Позичене обличчя

Ерріс лежав боком на ковдрі, його одутле обличчя закам’яніло. Девітта раптом охопила байдужість до всього, відчував гостру тугу за своїм будинком у Кейп-Флурі, за садом, за стежкою до озера, оточеного старими буками.

Пронизливий крик повернув його до дійсності. Девітт стрибнув до дверей і чимдуж помчав сходами вниз.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

На порозі кімнати Енн, прикипівши поглядом до повішеної, стояла молода жінка в сірому дорожньому костюмі. Девітт упізнав її одразу. То була середульша з трьох сестер, білява Лайн. Вона щойно ввійшла до будинку: біля її ніг стояла валізка, на підлогу впала рукавичка.

Девітт кількома словами пояснив Лайн, хто він. Вона ввійшла до пивного залу. Тільки тут Лайн ніби збагнула, що сталось, і розридалася.

Проте дівчина опанувала себе напрочуд швидко: вона розповіла Девіттові, що прибула вранішнім поїздом з Дубліна, і додала, що вчинок Енн їй абсолютно незрозумілий. Правда, останнім часом Енн була дуже стурбована, забагато пила, але хто б міг подумати, що вона може вчинити таке, заподіяти собі смерть…

— Я не вірю, що це самогубство, — з притиском проказав Девітт.

— Що? Гадаєте, її хтось убив? — наче вжалена, підскочила Лайн. — Хто ж міг це зробити?

— Той, кого добре знала ваша сестра і кого ви теж, напевне, знаєте.

Лайн зняла капелюшок і потерла чоло, наче в неї боліла голова. Коротко підстрижене розпатлане волосся робило її схожою на школярика, котрий довгий час уникав перукаря. Але круг очей дівчини помітні були старанно загримовані зморшки, очі налиті втомою і смутком, а м'який чуттєвий рот виказував розчарування і гіркоту, — все це старило її. Здоров'ям вона теж, либонь, не могла похвалитися: безкровна шкіра, під очима сині глибокі півкола.

— Не знаю людини, котра мала б якусь причину вбивати Енн, — мовила вона тихо. — У неї не було ворогів.

— Чия це перлина? — Девітт підніс камінець до її очей. — Ви повинні знати. Гляньте, як міниться проти світла, — то чорна, то червона! Чия вона?

— Не знаю, — відповіла Лайн після хвилинного роздуму. — Де ви її взяли?

Девітт пояснив. Дівчина знову сказала, що ніколи раніше її не бачила.

— Вашу сестру вбив той, хто почувається тут, як риба у воді, і вбив тому, що вона щось знала. Що б це могло бути?

Лайн не розтулила уст. Девітт, який сидів спиною до дверей, обернувся.

Незважаючи на свою огрядність, інспектор О'Брайн майже нечутно зайшов до приміщення.

Вгодований інспектор, здавалося, над усе в житті цінував спокій. Він був байдужий і до більшої зарплати, і до просування по службі. Кохався у бджільництві, збирав марки, здобувши в усіх кілдарських філателістів репутацію небезпечного хитруна. Любив попоїсти і випити. Начальство любило його за те, що інспектор ніколи не потикався із складними проблемами. Контрабандисти — за те, що він волів дивитися на них крізь пальці. О'Брайн не мав у маленькому містечку жодного ворога.

Вислухавши Девітта, О'Брайн подався до кімнати Енн. Лагідно торкнувшись руки небіжчиці, перекреслив здогади Девітта:

— Ай-яй-яй! Хто б міг чекати цього від Енн! Така гарна, життєрадісна дівчина! І раптом викинула такого коника! Та ще й у святу неділю! Бідна дитина! Нумо, містере Девітт, знімемо бідолаху, і я покличу нашого священика. Ми йому скажемо, — ну, що ми скажемо? — що бідна дівчина впала з драбини і вбилася.

Девітт промовчав. Енн поклали на ліжко, накрили простирадлом.

— Чудові троянди! — О'Брайн підійшов до столу і понюхав букет. — Яка пишнота!

Лайн стояла біля ліжка і порожнім поглядом дивилася на простирадло. Лише тремтіння уст виказувало її хвилювання. Почувши про троянди, вона збентежилась, підійшла до інспектора і раптом скрикнула:

— Ці троянди я поклала у четвер на батькову могилу! Я їх сама зв'язала цією голубою ниткою.

«Старий О’Гвінн, видно, недаремно вкрав саме цей букет — за цим щось приховується», — подумав Девітт.

