Страница 2 из 43
І ось тут вона, доля, розвертається до нього зовсім неочікуваним боком — жіночими грудьми. І він уперше в житті так приторкується до них усім собою — на танцях у Східному Берліні, в один з незліченних вільних вечорів. Про Інґе Поль, в яку Сташинський тут-таки, під час першого ж танцю, негайно й беззастережно закохується, Джон Стіл пише таке: «Зовнішність у неї була найзвичайнісінька, часом навіть неохайна. За столом вона поводилася, ніби вовк. Інтелектуальними потребами не відзначалася. Тим не менше вона була щиро віддана своєму другові, який без пам’яті закохався в неї». Найцікавіше тут, звісно, порівняння: ніби вовк. От тільки що б воно означало? Поводилася дико? а
ґ
Цікаво, що про свій роман Сташинський дисципліновано доповів керівництву. Дивно, що його зверхники прореа
ґ
Ні, навпаки — в його житті все нарешті зрушило з місця, і йому було доручено два великі вбивства. У жовтні 1957 року в Мюнхені він здійснив перше з них — Лева Ребета. Але перш ніж він вистежить його, перейде йому дорогу і випустить в обличчя струмінь отруйної рідини з алюмінієвої циліндричної стрілялки, в моєму фільмі мусив би з’явитися пес. Це було випробування отрути. Пса прив’язали до дерева, і Сташинський наблизився до нього в оточенні кількох, як називає їх Джон Стіл, коле
ґ
Агонія Ребета тривала навіть не три хвилини.
Убивши його, Сташинський ще того ж дня втік до Франкфурта-на-Майні, де переночував у готелі «Інтернаціональ». Як минула та його ніч? Невже він і справді заснув? Та ще й, може, як прийнято писати у таких випадках, щойно голова торкнулася подушки? Невідомо, хоч майже на сто відсотків ясно, що до Східного Берліна він повернувся з переможним відчуттям блискуче виконаного завдання. З цієї нагоди колеґи з розвідувальної бази у Карлгорсті знову накривають на столи — це другий банкет Сташинського і друга цезура у фільмі. Цього разу з пивом і шнапсом, копченими вугрями й червоним та чорним кав’яром у срібних і порцелянових саксонських трофейних полумисках. А також піснями з усе ще модного кінофільму «Кубанські козаки», що їх усі намагаються заводити під розладнане піаніно та спершу повільне, але дедалі швидше і хамське впивання. Не обходиться й без цінного подарунка (за вбивство) — від імені найвищого керівництва Сташинського нагороджують фотоапаратом «Контакс». Яка чудова нагода вихопити кохану з вічності — на тлі паркових дерев, мостів, палацових брам, під аркою, під новою парасолькою, в окулярах від сонця! Вони люблять одне одного, наче ангели — з тією лише різницею, що в ангелів не буває плоті.
Степан Бандера, що його Сташинський убив приблизно через два роки, безумовно, подобався жінкам. «Подобався» — загалом навіть не те слово, насправді він (харизматичний, містичний, революційний, безжальний) умів доводити їх до тихого й потаємного шалу. Від нього віяло владністю, а це, кажуть, сексі. Саме тому він так часто обводив круг пальця власних охоронців, зникаючи на довгі години в невідомості. Звичайно, він був цілком свідомий того, що в розстрільному списку радянських спецслужб незмінно лідирує з великим відривом від найближчих конкурентів. На ділі це означало неперервну смертельну загрозу — щохвилинну, двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень, без вихідних і святкових.
Але він робив усе для того, щоб якомога менше часу бувати під охороною. Не кажучи про те, щоб засісти в якому-небудь сильно засекреченому сховищі, залягти на дно і не висовуватися. Такий варіант був би для нього навіть не смертю, а гірше за смерть. Тож він висовувався і час до часу лишав з носом власних охоронців.
Чекісти чудово знали про цю його слабкість. Саме на ній вони наголошували у своїх інструкціях Сташинському, відправляючи його на вистежування ворога номер один. Попри те історія цього вистежування є страшенно довгою та плутаною. У ній є свій власний пунктир, означений кількома цілком тривіальними предметами на зразок мюнхенського телефонного довідника (ну чому, чому прізвище настільки законспірованого діяча, навіть і змінене, обов’язково мусило фігурувати на його сторінках разом із дійсною адресою проживання?!) або спершу зламаного, а потім щасливо підібраного ключа до вхідних дверей будинку за тією ж адресою.
Убивати своїх ворогів у під’їздах, на сходових клітках або в ліфтах будинків, у яких вони проживають, є до значної міри фірмовим стилем. Тому Сташинському так важливо було потрапити до того під’їзду і підстерегти Бандеру в ньому.
Дня 15 жовтня 1959 року, близько першої, вони на мить перетнулися всередині, у дверях вестибулю (ти туди? — а я звідти!), і навіть зустрілися поглядами, жертва і її жертва, Степан Бандера і Богдан Сташинський, СБ і БС — наче в дзеркалі, 50-літній чоловік і 28-літній молодик. Другий не вагаючись виконав головну службову заповідь «убий!» — і пустився навтьоки. Перший звалився з ніг щойно між третім і четвертим поверхами, при цьому так і не випустивши з рук торбини зі щойно накупленими продуктами та навіть нічого з них не розсипавши.
До кінця виконував свій обов’язок?
Третій банкет Богдана Сташинського — з тих, які підтверджують магізм числа три. Це початок кінця. Сташинського офіційно визнано героєм і відзначено орденом Червоного Прапора. На столах цього разу, за свідченням винятково добре обізнаного Джона Стіла, «неймовірна кількість страв і напоїв». Не хочу вдаватись у фантазми з печеними фазанами і столітніми кримськими портвейнами — ваша уява й без мене домалює сама цю неронівську учту і розвезені підошвами чобіт по ідеально блискучій паркетній поверхні рештки паштету із солов’їних язичків. Натомість я хочу виразно почути ту розмову — з неї й починається кінець. Вона вкрай довірлива і загалом інтимна — так уміють лише розвідники. Ось генеральська рука лягає на плече новоспеченого героя: «То що, які в нас тепер плани на жизню, арьол маладой?». Арьол розправляє плечі і голосно втягує повітря ніздрями. «Та от, знаєте, таріщ генерал, ми з подругою вирішили побратися, її звати Інґе Поль, я про неї доповідав». Ці його слова чомусь чує все товариство. Западає тиша — така, про яку кажуть гнітюча.
Як вони могли це прошляпити? Виявляється, він ще досі плутається з тією пласкозадою чувирлою! І не просто плутається. Цей герой просто так, за здорово живьош, стає впоперек власного зростання, кретин! Але не це тепер уже головне, а — що з цим робити?
Безумовно, вони аналізували й обговорювали. З одного боку, Сташинський був надто далеко просунутий службово, заглибоко посвячений у цілком таємне, щоби просто звільнити його з органів на всі чотири сторони і під чесне слово. З іншого боку, його шлюб із представницею ворожих нації та класу не допускав жодного продовження кар’єри. Був ще й третій бік — їм надзвичайно шкода було втрачати настільки кваліфікованого й бездоганного вбивцю. Було ще багато інших боків, усе це слід було ретельно обмізкувати, а його самого як-небудь розвести. «Слухай, — казав йому тодішній шеф кагебе Шелепін, — якщо тобі справді треба подругу, то женися краще на якійсь нашій співробітниці». Він мав на увазі не тільки куховарство, прання і прибирання, але й т. зв. статеву функцію. Але не мав на увазі любові. Та й не міг мати.