Страница 7 из 16
ВОЛЬФ МЕССІНҐ. ВИГНАННЯ ГОЛУБІВ Мав я прегарну здатність (чи то хворобу): двійко голуб'ят у череповій коробці. В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову, зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці. Як я вами пишався, мої крилаті кристали, пернаті мої мучителі з давніх полотен!.. Ціле літо об мене крилами терли і туркотали, заснувавши в моїм черепі містечко Туркотин. А восени упав з неба миршавий ілюзіоніста. Слухав мене стетоскопом — як вони там шурхочуть. Збіглося на це подивитись ледь не півміста. І тоді прояснів я: «Летіти хочуть». Вилітали мені з голови крізь отвір у рані, або крізь моє третє око (ніяк його не заплющиш). А той миршавий пес мав у кишені браунінг та й одною кулею двох голубів розлущив… Став я цілком сумирний, загнавсь у схови, поводжуся без відхилень — чемно і ґречно. Не тому, що вбиті колишні мої птахове, а тому, що ношу в черепі тепле їхнє яєчко… ПАНІ КАПІТАНОВА Капітанська вдова мала білих мишей в закапелку дірявої кухні, а ще в неї був канарок Мішель і носовички трикутні. Втім, ніхто не знав, де ночує вона, по яких катакомбах приносить офіру? Шльома Фішер подеколи давав їй банан або інший овоч, або фігу. (А найстарший з-поміж Андруховичів ще й хліба давав до овочів). Королева завулків у веретті одінь, капустина в лататті хустин. А той капітан — що він був за один, певно, вмер молодим і пустим? І тому вклякала пречиста вдова перед вівтарем зимної студні, щоб глибинна летюча священна вода змила з неї ці свята й будні. А тоді розгортала полотна хустин на рослинних ребрах решіток і привселюдно сушила ці герби самоти, недоречна, як пережиток. А не стало її — та й Ринок зачах, лиш піски аравійські слід її замітали. Відлетіла, кажуть, на білих носовичках. А ще кажуть, поховали її санітари. СТАРИЙ ОЛІЙНИК Ремонт парасольок — це водночас і розвага: розпустиш її, мов дерево якесь кістяне чи бамбукове — і тішишся, і не бачиш нічого довкіл, роззява, читаєш дощів колишніх вицвілі букви. Майстерня його — капличка в ніші замшілого муру, туди несе парасольки все місто меланхолійне. Засвічуються в шовках амури або лемури, як тільки вимовлять люде його наймення олійне. Злітають хінські дракони, всілякі інші екзоти: магнолії, орхідеї (таке все пишне, скоромне!). А є парасольки чорні, як провінційні гризоти, як діри на дні галактик або ворони. Тому він любить під кайфом читати нотацію, таку якусь несусвітну — не склеїти, не зрозуміти, коли з недопитим кухлем обходить усю автостанцію, де з вікон на нього витріщились прозектори та єзуїти. Чи ж варто на світі жити заради старих парасольок? Питання надто дражливе для мандрівних філософів. Та, дозволу не спитавши, з діагнозом «параноїк» він три війни пережив і царювання трьох йосифів. Так само колись без дозволу покине замшілу нішу і з недопитим кухлем повз нас, твердих і сумлінних, пройде і кане за рогом у споконвічну тишу, коли його з неба закличуть: — Пане Олійник!.. ДОКТОР ДУТКА Доктор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов (а якщо з діалектами, то двадцять чотири), відбивав цілий світ, ніби давнє трюмо, і судився з онуками за площу квартири. Доктор Дутка, що мав п'ять казкових кімнат у сусідстві з власником промислу шевського, в тіло дому вмурований був, мов атлант, з бородою білою, як у Грушевського. Доктор Дутка, що жив по пахких словниках, із балконом у сад, у бузковість і вогкість, і солодку траву, всю в живих слимаках, доктор Дутка, мов жінку, кохав Одинокість. Трохи згодом, на схилі розтрачених літ, опинився в мішку з безпорадністю птаха. Це тоді він світіння почув на чолі і за ширмою спав, наче ангел на цвяхах. І тріщали креденси, крісла. І горіх стародавніх епох усихався найдовше. Скільки чорних панчіх, капелюшків і бліх! Попіл сипався з книг, налипав на підошви, вилітали в непам'ять за вітром слова, у колодязях мови робилось діряво, та світила, мов люстра, стара голова, і шумів амариліс — кімнатний диявол. Врешті судді сказали, що справа пуста. По лікарні ще й досі літають обрізки слів, що він вимовляв і на волю пускав — рятівні суголосся, либонь, асирійські… ДЯДЯ ЖОРА, МІГРАНТ Переповнений георгіями кавалере, вранці виходиш, ніби з вольєри, пахкаєш люлькою на пташок Божих, чигаєш при дорозі на перехожих. «Гей, куди йдеш проз мою фузію? Побалакаймо про Грузію, про дифузію…» Обсідають, мов бджоли, спогади, візії — закотився в небо шлях дивізії. А по ньому коні пруть, а ще танки, і пражанки пахнуть, мов парижанки, і лафети під мертвими аж зігнулись: «Я — один з тих, що повернулись». Гімнастерка блискає, вся в металі: за кожного невбитого — по медалі. Патериця в руці, мов жива парість: «Гей, куди йдеш проз мою старість?» Воячкам небесним — довічну оргію, травень проживаємо без розкаянь. Все тече річкою, старий Георгію, тільки ти на березі, мертвий, мов камінь…