Страница 18 из 28
Тьмяним сяйвом освітлювали свічки вузький коридорчик, в кінці якого були двері на горище; по незаштукатурених стінах услід за жінками рухалися довгі тіні; було чутно, як дощ тарабанить по даху; десь рипіла відчинена стулка вікна.
— Що це? — Джун зупинилася.
— Здається, внизу хтось ходить.
— Мабуть, Чед.
— Ні, Чед забув свій ключ на полиці для рукавичок.
Джун прислухалася.
— Дурниці, — сказала вона нарешті. — Адже вхідні двері замкнені.
— Саме в цьому я не впевнена, — голос місіс Порджес перейшов у шепіт. — Мені здається, я забула їх замкнути. І взагалі ще зранку я почуваю якесь дивне занепокоєння. У мене таке відчуття, ніби по Касл-Хоуму знову хтось бродить, і я майже переконана, що це дух Шеклі. Таке теж трапляється!
— Так, і дуже часто, — уїдливо підтакнула Джун старій плетусі.
Вони відчинили двері і пішли по скрипучих мостинах горища. По закутках лежав усякий мотлох — лампи з драними абажурами, рама від дзеркала, матрац, з дірок якого повилазили пучки морської трави, стояли старі крісла, скрині. І на всьому цьому такий шар пилу, що, здавалося, весь мотлох з'явився тут ще до народження місіс Шеклі. Дах протікав у багатьох місцях, і, незважаючи на розставлені місіс Порджес старі тазики та каструлі, на підлозі горища похмуро блищали великі калюжі.
Місіс Порджес не довго розшукувала картину — вона була між оббитою жерстю скринею і стінкою.
Джун поставила картину на скриню і уважно розглядала її. Все було так, як вона передбачала. Великі відшліфовані камінці незвичайної форми на ліловому платті місіс Шеклі, як дві краплі води, були схожі на камінці спотвореного свічника, якого Джун поставила на скриню.
Шурхіт, що почувся позаду, змусив Джун обернутися. Слова застряли в горлі — в руках старої пані блищав великий чорний револьвер.
— Ви з глузду з'їхали? Навіщо гратися цією штукою?!
Примруживши очі, місіс Порджес втупилася в Джун. Її обличчя знову було напруженим і сторожким. Вона повільно підняла револьвер і спритним рухом великого пальця зняла запобіжник.
— Ви… Ви з глузду з'їхали? — ледь ворушачи язиком, видавила Джун.
Не опускаючи револьвера, місіс Порджес приклала до губів вказівний палець лівої руки, даючи цим зрозуміти, щоб Джун мовчала. Потім підкралася до відчинених дверей, нашорошила вуха і почала прислухатися.
Стало так тихо, що можна було почути цокання годинника в холі.
— Мабуть, здалося, — прошепотіла місіс Порджес. Вона трохи опустила револьвер, так, що чорне вічко дула націлилося прямо в живіт Джун. — Нам треба покінчити з цією справою, поки хтось прийде сюди.
— Ви знали про намисто і зникнення камінців? — Джун показала на свічник зі скляними камінцями.
— Знала? Ні, не знала. Але про дещо я все-таки здогадувалася, — місіс Порджес примружила ліве око, похитала головою, а потім піднесла руку до волосся. Тільки тепер Джун побачила, що сріблясто-сиве, охайно зачесане волосся старої пані було таким же несправжнім, як і її щелепа, — вона носила чудово зроблену перуку. Зараз вона трохи сповзла, і стара благородна пані одним порухом руки повернула її на місце.
— Так, я здогадувалася про це, — повторила вона і знизала плечима. — Але я не могла ні з ким поділитися своїми припущеннями, бо не була у всьому впевнена. Окрім того, я люблю життя і з радістю живу на цьому світі, хоч його й називають поганим, грішним. Та хіба це має вирішальне значення? Трошки гріха в житті необхідно, як дрібок солі та перцю до рубленого м'яса.
– Є гріхи, за які люди попадають на шибеницю, — нагадала Джун і зміряла відстань між собою та домоправителькою.
— Повісити людину можна лише раз, — місіс Порджес повчально підняла вказівного пальця. — Та й уся процедура триває не більше хвилини. Я гадаю, значно гірше, коли твоя душа попаде у пекло. Ось тоді муки тривають цілу вічність!
Джун швидко, як її вчили на уроках дзю-до, відхилилася назад, в падінні вибила ногою револьвер з рук місіс Порджес і спритно його зловила.
