Позичене обличчя

Зовні мало змінившись, ще й нині височіла над приземкуватими будиночками похмура фортеця, але колишня її зловісна сила була зламана. Вона стала лише романтичною бутафорією для туристів. Заржавілий рицарський обладунок по закутках, старі зазубрені мечі, келихи в скляних шафах, мідні кухлі на полицях величезних камінів — все це тільки романтичне, вкрите пліснявою часу минуле.

Місіс Дороті Девін, маленьку, товсту й привітну сиву даму, орендаторку того замку, страхітлива історія цікавила лише як тема лекцій, що їх вона читала допитливим туристам. Вона захоплювалася сучасним живописом, про що свідчили репродукції на стінах її схожої на підземелля кімнати. Серед зібраних нею митців Пікассо був найстриманішим.

Місіс Девін (вона гойдалася у старому кріслі-гойдалці) помітила, що Девітта вразила її колекція, і зауважила з теплим усміхом, що молодою дівчиною цікавилася всім новим і мріяла про романтичну професію льотчиці.

— … Тоді ці крилаті машини називалися біпланами, монопланами, планерами, і кожен, хто мав жмуток дроту й кілька шматків клеєної фанери, міг таке диво техніки власноручно збудувати у своєму сараї. І коли хтось забирав собі в голову, що тільки у повітрі може позбутися земних турбот, він міг це легко зробити.

– І все ж таки ви стали вчителькою, а не льотчицею? — спитав Девітт. Він сказав старій дамі, що прибув сюди у справі заповітів Скрогга, і обмінявся з нею кількома ввічливими фразами.

— Так, але я завжди була за нове. Те, що я мешкаю на схилі віку саме тут, — справжнісінький курйоз, з якого я сміюся не менше, ніж з того, що мелю туристам, аби заробити гроші.

Одним поглядом Девітт окинув кімнату: дібрані зі смаком меблі, дорогі репродукції на стінах, книжкові полиці. Серед книжок не лише брошуровані видання, а й солідні, в гарній оправі томи, які колишня вчителька навряд чи могла придбати за свою пенсію.

— Цікавитесь, де я все це дістала? — спитала місіс Девін з тонкою усмішкою. — Я могла б розповісти, що кілька років тому виграла в лотерею п'ятсот фунтів, і вам довелося б довго спростовувати це. Але я люблю правду. Картини і більшу частину книжок принесла мені моя небога Гайлен. Вона знає антикварний та інші магазини, де тямуща людина може купити дещо варте уваги не дуже дорого.

— Мабуть, ви з Гайлен у добрих стосунках?

— О, звичайно!

— А як ви ставились до інших двох своїх племінниць?

— Я їх терпіти не могла, — призналася місіс Девін щиро.

— Чому?

— Енн була дурнувата і нічого, крім чоловіків, у голові не мала. Лайн — розумніша, але безвільна. Своїми скаргами і скигленням вона так мене нервувала, що я не знаходила в своєму серці ні крихти співчуття до неї. Гайлен зовсім інша! Де в чому вона схожа на батька і водночас успадкувала тверду вдачу матері.

— А покійного Скрогга ви любили?

— Ще як! Коли вдома у нього були неприємності, — а він мав їх зі своєю жінкою кожного другого дня, — він часто навідувався до мене. Скільки радісних годин провели ми разом! Він співав, розповідав, жартував! У його присутності навіть така стара жінка, як я, могла забути про свій вік. Так, він був негідник, але вартий любові! — Крісло її знову розгойдалося.

— А вам відомо, що цей негідник, вартий любові, займався контрабандою героїну?

— Це правда? — Гойдалка зупинилася. — Я нічого про це не знала.

Вона вставила сигарету в довгий мундштук і закурила. Потім простягнула руку і взяла візитну картку Девітта.

— Ви адвокат, сер, і я гадаю, що ви прийшли сюди не для того, щоб зі мною, старою жінкою, марнувати час зайвою балаканиною. Викладіть мені все одверто, і я одверто відповім.

— Гаразд. Скажіть, будь ласка, в ніч з вівторка на середу Гайлен була тут і, якщо була, то чи довго?

— Невже ви припускаєте, що вона має якесь відношення до вбивства Лайн? — Місіс Девін зовсім не збентежило запитання Девітта.

— Припускаю. Але Гайлен не єдина, на кого падає підозра, і я сам був би радий, коли б щодо неї ця підозра виявилася безпідставною.

— Так воно і є. Гайлен прийшла до мене у вівторок після обіду і лишилася ночувати.

— Вона спала тут? — Девітт подивився на тахту.

— Ні, коли вона залишається в мене, то завжди спить у кімнаті нагорі, — місіс Девін показала у вікно на бічну башту замку. — Там я обладнала їй кімнатку, з якої вона може милуватися прекрасними краєвидами.

— Отже, Гайлен ночувала у баштовій кімнатці? Ви можете заприсягтися?

Місіс Девін завагалась, потім енергійно кивнула головою.