Інспектор хотів поставити кілька запитань Еррісу. Але двері його кімнати були замкнені.

Між ріденькими бровами О'Брайна з'явилося кілька зморщок.

— Хлопець спить, напевно? Ай-яй-яй! Щоб отак надудлитись! Це вже занадто. А втім, чому б йому не пити? Чи не почуває він себе щасливішим за того, хто все життя цідить саму воду?!

Виголосивши таке глибокодумне міркування, він хотів був піти геть. Проте Девітт постукав у двері. Мертва тиша!

— А чи не пішов хлопчисько погуляти? — спитав О'Брайн.

Коли вони повернулися до пивного залу, інспектор сів на стілець, шумно зітхнув і закурив сигарету.

— Час складати протокол! Правда, перед цим непогано було б випити кави. Кава діє благотворно. Надто після такої історії. Ай-яй-яй! Тільки коли станеться щось страшне, починаєш цінувати життя — запашну сигару, смак віскі, партію в покер. Невже це зробив Ерріс? — запитання прозвучало несподівано.

З першого погляду інспектор викликав у Девітта антипатію. Особливо неприємний був його зовсім недоречний оптимізм. Рот О'Брайна, облямований щетинистою бородою і вусами, був дуже малий, і коли інспектор випинав губи, то ставав схожий на свиню. Водяві очиці посилювали цю схожість.

— Це міг зробити кожен, хто добре орієнтується в лабіринтах будинку, — відповів Девітт. — Ерріс, Лайн або ж отой Фінніген.

— Ви й про Фіннігена знаєте? Похвально, похвально… — лопотів О'Брайн. — Взагалі я про вас чув. Один з моїх дублінських колег відпочиває в Кілдарі, він дещо про вас розповідав. А щодо Фіннігена, то він загалом не такий уже й поганий хлопець. Я б сказав, у нього золоте серце. Має батьків і вісім братів і сестер, а землі не вистачило б і на трьох. Без Фіннігена вони б з голоду вмерли. Отже, що ми маємо зробити? Пустити поголос про вбивство, хоч нічого не доведено? Наберемося зайвого клопоту. Тому пропоную дещо інше. В Кілдарі ми оголосимо, що Енн заподіяла собі смерть внаслідок душевного розладу. Офіційний рапорт я затримаю на два дні. За цей час ви можете зібрати всі варіанти заповітів і встановити, хто ж тепер успадкує Скроггове добро. Крім того, ви зможете спокійно вивчити, що тут насправді сталося. Як знайдете що-небудь, складемо протокола… Згодні?

Девітт відчував, що інспектор нещирий з ним. А коли він знає більше, ніж каже, то що він має на меті?

— Ви близько знайомі з родиною Скроггів? — ніби між іншим поцікавився Девітт.

— Атож, — з готовністю відповів інспектор. — Я їхній далекий родич і частенько гойдав Лайн на колінах, коли вона була ще малим пустотливим дівчам.

І Енн так само.

Він потер вказівним пальцем під лівим оком, наче витираючи сльозу, й повів далі вже по-діловому:

— Вам, очевидно, відомо, що, крім усіх заповітів, які вже знайдено, має бути ще один, захований Скроггом десь тут, у будинку. Згідно цього, останнього, дружина його позбавлена спадщини, всі гроші відписано трьом дочкам.

— Саме тому я прибув сюди, — уточнив Девітт.

Він слухав О'Брайна неуважливо, поринувши в роздуми про те, яке відношення може мати інспектор до смерті Енн. Злочинець, очевидно, знав, що О'Брайн його вигородить.

— Не збивайтеся на манівці, — застеріг Девітта інспектор, наче вгадав його думки. — Ми часто читаємо в газетах, з якою неймовірною хитрістю діє вбивця і з яким неймовірним умінням поліція викриває його. По-перше, все це казки. По-друге, ми в Кілдарі, маленькому рибальському селищі, де такого, як у Нью-Йорку чи Лондоні, не трапляється.

Лайн принесла каву, і він з насолодою вихлептав її.

— Люди тут нужденні, лагідні, побожні, у переважній більшості дуже скромні у своїх прагненнях. Правда, трапляється, іноді дружина підсипле чоловікові до кави чайну ложку отрути… Наша кава теж має якийсь дивний присмак. — О'Брайн засміявся і насварився на Лайн вказівним пальцем. — Трапляється також різанина й інші такі жертви. Але це нікого не вибиває з колії звичайного життя. Щось мені недобре, — несподівано мовив він.