Страница 150 из 160
Вони були майже ровесники, — їх розділяло всього-навсього яких чотири або п'ять років.
їм уже було цікаво разом.
Чи не вперше в житті государ сміявся, як звичайнісінький тридцятилітній дядечко, котрому вже вельми набридло все те, чого він мусив, хіть-не-хіть, дотримуватися в своїм не дуже й легкім становищі государя всія Русі.
26
— Хоч гудзики порозстібав би, пане царю, — співчутливо й просто, ніби своєму ж таки братові-козакові сказав Омелян Глек, кивнувши на золоті, з перлинами, завбільшки з лісову кислицю, гудзі. — Надворі спека. Жарко ж!
— А жарко.
— То чому ж?
— Не вміємо того самі.
— Як же це? — здивувався Омелько.
— А так: нашу царську величність, — без крихти гумору, з граничним до себе поважанням одмовив государ, — і одягають і роздягають нас постільники, слуги та стряпчі. А ми самі без них нічого й не втнемо.
— Ось я допоможу, — хутко сказав Омелько, бо ж йому вже здавалося, що можновладець, бідолашний, ледве стовбичить, аж наче хитається під тягарем ошатних одіянь, над якими вже й пара здіймалась: над сорочкою тафтяною, над зіпуном, над чугою й каптаном, над обниззю (тобто над коміром стоячим, дрібними скатними перлинами обнизаним). — Ось я тобі порозстібаю! Га? А повернись-но, царю!
— Нам того не вільно в церкві, — згорда посміхнувся государ. — На все свій чин і свій порядок! — і, бідолашний, тільки повів переобтяженими плечима. — Та я вже звик…
— Трудненька, бачу, в тебе служба, царю.
— А що ж ти думаєш! — легко, наче зовсім по-людському зітхнув монарх, бо його все дужче та дужче тішило панібратське пащекування, бо цар давно одвик, щоб хтось із ним балакав рівно й незалежно, без гидких холопських штук (які, сказати правду, государя завше вельми тішили), без поклонів після кожного слова, без поклонів, які щоразу била перед ним навіть сама цариця чолом об землю — разів до ста, заки лягала з ним до шлюбного ліжка.
Отак уся Росія валялася йому в ногах, бо хто не бив земних поклонів самодержцеві, той притьмом ставав мерцем. Але ж Омелько ще дихав…
… Він вельми кохався в партесному співі, великий государ, і всюди шукали бояри не тільки вчених (здебільшого на Україні) задля «справки» грецьких та латинських книг на мову російську, а чи для складання «многим трудом и тщанием» російського лексикона, не тільки мужів мудрих шукали, «мудрых — и в языце славенском и греческом и во иных изящных», не тільки друкарів і граматиків, а й видатних співаків, навчених мусикійного діла, про що збереглося в архівах чимало листів московського двору …
Бо ж бували часи, коли Москва, братнє їй спасибі, чим уміла й могла, допомагала Києву.
А бувало й таке, коли «мать русских городов», старезний Київ — допомагав Москві, посилаючи братам на добро — і свої книги, і вчених, і воїнів, і діячів православної церкви, і митців, — одним словом, бувало всяк: і так і сяк…
Бувало ж, коли заборонялось привозити в межі московського государства книги українського друку — під загрозою «великого градского наказания от царя и проклятием от патриарха», бо то були штуки попівські, незлагоди поміж вітцями церкви, коли за царськими указами повсюди спалювали понавезені з України трефолої, часослови, євангелія, переклади байок Езопа чи твори київських богословів, що їх потім від руки переписували, і ходили вони в народі руському потаємно.
А бували часи й такі, коли, приміром, Іван Федоров, першодрукар, тікав до Львова і там випускав свої книги.
Всяке бувало в історії нашої дружби, всяке бувало — і світле, і темне, і таке, і сяке, як воно й водиться в певній та щирій дружбі, коли нема чого класти, як кажуть росіяни, «всякое лыко в строку», а треба тільки жити й дружити, спільну хату будувати, спільно її боронити від ворога, всім добрим проміж себе ділитися й мінятися, як те й було в нас, на Вкраїні та в Росії, як те й було споконвіку, — було, єсть і завше буде.