— Якщо потрібно, я поклянуся на біблії. За всіма законами! Майже до півночі я бачила, що вгорі світилося, і кілька разів промайнула тінь Гайлен за фіранками. Години через дві мене розбудила гроза, і по фіранках, які метлялися, я зрозуміла, що Гайлен не зачинила вікно. Я піднялася нагору. Вона спала, мов убита, не чуючи ні грози, ні мого пиходу.

— Отже, ви ходили нагору зачиняти вікно і бачили, що Гайлен спала? — перепитав Девітт.

— Так. Тож коли ви гадаєте, ніби Гайлен має якесь відношення до вбивства Лайн, ви глибоко помиляєтеся, сер. Гайлен надто розумна, щоб вплутатися в таку справу. Та коли б вона й пішла на це, ви б ніколи не запідозрили її, настільки майстерно все було б зроблено. Вона завжди знала, чого прагнула в житті, завжди. Ось історія, що сталася років два тому. Гайлен познайомилася з багатим земельним маклером Баддоком. Він ходив за нею, мов тінь, хотів розлучитися з дружиною. Але Гайлен сказала коротко і ясно: ні! Вона досить твереза людина, щоб плекати ілюзії і наївно вірити у щасливий шлюб з цим чоловіком. Баддок — не тільки страшний деспот, недовірливий, ревнивий. Він нестямно любить обох своїх дітей. Його доньці сповнилося сімнадцять, і вона ненавиділа Гайлен. На цьому місці, де ви тепер сидите, сиділа моя небога, коли розповідала мені цю історію. Я дивилась на все це досить легковажно і намагалась обгрунтувати доцільність такого шлюбу, більше того — вигідність. Але Гайлен залишилась при своєму «ні». І вона мала рацію! Не минуло й півроку, як Баддок, розгнівавшись, скалічив свою коханку і мало не потрапив до в'язниці.

— Безперечно, ваша небога — розумниця, — погодився Девітт. Він підвівся і підійшов до книжкових полиць. — Отже, ви готові заприсягтися, що ніч на середу Гайлен провела нагорі, у баштовій кімнатці?

— Ясна річ, адже я вже сказала. — В голосі місіс Девін бриніло нетерпіння. — Мені добре відомо, що фальшиві свідчення обертаються багатьма роками в'язниці і що взагалі фальшива клятва — гріх перед богом.

Рішучий тон старої дами, яка загалом викликала симпатію, здався Девіттові трохи запальним. Несподівано він подумав, чи не підготував її хтось до його відвідин. Якщо так, то хто саме? Він уже збирався обернутись і пояснити місіс Девін, в яку халепу втягне вона Гайлен, коли показання її виявляться фальшивими, як погляд його зупинився на корінці однієї з книжок. То був тонкий томик поезій Ерріса. Девітт витягнув його і розгорнув.

Місіс Девін, яка пильно стежила за кожним його рухом, ніби між іншим, сказала:

— Це вірші одного молодого поета. Але я з більшою охотою читаю романи.

Девітт перегорнув кілька сторінок і помітив, що хтось читав поезії з великим хвилюванням. Про це свідчили не лише позначки нігтем біля різних віршів, а й загнуті кутки сторінок. Девітт уже хотів закрити томик, коли зробив ще одне відкриття: між двома останніми сторінками лежав згорнутий удвоє папірець-закладка. Верхній кінчик його був обгорілий. Девітт розгорнув папірець. То був аркуш зі старого календаря, на якому надруковано кольорову репродукцію Ревоккіо «Марія Магдалина, що оплакує Спасителя».

— Знайшли щось цікаве? — спитала місіс Девін. Її крісло знову спинилося.

Девітт сів і поклав розгорнутий томик разом з обгорілою на кінчику репродукцією на стіл.

Вперше місіс Девін не змогла приховати свого занепокоєння. Вона хапливо вставила в мундштук нову сигарету. Девітт підніс їй вогню.

— Якщо ви мене обманюєте, то допускаєте помилку, — сказав спокійно. — Є люди, просто не здатні брехати, бо брехня — то мистецтво, і такі люди, як ви, зовсім не можуть опанувати його. У брехні так само важливо про щось змовчати, як і про щось сказати, і тут ви припустилися першої помилки. Я навіть не питав, чи любите ви поезію і хто автор цього томика. Ви наговорили багато зайвого, і саме це дозволило мені зробити висновок, що ви мені збрехали. Ви любите вірші, й Еррісову поезію читали з особливим хвилюванням. Про це свідчать сліди нігтів на папері і загнуті сторінки. Не перебивайте мене, — спинив він стару даму, яка хотіла щось сказати. — Це велика помилка, — вважати, ніби речі німі. Нерідко вони розповідають про людину більше, ніж може почути її сповідник. Щойно ви казали тоном побожної людини, що ніколи б не дали фальшивої клятви. Але… — він показав на обгорілу репродукцію, — щиро побожна людина ніколи б не використала релігійну картину як закладку чи як папір для запалювання сигарет. Отже, ваша віра і ваші твердження про чесність мало чого варті. Заради Гайлен ви порушите не одну клятву. Це не докір, це вимога! Відтепер ми мусимо розмовляти відверто.