Страница 5 из 56
— Ви там проживете декілька місяців самі собі, - пояснив він, — а ми доти виберемо яке-небудь безлюдне місце та й розбредемося хто куди. Тоді я спробую сповістити Британське Міністерство про ваше місцеперебування, і воно відразу пошле по вас військового корабля. Сподіваюсь, вам буде непогано. Я не міг би висадити вас у населеній місцевості, не викликавши купи запитань, на які ні в кого з нас немає досить переконливих відповідей!
Клейтон почав був протестувати проти такої нелюдяної висадки на невідомий берег на поталу диким звірам чи, може, ще дикішим людям.
Але слова Його були марні й лише дратували Чорного Майкла. Довелося приготуватись до найгіршого, що могло їх чекати в такому становищі.
Близько третьої години пополудні суденце наблизилось до мальовничого, порослого лісом берега проти входу в затишну бухту. Чорний Майкл послав невеликого човна з командою, щоб з’ясувати, чи може “Фувалда” безпечно пройти в бухту.
Десь за годину ті повернулись і доповіли про глибоке дно в проході і в самій бухточці.
Ще до настання ночі вітрильник уже мирно стояв на якорі посеред рівної дзеркальної поверхні бухти.
Довколишні береги вражали красою напівтропічного лісу, а поодаль від океану вимальовувались пагорби й нагір’я, також поспіль вкриті пралісом. Не видніли ознаки людського житла, але зрозуміло було, що людина може тут існувати, адже птахи й тварини аж роїлися тут, привертаючи увагу всіх, хто стояв на палубі “Фувалди”, а дзюрчання струмка, що впадав до бухти, свідчило про наявність питної води.
Коли пітьма спала на землю, Клейтон та леді Аліса усе ще стояли біля борту й мовчки дивилися на свій майбутній притулок. З мороку дикого пралісу долинало хиже виття звірів: приглушене рикання лева та вряди-годи пронизливий крик пантери. Жінка міцніше притулилася до чоловіка, паралізована страхом перед кошмарами, що чигали на них у страшній імлі прийдешніх ночей, у безлюдді дикої пущі.
Пізніше, увечері, до них підійшов Чорний Майкл і звелів готуватися до вранішньої висадки на берег. Спробували упросити його висадити їх на яку-небудь гостиннішу землю, ближче до цивілізованих місць, де б вони могли сподіватися на не таке моторошне оточення. Але ні благання, ані загрози, ані обіцянки винагородити не змогли похитнути його.
— Окрім мене, на борту немає людини, яка не вважала б за краще задля власної безпеки бачити вас обох мертвими, і хоч я знаю, що це єдиний надійний спосіб застрахувати наші шиї, Чорний Майкл не така вже людина, щоб забути благодіяння! Ви врятували мені життя. Віддячуючи, я рятую ваше: це все, що я можу зробити!.. Команда більше не згодна терпіти, і, якщо я вас не висаджу, вони, далебі, ще передумають і залюбки розправляться з вами! Я вивантажу весь ваш багаж і дам вам кухонного начиння та кілька старих вітрил для наметів і достатньо харчів, щоб ви могли прожити до тієї пори, доки знайдете дичину й овочі. Під захистом ваших рушниць ви тут спокійно проживете до прибуття рятівників. Коли я буду в достатній безпеці, я спробую сповістити британський уряд про те, де ви перебуваєте, але, хоч убийте, не скажу достеменно, де це, бо й сам не знаю. Ну та вони вас знайдуть!
Чорний Майкл пішов, а вони мовчки спустилися вниз, сповнені похмурих передчуттів.
Клейтон не вірив, щоб Чорний Майкл дійсно мав хоча б найменший намір сповістити британський уряд про їхнє місцеперебування. Знов же, він не був певен, чи не задумано зраду на ранок, коли вони опиняться віч-на-віч з матросами, які поїдуть відвозити їх і їхнє майно на берег. Тільки-но вони з дружиною залишаться без захисту Чорного Майкла, будь-який матрос зможе їх убити, та й сумління Чорного Майкла — річ відносна. І навіть хай вони уникнуть цього всього, хіба не доведеться їм зіштовхнутися ще з гіршими небезпеками потім? Коли б то він був сам-один, може, й витримав би тут роки, бувши здоровим чоловіком атлетичної статури.
Але ж Аліса й те нове, інше життя, якому з часом судилося з’явитися на світ серед злиденності й жахливих знегод первісного світу… Клейтон здригнувся, уявивши собі страшні труднощі, жахливу безпорадність їхнього становища. Але милосердне провидіння не дало подружжю передбачити дійсні жахи, що підстерігали їх у похмурих глибинах цього темного лісу.
