Страница 129 из 160
— Отак я й думала!
— Про що ти?
— Про те, що ви — той самий дурноверхий рейтар, якому зараз моя рідна сестра годувала десь украдену дитинку. Мотря гак і сказала: німець він, а чи хто — не розбереш, — а що дурний, то видно й так, на око! — і цокотуха щось таке молола та й молола.
— Розпащекувалась! — розсердився Потреба.
— Зичу доброго здоров'я дідусеві! — чемно вклонилась дівчина.
— Будь і ти здорова, ластівочко моя, — відмовив Потреба. I спитав: — Куди чимчикуєш?
— На базар. Яблука й кислиці, бачите, продавати несу.
— Хто ж їх купить?
— Оцей дурний німак і купить! — і вона звернулась до Прудивуса: — Епфельхен! Чи не хоч?
Прудивус на дівчину й не дивився, бо все ще боліло після розмови з її сестрою.
— Ну? — спитала рябенька дівчина. — Кислички?
— Зеленець! — без ніякого виразу озвався Прудивус.
— Дарма! — сказала таранкувата цокотуха. — Зате солодкі! — додала вона і хоробро відкусила майже половину недозрілого лісового яблучка, що на нього досить було тільки глянути, щоб ізсудомило шелепи.
Та цокотуха й не скривилась.
— Солодке, як мед! — і дівка одкусила ще. — Солодке, як мамині груди! — і вона проковтнула все, що розжувала, і жоден м'яз на її віспуватому обличчі не здригнувся од страшенних кислощів, таких лютих, аж нили зуби. — Солодке, як Адамів гріх!
— Хто тобі сказав, що гріх — солодкий? — зацікавився Прудивус.
— Панотець казали в школі,
— Що ж вони казали?
— Те й казали… Яблучко ж оте, що Єва дала своєму дурнуватому Адамові, воно ж йому тоді здалось бозна-яким солодким. А то ж була звичайнісінька лісова кисличка. Дичок! Інших тоді не було ж.
— Цікаво! — буркнув Прудивус і замислився, і так же знов скортіло мерщій добутись до Києва. Ненароком сказані слова — про гріх, про яблуко спокуси, про Адама та Єву, — розбудили в спудея рій думок та почуттів, бо ж не рік і не два він там, у київській Академії, писав учений твір про пізнання добра і зла, про первородний гріх, філософію гріхопадіння загалом, і це йому здавалось вельми важливим ділом: через гріх Адамів не тільки перший піт чола пролився, не тільки панна Смерть заволоділа світом, а й пізнали люди всі радощі буття, радощі тіла й духу, бо ж їх перші люди в раю не знавали, роковані на віки-вічні безрадісно й безсмертно нидіти в благополучнім затишку… Він писав і про те, київський спудей Тиміш Прудивус, що Адам назвав свою солодку подругу Євою, тільки вперше пізнавши гріха, бо це ймення означає буцім не що інше, як Джерело Життя, бо це ж вона, вона порушила сміливо божу заповідь, вона, прекрасна Єва, — і вся та вчена книга, котру писав у Києві Прудивус, мала прогриміти осанною Єві, пречистій матері всього живого, тобто людського, — чистого й нечистого, але живого! Живого, тілистого, повного буйної крові, неспокійного, метушливого, безсонного людського життя.
I він уже бачив, Прудивус, як напише він розділ про перше взаємне пізнання Адама та Єви, про щастя материнства, про вдалих і невдалих дітей, про горе з ними, про Смерть-визволительку, яка спостигла Адама лише на дев'ятсот тридцятому році життя, — і бідолашний спудей Академії, змордований непогамовним прагненням мерщій розпочати роботу, котру наші нинішні вчені, звісна річ, назвали б кандидатською (кандидат, мовляв, у науку, гай-гай!) дисертацією, після випадкового слова рябенької Химочки про гріх Адама та Єви забув про все на світі, замислився, закляк і не зразу й зрозумів — чого. хоче від нього те промітне дівчисько з цебром та козубом.
— Ось покуштуй лишень, — підступно посміхалась таранкувата дженджуруха, простягаючи рейтарові на розкритій долоні кисличку. — Кусай, кусай, воно солодке… — і вручила лицедієві яблучко.
Прудивус теє лісове зелене яблучко взяв був, але тут, перестерігаючи, видно, про якусь небезпеку, гавкнув Песик Ложка.
— Ну, чого тобі? — спитав Прудивус, і щось таке промайнуло в голосі його, щось таке заблисло в очах, що рябенька Химочка, вражена якимось спогадом, зненацька скрикнула:
— Не кусай!
