Страница 6 из 16
1947
ІЄРОНІМ БОШ XX Наші святочні пориви — палкі та вознеслі, ніби й не нам волокти цю планиду грузьку. Далі, все далі від нас рибалки і теслі, тільки предвічні сліди на воді та піску. Годі рибалити, браття, — глибини стемніли: риба з морів у бляшанки тісні запливла. Наші обійми схололи, обличчя змарніли в холоді надто блискучих будівель зі скла. Між синтетичних ялинок шукаємо віху: як розпізнати майбутнє, о куле скляна? Акумулятор для німба — винахід віку, на видноколі — вогнетривка купина. Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті, тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох. З тихим благанням дивиться в очі майбутні наш до ялинки підвішений крихітка-бог. ТАНҐО «БІЛА ТРОЯНДА» Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими, поміж дахами, балконами й вивісками, в надвечірнім затемненні сніжного міста, снується танґо безпритульне, вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду. Акордеон виливає таку арґентинську пристрасть, аж у серцях перехожих попівен спиняється кров, і мандрівні папіросниці гостроплечі чорну фарбу виплакують з тихих очей, і газетні хлопчиська в картузиках тупочуть у такт босоногими черевиками, і нетанучі профілі хутряних пасажирок напівобертаються з авт і фіакрів, а меланхолійний добряк поліцейський відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака — перші ніжні поривання поцілунки і зітхання і твоя тремтяча рука І кожен музичний мідяк — це визнання, це шанс не померти з голоду, стати ґенієм, перепустка до ювілейного залу, десь поміж п'ятдесятими й шістдесятими, де статурне сопрано і тенор з широким ротом (і коли він його роззявляє — на люстру летять солов'ї), де вишивана публіка так достигає оваціями, ніби чорна хмара гнівним дощем, де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок, де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті, а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти, і шукаєш у пустці невидимий акордеон, але профіль тінистий напівобертається в ложі, щоб тобі посміхнутись прихильно, щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад, у прожиті міста, у стемнілий, віддалений рай — перші неспокійні ночі перші муки снів дівочі і найперше слово — кохай Наче в мушлю сповзав ти по сходах додолу, обіймаючи акордеон, мов талію прачки, і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав, цим невмитим гостям опівнічних прокурених кнайп, цим укладачам бруку і швачкам, вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям, і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча, все горланили: «Білу троянду-у!» І за першими тактами більшали очі недорослих танечниць, що, вену вколовши, вилітали попарно на світло, немов на поміст, і здіймалися білі ключиці в поривній задусі… І тоді в цьому димі, в цих випарах, там, поміж двадцятими, поміж тридцятими, так розмито й непевно напівобертається профіль, і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов — перші клятви і моління перші стогони й боління і таємна перша любов ЦИРК «ВАҐАБУНДО» І Я продаю квитки на магів і на мімів, я коло входу став з ключами, мов Петро. О діти передмість з устами херувимів! Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!.. Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом, обсипані зірками й пухом із тополь, наповнивши завулки світлом і блакитом, скоривши Неаполь, Марсель і Леополь. Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда (мов еполет, сидить на ньому скарабей). Він — заклинач рослин, і світляна троянда, неторкнута й німа, росте з його грудей. Цукрова вата — харч для янголів і птаства, мов кокони Коканду, мов паволока хмар — для приміських дівчат яка солодка пастка, аж світиться із них жадання, мов ліхтар… О діти злих часів, посіяні в огромах пастуших пустирів, де рейвах відлунав!.. Приходьте у шатро. Один-єдиний помах — і душі заясніють, як терен із канав… ІІ Я продаю квитки на блазнів і факірів, на мерехтіння ламп і хихотіння мавп. О власники грошей з обличчями вампірів, для вас і ваших дам — парад у стилі «вамп». От акробатки Ле липке лискуче тіло звивається в кільце, достоту ніби вуж. А от фіґляр Вендетто — як тонко, як уміло протне він вас ножами під оркестровий туш! Однак лише на мить (віват, панове смертні!): усіх вас оживить на грані чорних тайн приборкувач сирен, кентаврів, перевертнів, гіпнотизер і дух Азріль де Франкенштайн. І що почнеться тут! шизофренічні танці банкірів і повій, графинь і різників! О власники життя, о павуки у шклянці — для вас — нервовий вальс, аж піна з язиків, піротехнічний шал! і димові завіси — це тільки ззовні цирк, а в глибині пітьма! І в ній немає дна! — черниці та гульвіси влітають у тунель, затягнуті сторчма… III Я продаю квитки на коней та верблюдів у збруї золотій пошарпані боки. О пильні сторожі з очима страхолюдів, з очима без очей, з очима навпаки! У наш духмяний хлів, де спалахи звіриних вологих теплих тіл, де ситий дух кубла, приходите і ви в казенних пелеринах — землисті голоси і кров, немов зола. І звівши зимні очі на паперові зорі, де в'є високі петлі мотоциклетний ас, ви стежите сурму в ревкім його моторі — яку майбутню бомбу пригріє він для вас? Шукайте динаміт! Хай детектив залізе в позакулісні сфери, пекельний, мов Марко. Він витрусить намети, халати і валізи — а звідти лише ластівки. І латані трико. Ілюзіон! Мана! Сторожа заблукала у цирку, мов у снах. Я прочитав ті сни: листівки ластівок протяли стіни і дзеркала, немов укуси кажанів, — на шиях ордени. IV Я продаю квитки на цитри й тамбурини. Втікає вам із рук ця музика ламка. О вуличні філософи і кав'ярняні прими! Це Соломії соло. Так тече ріка. Це вище, ніж атлет, що гне залізні штанги, І навіть — ніж лемур, що нявкає котом. Від неї ніжними стають руді орангутанги, і зорі замість дір пронизують картон. Цирк обертається. Вгорі — співає Соломія. Трапеція тремтить, немов крило живе. Живемо в цьому Вавилоні — кожен як уміє, а ну ж вона зірветься вниз чи спів насмерть зірве?! Та ж ми без неї — тлінь, безлика й без'язика, що на тісних торгах міняє імена. О містечкові віршарі в розбитих черевиках! Ви кожному скажіть, що є у нас вона… Є голос! І любов!.. Але я замовкаю. Це тільки ззовні цирк. А в дійсності — земля. Я зупиняю механізм. Я касу замикаю. Микаю-за. Ка-ю-ми-за. Бім-бом. І тра-ля-ля.