не було, дзвонити не припиняли. Телефон, вони ж запросто можуть чирконути ножем по дротах над дверима з того боку, вона залишиться відрізаною від зовнішнього світу і почне волати з балкону сьомого поверху, сподіваючись на швидку допомогу, все ж таки Віталій Добрянський не дурний, зрозумів - вона таки в біді.