— То кусай, то не кусай, — знизав плечима лицедій.
— Ти — не рейтар, — сказала Химочка. — Я бачила тебе в городі, в кумедії… — і зовсім по-дитячому зраділа, згадавши навіть ім'я улюбленого героя мирославців: — Климко? — і, не даючи лицедієві й слова мовити, дівчина зацокотіла знов: — А я ж думала… Я, бач, несла ці яблука й кислиці — для жовтожупанників, для найманих німців, угрів, ляхів, для всіх однокрилівців… — і, побачивши, що Прудивус хоче-таки закислити душу, дівчина зойкнула: — Не руш!
— Сконаю?
— Ні… — і рябенька дівчина скрасніла, мов на заході сонце, і раптом стала така гарна, що, коли б зараз Прудивус не думав про яблуко Єви, він спалахнув би зразу ж тим самим вогнем, який спопелив колись самого Адама. — Хто з'їсть оце мочене яблуко… а чи оцю кисличку… на того зразу ж нападе…
— Що нападе?
— Швидка…
14
— Швидка Настя? — спитав дід Потреба. — Бігунка?
— Та бре! — пирснув Прудивус. — Але ж сама ти зараз…
— Я з'їла не затруєну.
— Хто ж таке вигадав?
— Іваненко з Мамаєм… вони!
Почувши ймення володаря, Ложка заскавулів.
— А затруїв кислиці хто?
— Одна циганочка.
— Мар'яна? — здивувався Тиміш. — Хіба вона вже тут?
— 3 тим зіллям для кисличок прислав її Козак Мамай.
— Чому ж не затруїли чимось дужчим? — слушно спитав Потреба.
— Підуть сьогодні однокрилівці в бій і… воювати не зможуть!
— Посідають? — ахнув Прудивус.
— Ну-ну! — зареготав Потреба.
— Від яблук?! Хорошенько! — і лицедій Прудивус знову замовк, про щось замислився, забувши й про дівчину, і про її забіякувату сестру, про дитину, про війну, про яблука…
Хоч ні, ні, не про яблука!
Саме про яблука він і задумався, бо це ж був, як ми тепер сказали б, художній образ його майбутньої вченої розвідки… Боротьба життя і смерті здавна привертала його увагу, — лицедій був природженим філософом і богословом, роздуми позбавляли його сну, і не раз заставало його вранішнє сонце коло роботи, в міркуваннях про зухвале прагнення людини досягти рівності з богом, а чи й повної від нього незалежності.
Вчення церкви, туманне, плутане, зловісне — привертало його до себе, бо ж було в людини, обплетеної тенетами закону божого, одвічне прагнення від того закону звільнитися, і люди намагалися те зрозуміти, чого зрозуміти не можна, що вигадувалось вітцями церкви саме так, щоб ніхто в тій таємничості нічого осягнути не міг…
— Чого ж ти мовчиш? — визивно спитала в Прудивуса цокотуха.
— А що хіба?
— Спитав би в мене що-небудь.
— Що ж я в тебе спитаю!
— Спитав би, як мене звуть?
— Як же тебе звуть?
— Хима. Химочкою звуть. А тебе?
— Прудивус.
— Хресного ймення такого нема ж!
— Нема.
— А як же піп хрестив?
— Феопреній, — пожартував Прудивус, не маючи охоти називати своє справжнє ім'я. — Двадцять другого серпня пам'ять.
— Ти попович?
— Дяченко, — збрехав лицедій і, відповідаючи на якісь думки свої, спитав: — Невже ж спокусяться гетьманці таким кислятинням?
— У Єви ж яблуко було нітрохи не солодше.
— То ж була Єва!
— У нас і тут чимало Єв. Мамай спорядив на це боговгодне діло наймиліших дівчат і молодиць з усієї Долини. Сто гарненьких Єв, що з їхніх рук навіть полин запахне медом. А в кожної красуні — по сотні затруєних яблук. Скільки ж це буде вражених…
— Сердець? Чи шлунків?
— I сердець… по дорозі до шлунків.
— До серця, — сказав Прудивус переконано, — до серця найпевніша путь — через красу тілес!
— Отож! — мовила Химочка. — Я тобі вже сказала: до спокушання однокрилівців ми залучили дівчат і молодиць… прегарних, гожих і принадних.
— А ти ж?.. Ти сама?
— Я — тільки хитра та брава! — спалахнула рябенька Химочка. — їх сто — вродливих, а я — одна ж! — і, взявши з кислицями козубок та відро з моченими яблуками, таранкувата Хима поплентала далі, до сповнення свого воєнного обов'язку.