Страница 8 из 160
— Роздувайте!
Наймити старались, і скоро на степовій могилі купа ладану закуріла й пойнялась полум'ям, і воно здіймалося вгору, і кожен прагнув поглядом — за ним і кожному, звісна річ, кортіло подивитись на небо, де мав такої урочистої хвилини бути близько й сам господь-бог, але пан полковий обозний, насупившись і погладивши себе по лисині, як те бувало з ним у скруті чи роздратованні, спитав нарешті:
— А що ви там, на небі забули?
— Бога, — знизала плечима Явдоха.
— А зась! Із господом-богом справу зараз матиму тільки я, I наказав:
— Дивіться в землю. Та роздувайте ж!
I запашний та білий стовп куріння підіймався вище й вище, і сльози наверталися на очі обозному, немовби й сам він злітав туди, аж до бога, живцем на небо просячись, і пан хрестився та й хрестився, хоч поклонів і не бив, щоб не одвертати зору від небес.
' Аж раптом звелів:
— А тепер одійдіть!
I зацний пан Пампушка-Купа-Стародупський, пишаючись, як у хомуті — корова, казав ще й далі: — Одійдіть же! Ще трішки, ще! Хай господь бачить, хто саме пускає до нього таку велеліпну хвалу, — і вищирився, як на великдень — печене порося, вибитими двома передніми зубами. — Нехай пан бог роздивиться.
I тихим та тремтячим голосом покликав:
— Роксолано!
Пані Параска підійшла.
— Ти біля мене стань. Дружина стала поряд.
— Отак! Ти мусиш бути тут. Бо ти ж — моя шлюбна дружина. А ще давнєколишні греки говорили, що кохана жона богом дана, як і смерть!
I пан полковий обозний з любою своєю жіночкою, за руки побравшись, у молитовнім екстазі не чули, як кажуть, і пупа на череві, та й линули до бога, поглядами проводжаючи солодкий дим, що білим стовпом здіймався вже до самих небесних чертогів.
— Коли чого треба, дери очі до неба, — тихо пирснула розпроєхидна Явдоха.
19
А там, на небесах, господь, мало не гупнувши вниз (йому ж від понадмірного кадіння в голові замакітрилось), так сказав святому Петрові:
— Петре, гов, Петре!?
— Ну? — знехотя, куняючи над новим французьким романом, озвався апостол Петро.
— Хто це до нас таку хвалу пускає?
— Та вже пускає хтось.
— Сильна хвала.
— А сильна.
— Ще й не бувало такої.
— Та не бувало ж.
— Усе по дрібочці,жаднюги, по зернятку палять у кадильницях той ладан.
— Таж кожне зернятко, господи, грошей стоїть!
— А тут же — ціла купа: возів, гляди, зо два?
— Не менше.
— I хто б же оце воно так ладанить?
— Коли б же я знав!
— А ти не лінуйся, Петре. Спустись!
— Боже милий! Після наїдкуватої вечері…
— Спустись-но і довідайся: хто він такий і чого він хоче з нас за свою хвалу?
— Та, мабуть же, за велику хвалу немало й хоче.
— А ти спитай: чого йому треба?.. Іди, йди!
— Поки встанеш, поки злізеш, поки дійдеш… — і все-таки почав озуватися, без ніяких онуч, — на небі ж онуч не держатимеш! — у руді старезні чоботища, які вже либонь з добру сотню років не бачили ні краплі дьогтю,
А пан-господь, — надто вже тішило його таке щедре кадіння, — тим часом пильно принюхувався, вдихав приємні пахощі священної смоли і… раптом сильно чхнув.
Закрутив носом і святий Петро.
— Палене пір'я? — здивувався господь-бог.
— Палене пір'я, — погодився і апостол Петро, і теж так дуже чхнув, аж навернулись сльози.
Вони обоє дивилися вниз, на землю, але нічого до пуття вгледіти не могли, бо ж окуляри в сімнадцятому столітті були на небесах ще не дужі й звичним знаряддям, та й хтозна, чи зважились би тоді сам пан-бог і його заступник чіпляти на носа таку річ, аж надто досадну — навіть і для досить підстаркуватих парубків, якими вже й на ту пору були пан-бог і апостол Петро.
Отже, окулярів у господа ще не було тоді, а без них тільки й можна було збагнути, що біля ладану зчиняється якийсь несвітній шарварок.
20
А шарварок там, і справді, вийшов неабиякий.