27
Шукати добрих співаків та навчителів співу — цар посилав бояр, наче на влови чи на полювання.
Ходили вони — не раз і не два — з царевими грамотами й до Києва, буцімто «для книжные покупки», а приводили до Москви десятки «вспеваков», що поміж ними були й такі видатні музиканти, як Федір Тарнопольський, «начальный певец и творец пения строчного», тобто диригент і композитор, як сказали б ми нині.
Посилав колись цар людей, скажімо, до Печерської Лаври, щоб ті йому привезли молодого «старца», тобто ченця, Загвойського Йосипа «для начальства к партесному пению», не на вічне проживання в Москві, а бодай на короткий час, але того «старца» сховали, і в Лаврі його не знайшли. Полошукагшіи по київських монастирях, цареві люди нараз довідались, буцім Йосип Загвойський «стоїть» на криласі в столиці, в Чигирині (тоді ще був живий законний гетьман України), і поспішили туди, але й там співака вже не було. Сповіщаючи про те царському воєводі, покійний гетьман дав до тями, що примусити Загвойського йти до Москви не може.
Тоді ж таки вганяли царські посланці, як те відомо з листування, й за співаком Василем Пикулинським, бо той «начальство к партесному пению» знав добряче, та й до Москви подався б залюбки, але й про Василя того тодішній київський митрополит відмовив воєводі, що «тот вспевак Васка у него есть, но без него в монастыре быть нельзя, а отпустить его к государю не мочно». I не тільки тому було «не мочно» вволити цареве прохання, що гетьман з митрополитом і самі кохалися в партесному співі, а ще й тому, передусім, що спів хоральний, партесний, тобто спів, який хапав за серце, вельми потрібен був українській церкві в боротьбі проти католицького впливу. проти переходу до унії. проти спроби звести нанівець національні ознаки нашого народу, — спів хоральний помагав привертати мирян до церков православних… Ось чому голосистих молодиків охоче посилали з усієї Вкраїни — до Києва, до Львова, до Луцька, а то й у греки, а то й до Італії, де наші хлопці вчились не тільки наслідувати, а й творити, розвиваючи свою власну, київську чи, як тоді казали, козацьку мусикійну культуру, мистецтво складного партесного співу, кебету композиції, бо ж віддавна українці славились піснею, з її запалом, журбою та веселощами, з мінливими ритмами, з вихилясами та викрутасами, бо в піснях українських споконвіку вставала поетична вдача народу.
…Уже чимало співаків — луцьких, львівських чи київських побувало тоді в Москві: одні приходили з власної волі, «слышачи царьскую неизреченную милость и православную христианскую веру», інших спокушали високою платою (чотири рублі та пара соболів на рік), а то і оманою виводили співаків з України, а то часом і викрадали.
Любов до гарних чоловічих голосів (по церквах тоді могли співати лиш мужики й хлоп'ята) була на той час у Москві превелика, і вже й хори в граді стольному гриміли досить справні; діяв там однедавна й молодий учень польського музикотворця Мільчевського — кебетливий киянин Микола Дилецький, що створив оригінальну теорію мусикійних фігур і добре знався на диспозиції, каденції, інвенції та екзордії; чимало музик потрапляло тоді до кремлівських монастирів та соборів і з Русі Білої, а то й туляків, калужан, рязанців чи орловців, що їх царські бояри та окольничі, де тільки могли, переманювали, викрадали, хапали — не тільки для потреби государя та патріарха, а й для своїх домашніх хорів, котрі співали при власних церквах, у довічну кабалу ввергаючи не тільки басів, тенорів, а й, передусім, малолітніх хлоп'ят, альтів та дишканчиків, що їх будь-якими правдами й неправдами спромагались вони випросити в українських чи білоруських архиреїв або митрополитів, а то й силоміць захопити, щоб потім інколи, кайдани з непокірних та невдячних співаків полоцьких, рязанських, брянських чи полтавських поздіймавши, на годинку випускати з темниці — задля мудрого партесного співання во славу божу: «Иже херувимы, тайно образующе…» — ох, і гарно ж, так боже ж ти мій!
Про співи козацькі в кремлівськім Успенськім соборі не раз тоді писали й чужинці, що прибували в ті роки до нашої Москви.