Страница 155 из 160
За ті дні він побував уже не раз у царевих палатах, хоч волів би й близько не підступатись до них, бо з ранку до вечора козак з Арінушкою мали досить клопоту по всій Москві.
Йому пообіцяли в Пушкарськім приказі «зелья пушечного пятьсот пуд», і він притьмом подався на правий берег Яузи, де були порохові млини.
Повідав там добрим людям, схожим на чортів у пеклі, закуреним, спітнілим, виснаженим, про свої справи в столиці, про війну, про Калинову Долину, про те, що й круг Москви вже почали в той день копать рови та шанці, щоб, бува, не застукав ворог несподівано, і що все це («затрепетал град стольный») тут завереміїлось після бентежного листа, принесеного Омеляном з України.
Попервах ці залякані люди зиркали боязко на царський перстень, що вільно теліпався на руці в Омелька, але скоро до парубка звикли ті чорнющі смерди на московських порохових млинах, доброзичливі й приязні, як і всі прості люди Росії, і вже старались найдрібніше змолоти для Омелька, тобто для Вкраїни, м'яке крушинне вугілля, найтонше пересіяти сірку, найретельніше пролітрувати селітру, бо ж Омелян там з усіма вже побалакав чи пожартував, побував і коло самої греблі, на Яузі, де, в толчельній ізбі, обертались дубові вали, і в ізбі крутильній, де крутять порох, і в сушильній, де сушать, і скрізь молодого черкаса щиро вітала московська сірома, і він, звісна річ, розумів: оце ж вони, ті росіяни, з якими народ український навіки зв'язав свою долю, саме оці працьовиті холопи, а не бояри й стольники, не стрільці й не дяки, не государ всія Русі, а ці посадські мужики й кабальні, раби, а не люди, що саме й були людьми передусім — і в божому, і в людському розумінні, — і він, Омелько наш, про цих людей багато думав, і вже хотілось пісні якоїсь, високольотної пісні заспівати про красу душі московської сіроми…
3 такими ж бентежними почуттями мчав мирославський протопсальт і за Нікітські ворота, на Гранатний двір, де мали зрихтувати задля Вкраїни кілька возів порохових гранат, і там стрічали напосідливого посланця України — не темні, неодуковані холопи, а люди навчені й голінні, кріпаки, які знались на хімії та науках арматних, способлені до точних розрахунків, звиклі до небезпеки наряджання ручних і гарматних гранат, — і ці освічені та розумні люди стрічали й проводжали Омеляна так, що він і тут вбачав тих самих росіян, до яких по допомогу він сюди квапився болотами й лісами стільки довгих днів, — і про них йому теж хотілося щось добре заспівати в пісні, котра вже бриніла на слуху, складалася в рядки і строфи, сама просилась на уста.
33
На п'ятий по співі в Успенському соборі день, у п'ятінку, коли вже сутеніло, коли Омелян збирався йти з государевих палат додому, тобто до гончарні Шумила Жданова, цар несподівано звелів співакові — лишитися ночувати в Кремлі.
— Пізно вже, — сказав вінценосець. — Без провожатих стрільців, без ліхтаря, без будь-якої зброї — ночами по Москві не ходять.
— Я зброю добру завше маю при собі, — сумно посміхнувшись, відмовив Омелько.
— Яку ж це зброю? — притьмом сполошився государ, бо ж до кремлівських палат ніякої зброї вносити не дозволялось.
Побачивши неприхований перестрах, Омелько, сам із себе кепкуючи, розповів цареві пригоду в степу, коли пісня врятувала від смерті його самого і вбила жовтожупанного осавула.
— В Москві тобі ця зброя не поможе, — посміхнувся й государ. — Потягнуть за пісню в Стрілецький приказ на розправу.
— Доведеться йти додому нишком-тишком.
— I все-таки потрапиш у Приказ: кого схоплять серед ночі на московських вулицях, всіх велено мати за злодіїв за шпигунів, за ворожих проноз… — і тишайший приязно мовив: — Доведеться-таки заночувати тут.
