Страница 16 из 16
3
Увійшовши в хащі, де повно птиць, уяви: природа — майстерня Бога, по якій блукає твоя знемога. Все, що можеш ти, — це упасти ниць. Невблаганна зелень зійшла, як мор, як потоп, як піна, слизька на дотик. Ці рослини горді. Вони наркотик. Ці рослини схожі на хор потвор. «Але що там зелень! Вона — це тло для рептилій, гемонів. Я вбираю це гниття, цю розкіш — праобраз раю, де не все збулося й повсюди зло». Ти, що маєш меч і до нього дух у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій, розпанахуй гемонів, ґарпій, фурій, розтинай пітонів, немов ропух! Бо якщо вже тут збожеволів Бог і вінцем творіння цей бестіарій, де яріє регіт чортячих арій, — ти повинен цим падлом встелити мох! Ти повинен вийти з хащів, поки над тобою Пані Ясна пребуде. Ти, що світло маєш в очах приблуди, мусиш вийти на срібло. І навпаки.4
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз, повільна і в'язка, немов рослинний слиз, коли твоя рука багром тримає спис. І дивишся в ріку, і бачиш не рибин, не мушлі на піску, що світяться з глибин, не лілію тяжку і ясну, мов ясмин. А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці — самотність у човні, з жердиною в руці, своє лице на дні і рану на щоці. На берегах цих вод живе химерний люд: покручений народ впав на рівнину тут. Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд! В них тисячі принад: копитця, мов у кіз, кохання через зад, а їжа через ніс, у них немає «над», у них темніє ліс. В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар, в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар, в них шестирукий бог і довгорукий цар. Хто розв'язав цей міх і випустив на світ знічев'я, мов на сміх, цих власників копит, хто дав їм для утіх жадання бути «під»? Захищений плащем, тримаючись багра, пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.5
Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів, грифонів, піфонів і те, як шаліють коти, обернуті в духів, поява комет і циклонів — ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости, і хто його знає — чорти і хорти, і хвости. Хрести себе, знай, ненастанно — сто сорок по сорок разів. Ця виправа для тебе воєнна, за піхви меча і за лікті хапає геєнна, за поли плаща і за плечі, і чуєш: «Плати!» Гей ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно. Ангели женуть, як воскреслі пілоти — по три, а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри, і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі: дерева все вищі, птахове все ближчі й дари щоразу солодші, вагоміші. Це прапори, тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі, і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною поверхнею піднятий все-таки, над площиною, і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори! Тобі залишається рівно світити згори.