— Ой! — голосно крикнула стара пані. — Ви послизнулися? Сподіваюся, не забилися, дитинко моя?
Вона хутенько підскочила до Джун і допомогла їй підвестися.
Джун не знала, що й гадати, кілька разів вона гарячково схопила ротом повітря, перш ніж знову змогла говорити.
— Тепер я навіть не знаю, за кого вас вважати, — зізналася вона.
Гнітюча тиша раптом обірвалася. Знову почувся шум дощу, знову свистів вітрюган і скрипіли віконні рами — все було так, як і повинно бути.
— Обережніше, револьвер може випадково вистрілити, — попередила місіс Порджес. — Опустіть униз цей маленький важіль, тоді нічого не трапиться… У мене великий досвід — я щодня тренуюся в саду з цією небезпечною іграшкою. Відколи померла стара місіс Шеклі, я сказала собі, хай доля твоєї господині буде тобі пересторогою, ти повинна підготуватися до всього. Коли я твереза, то вцілюю в тростину на відстані десяти метрів, для мене то не тростина, а могутнє дерево.
— Давайте спустимося вниз, і там ви розповісте все по порядку, — запропонувала Джун.
— З радістю, — з кожною хвилиною місіс Порджес молоділа.
«Якщо так триватиме, то, поки ми зійдемо в хол, — подумала Джун, — місіс Порджес перетвориться на шістнадцятирічну дівчинку».
Обидві почали спускатися вниз, та раптом зупинилися. З холу долинули кроки, цього разу цілком певно.
— Ось де він, убивця! — прошепотіла місіс Порджес, але без будь-якого страху. Навпаки: по її обличчю можна було зрозуміти, що вона прагне боротьби і що їй нетерпеливиться перейти в атаку. — Тепер він од нас не втече!
Але місіс Порджес помилилася. По холу ходив адвокат Хаббард.
15
— Двері не зачинені, а надворі дощ як з відра. Гадаю, ви не розсердитеся, що я увійшов без дозволу? — З плаща Хаббарда все ще стікала вода. Він витирав мокре обличчя носовичком.
— Що скоїлося? — тихо спитав, глянувши на Джун. Твердо вірячи в те, що жодне її слово не мине вух старої пані, Джун відповіла, навмисне підвищивши голос:
— Сталося смішне непорозуміння, я раптом чомусь вирішила, що наша високоповажна місіс Порджес за допомогою якогось допотопного револьвера намагається позбавити мене втіхи жити на білому світі.
Хаббард залишався серйозним.
— А насправді вона не збиралася цього робити?
— Боронь боже! Просто мої нерви остаточно розладналися, і я гадала…
— Що ви гадали? — перепитав Хаббард.
Джун не встигла відповісти з'явилася місіс Порджес з тацею в руках.
— В таку погоду чашка гарячого чаю піде вам тільки на користь, сер. — Вона зробила реверанс. — Наш національний напій все ще лишається найкращими ліками проти нежитю та інших хвороб, певна річ, якщо до нього додати відповідну порцію рому.
Коли місіс Порджес знову вийшла на кухню, адвокат Хаббард звернувся до Джун:
— Отже, прошу вас, розкажіть, що, власне, скоїлося?
Джун взяла свічник і показала на скельця.
— Що б ви сказали, якби оці штучки… — Джун замовкла.
«Може, це питання спершу обміркувати з Чедом?» — промайнуло в її голові.
— Так що — «оці штучки»? — Хаббард тримав чашку з чаєм у руці, але, здавалося, забув про неї.
— Як ви гадаєте, могла місіс Шеклі мати дорогоцінне каміння… діаманти вартістю в кілька десятків тисяч фунтів?
— Діаманти в кілька десятків тисяч фунтів? — недовірливо перепитав Хаббард. — Ні, це зовсім виключається. Адже я, зрештою, всі ці роки був її повірником, займався розміщенням її грошей і маю папери, які свідчать про розміри багатства. — Хаббард на секунду замислився. Правда, вона іноді спекулювала на біржі незначними сумами, але мабуть, заради розваги, щоб згаяти час. Сума, яку вона залишила по собі, — а вам, Джун, я можу це сказати, — становить п'ять тисяч вісімсот тридцять фунтів шість шилінгів і п'ять пенсів. Та ще оцей будинок. Але поки що жоден банк не наважився дати під нього хоч мізерну позику.