«Пропав на цьому!» сяйнула думка, бо цар Омелька здивував аж надто сумовитим голосом: молодик розумів, що журливість — така ж небезпечна, як і прекраснодушність царева, його тиха вдача, його лагідність, які порою вибухали прикрими не сподіванками — з будь-якого приводу, а чи й без нього…
Вони тимчасом уже йшли нагору, до глибинних государевих покоїв у Теремах, не так давно змурованих на місці дерев'яних государевих палат, і Омелянове око вражали кольорові кахлі, різьблення на білім камені, невисоке затишне склепіння, помальоване невтомними руками російських майстрів, грані дорогоцінного посуду, які вигравали проти світла тьмяних ліхтарів, що з ними йшли за государем царедворці, цяцькована діамантами зброя, скіфетри, діадеми й «держави», золоті посохи та ланцюги («кольчатые, звенчатые, вязеные»), чаші, братини, та кубки, оклади на іконах та євангеліях, витвори руських майстрів-холопів.
Було там немало й дарунків іноземних послів: щирозлотний посуд (від королів датського і аглицького), золота булава (прислана турецьким султаном Муратом), дари Варшави, Гольштінії, Франції, Статів голландських, вироби неперевершених умільців Сходу.
Світло ліхтарів буйно множилось на блискучих гранях металу та дорогоцінного каміння, скла й кришталю, і, віддзеркалюючись, воно дрібнилось на скалки, іскрило, мерехтіло, вигравало, немовби Омелько на все те дивився крізь сльози, хоч і захоплення до сліз там не було, бо ж не було й душевного схиляння перед несосвітенним багатством, не було й жадання володіти чимось, а переймав дихання тільки подив перед чудовим умінням і талантом розумних людських рук.
Простуючи з палати до палати, цар спинявся біля всюди розташованих золотих кліток, де, понастовбурчувавшись, кліпали проти несподіваного світла півчі та німі птиці, тутешні й заморські, й накривав клітки на ніч шовковими платами.
За золотими гратами млів папуга, зеленочервоний, ошатний, сановитий, бундючний.
— Як боярин, — пирснув Омелян.
— Ave, Caesar, — раптом закаркав папуга. — Morituri te salutant!
Омелько зареготав:
— Це — про мене?
— А що він каже? — сердито спитав государ.
— Це він — з латинська, — ворухнув вусом Омелько: — «Здрастуй, царю, приречені на смерть вітають тебе!»
— Що зз «приречені на смерть?»
— Так мусили волати римські гладіатори, коли в ложі Колізею з'являвся імператор.
— Audiatur et altera pars… — прокричав папуга.
— «Хай вислухають і другу сторону…» — переклав Омелько. — Він, видно, належав колись адвокатові, цей папужок.
А папуга, скрикнувши: «Ergo bibamus», дико зареготав.
— Що він сказав? — спитав государ.
— Запрошує до чарки горілки.
Государ сердито сплюнув і спитав у Омелька: — А ти не хочеш?
— Вип'ю, — кивнув Омелян, бо таки й справді йому скортіло хильнути чарчину, хоч і було це й не вельми обачно в непевнім і небезпечнім становищі, в якім перебував. Але ж… схотілось випити: не знав же нічого парубок — що там дома, як іде війна, що з батьком та з Лукією, чи ж добрався до Києва Тиміш Прудивус…
Його розсмішив і трішки розважив цей бундючний папуга…
А коли стольники внесли повнісіньку братину зеленого вина й золоту чару, Омелько все-таки не випив. Бо цар на ту хвилину попросив:
— Заспівай нам, хохле.
I Омелько одставив повну чару.
— Перед піснею горілку пити — гріх! На Вкраїні в нас, правда, частенько співають і п'яні, ревуть буває гидкими голосами, напившись у корчмі чи дома. А я гадаю так: випив, то й помовч, коли ти є людина… не смій співать налиганий, коли ти, мов чіп, мов квач, коли голова зачмеліла, а серце забуло про бога, — не смій співати, помовч, не горлай! А поспівати можна й перед чаркою…
I, відсунувши на середину яшмового столика чару, він набрав повітря і випростав груди. Але не заспівав.
— В твоєму ж царстві й співати добрим людям — гріх! — зітхнув Омелько.
— Ми ж тобі, здається, наказали?!
34
Омелько мовчав.
— Чого ж мовчиш?
— Для мене закон государів — над усе, — з гостро підкресленою кротістю мовив Омелько.
— Співай!
— Але ж — указ твій, царю?
— Завтра скасуємо.
— Завтра й заспіваємо, — низенько вклонився козак.
— Ми сказали: скасуємо завтра!
— Слово государя?
— Слово.
— Гаразд! — і Омелян, ступивши до вікна, ловко змайстрованого з порожніх скляних гуль, зеленкуватих, покладених одна на одну, спробував був трішки одхилити шибу, та вона, не мавши стулок, ніколи й не відчинялась.