Рано-вранці наступного дня їхні численні ящики та скрині були підняті на палубу й спущені до шлюпок для переправи на берег. У них було багато багажу. Клейтони розраховували на п’яти- чи навіть восьмирічне перебування в колоніях, отож, крім усього найнеобхіднішого, з ними були й предмети комфорту.
Чорний Майкл твердо вирішив, що з майна Клейтонів нічого не повинно лишитися на борту. Важко сказати, чому він так діяв: зі співчуття до них а чи просто виходячи з власних інтересів. Безперечно, присутність речей пропалого безвісти британського чиновника на борту підозрілого судна було б досить важко пояснити в будь-якому цивілізованому порту.
Він так добросовісно виконав ухвалене рішення, що наполіг і на поверненні їм револьверів, які власноручно відібрав у матроса, котрий заволодів зброєю Клейтона.
Окрім того, у шлюпки повантажили солонину, сухарі та невеликий запас картоплі й бобів, сірники, кухонне начиння, ящик з інструментами та обіцяні Чорним Майклом старі вітрила.
Чорний Майкл, мовби поділяючи Клейтонові побоювання, супроводив подружжя на берег і відійшов від них останній, після чого шлюпки, набравши в бочки свіжої питної води, відчалили до “Фувалди”.
І весь той час, що шлюпки ковзали поволі по гладеньких водах затоки, Клейтон із дружиною мовчки стояли, спостерігаючи, як вони віддаляються. Почуття цілковитої безнадії і страх прийдешніх бід стискали нещасним горло.
А за ними з-за пагорба слідкували інші очі: близько поставлені лихі очиці зблискували з-під кошлатих брів.
Коли “Фувалда” ковзнула у вузький прохід з бухти й зникла за мисом, леді Аліса обхопила руками чоловікову шию і зайшлася довго здержуваними риданнями.
Мужньо знесла вона небезпеки бунту, з героїчною твердістю дивилась вона тоді в грізне майбутнє, але тепер, коли страх цілковитої самотності охопив їх, її розхитані нерви не витримали і настала реакція. Чоловік не намагався спинити її сльози. Нехай природа знайде собі вихід із так довго стримуваних переживань! Тож спливло багато хвилин, перш ніж молода жінка — майже дитина — знову взяла себе в руки.
— О Джоне! — вигукнула вона нарешті. — Який жах! Що нам робити? Що діяти?
— Нам треба робити лише одне, Алісо! — заговорив нарешті він спокійно, от ніби обоє сиділи у своїй затишній вітальні вдома. — Працювати! У праці наш порятунок. Ми повинні бути такими заклопотаними, щоб нам ніколи було думати, а то легко можна збожеволіти. Ми будемо працювати й чекати! Я переконаний, що допомога з’явиться і з’явиться швидко, як тільки почнуть шукати зниклу “Фувалду”, хай навіть Чорний Майкл не дотримає своєї обіцянки.
— О Джоне, аби ж нас було тільки двоє! — вигукнула жінка. — Я знаю, ми знесли б усе! Але…
— Так, люба, — ніжно відповів чоловік. — Я вже думав про це. Але ми повинні й це зустріти так само мужньо, як і все, що нас може чекати. Вірмо без тіні сумніву, що ми зуміємо дати раду всьому, з чим нам доведеться зіткнутись! Сотні тисяч років тому, в далекому й туманному минулому, наші предки наштовхувались на ті ж самі перепони, які стоять перед нами зараз, і чи не в цьому самому первісному лісі? Й доказом їхньої перемоги є наша присутність тут! Невже ж ми не спроможемось на те, на що спромоглися вони? Спроможемось! Адже ми чудово озброєні віковічними знаннями: хіба у нас немає засобів захисту і боротьби з природою, які нам дала наука і про які наші предки навіть не підозрювали? Звісно ж, Алісо, ми зможемо досягти всього того, чого досягли вони своїми простенькими знаряддями та зброєю з кістки й каменю!
— Ох, Джоне, як би я хотіла бути чоловіком і мати чоловічий погляд на речі! Але я лише жінка! Я розумію більше серцем, аніж головою, і все, що я бачу, таке жахливе, таке незбагненне, що я не можу всього цього висловити! Хочу вірити, що ти маєш слушність, Джоне! Я зроблю все, що зможу, аби стати доброю первісною дружиною, гідною подругою первісного чоловіка!