Демид Пампушка-Купа-Стародупський, леліючи неситим оком стовп кадильного диму, злітав уже в упованнях до бога (більшого ж тоді начальства не було), аж раптом знову вздрів тих самих соколів, котрі, зухвало намагаючись опинитись між ним та вседержителем, ген-ген — швидкими помахами крил кружляли вдвох у небі, граючись і справляючи, видно, своє весілля.
Ставши поміж козаками великим паном, Пампушка вже не терпів, щоб йому перебаранчав хтось у будь-якому ділі, і те, що скоїЛось далі, сталося дуже хутко, за якусь мить.
Знову схопивши лук, що так і валявся біля його ніг, Пампушка рвонув тятиву, і спрягла й проспівала стріла, і люди зойкнули, охнули, а Михайлик знову кинувся до пана.
Та було вже пізно.
Демид Пампушка ще замолоду славився як видатний стрілець, і його татарська стрілка точнісінько влучила птаха, котрого в ті пори вважали в народі недоторканим, оспівували в думах та піснях, маючи його священним знаком вільної козацької душі. г
Розітнувся тоскиий крик смертного болю: «кгіак, кгіак!», а потім і другий, нижчий та дужчий, голос розпачу: «каяк, каяк!» ї птах став падати, ба навіть не один, а двоє, два могутні птахи, зразу повержені на землю чи не однією стрілою меткого вбивці.
«Ось який молодець я!» подумав про себе Демид Пампушка-Стародупський.
А коли один із птахів брязнув до ніг, обозний схилився — поглянути зблизька, не зауваживши, що другий птах, живісінький, навис йому над головою.
I тут же пан Демид зойкнув од страшенного болю.
Тільки-но він торкнувся до жертви своєї, другий сокіл, що падав каменем за підбитою подружницею життя, проводжаючи її в останньому смертному льоті, так сильно дзьобнув обозного в лисину, аж той завив.
Та тями не стратив.
Він видер мерщій у джури з рук важку рушницю-кременівку, приклався й стрілив у сокола.
21
Але не влучив.
Хтось так сильно двигонув пана Демида під лікоть, що меткий стрілець дав на цей раз хука.
Від того блюзнірського пострілу, що від нього аж наче ввесь степ застогнав, знялося з гомоном стільки всякого птаства, яке мирно живе собі в травах, аж день потемнів, бо сонця не стало за крилами, та й чаєчки хуртовиною білою зметнулись, і лебедин одинокий проплив над сполоханим степом.
А за спиною в Пампушки зненацька пролунав не дуже й низький, тремкий, співливий, але мужній голос, несамовито яросливий покрик якогось козака:
— Чого ж оце ти накоїв, сучого сина стерво!?
— Як ти смієш… — почав був пан обозний, але чомусь прикусив язика
Перед ним зненацька виник невеличкий, кругленький, вельми кремезний і легкий чоловічок — у голубому, без окрас, запорозькому жупані, з важкою золотою сергою в пипці лівого вуха, що на нього був намотаний довжелезний оселедець, козацька чуприна.
Блиснувши сергою і люто блимнувши на обозного і аж наче обпаливши його тим лихим побіжним поглядом, запорожець схилився до збитого птаха.
Мало не обірвавши на собі шабельтас, Пампушка був кинувся до незнайомого, щоб цюкнути його шаблею збоку чи навіть і ззаду (панам-начальникам ніщо ж тоді було не гріх), але до нього рвонулись джури та наймити Пампушчині, щоб заступити козака своїми грудьми.
Та не встигли вони й допомогти йому, бо між паном обозним і прийшлим козарлюгою, вишкіривши зуби, зненацька опинився грайливий кінь, що його козак тримав за довжелезний повід.
А коли пан Пампушка спробував був того коня обійти, то ззаду, крізь халяву, чиїсь зуби вп'ялись йому в литку.
Це був собачка, що невідь звідки взявся, коротконогий песик з тої породи, котру звали тоді ямниками, або даксами чи, може, й таксами, як ми звемо їх тепер.
А запорожець узяв до рук живу ще птицю, вражену стрілою, і жила вже тая соколиця при останньому сконі.
То була дужа самиця сапсана — з чорними баками на горлі, з темними плямами на сірих грудях, і серце соколиці, часуючи, долічувало ще одну, останню свою хвилину, яку судилось їй прожити в добрих козакових руках.
Блискучі очі птаха якусь хвилину ще сяяли життям, і вдивлявся в них той химерний козак, поки вони згасали.