Страница 126 из 160
Ні корчми, ні корчмаря тут уже не лишилось, а тягати «бранців» по вулицях невеличкого хутора було таки небезпечно, бо на першому ж кроці Пришийкобиліхвіст міг їм візка підвезти, тож Прудивус, добре закаблуком під зад стусонувши колишнього товариша, сказав йому:
— Іди-но ти к… — і висловив усе, що думав.
— А ви? — спитав Данило.
— Ми туди не підемо, — покривився Іван Покиван. I обернувся до Прудивуса: — Треба його зараз… порішити.
— Як?
— Потихеньку… як-небудь.
Почувши теє, Пришийкобиліхвіст хотів був залементувати пробі, але йому з переляку заціпило, і на голос, бідолашний, здобутись не міг.
— Де ж ми його?.. — спитав Прудивус.
— А ось тут… — озирнувся Іван Покиван. — Ні душі!
— Кричатиме ж.
— Раз-два ножакою… і край!
— А хто ж це зробить? — спитав Прудивус.
— Ти…
— Чому ж це я? — здивувався Прудивус.
— Ти ж — рейтар.
— Ні, ні! Тільки не я!
— Чому ж? Любісінько й заріжеш!
— Я ще нікого не вбивав.
— А я?
— Ти ж сам таке вигадав.
— Якщо ми його пустимо, викаже нас. Тоді прощайся…
— Та воно так… — і Прудивус задумався, а Песик Ложка, з докором поглядаючи, судячи його виразним поглядом, стиха гарчав. — Ні, не можу, — нарешті сказав Тиміш. — А ти?
Іван не відповів.
Тоді Прудивус так гарикнув своїм басюрою на Данила, що той, уже трішки очунявши й збиравшись зарепетувати, осікся знов.
— Іди від нас, мерзотнику! — гримнув Тиміш.
— Іди, стерво, йди! — додав і Покиван. Гавкнув щось і Ложка.
А Пришийкобиліхвіст, іще не вірячи в своє щастя, скам'янів і не міг зрушити з місця.
— Пріч, паскуднику! — знову скрикнув Іван Покиван і стрибонув до нього з кулаками, після чого Пришийкобиліхвіст так хутко чкурнув геть, ніби його викинули з пращі.
— Він таки викаже нас, — кивнув услід Покиван. — Треба б нам звідси… далі куди-небудь.
— Ні. Я мушу поспішити до хати Олексія Ушакова. Обіцяв. Дитина ж…
— Ходімо разом, — запропонував Покиван.
— Ні. Там — кубло однокрилівців. Та й сам гетьман.
— А як же ти?
— Коли схоплять обох нас, хто ж читатиме добрим людям листи мирославців? — спитав Тиміш.
— Вчинімо так: сховаймо листи десь тут, хоч би й під оцією каменюкою. А ввечері сьогодні тут же й зустрінемось… Га?
— Чекай до світанку! — мовив Прудивус, обіймаючи вірного друга.
— Ще й післязавтра нехай! Чекатиму…
— Нехай. Коли не діждешся, рушай до Києва без мене, сам. Читай дорогою листи по корчмах, по базарах. Шануйся. Бережись. А поки я нині ходитиму, щоб до тебе хтось не прискіпався, спробуй трішки тут без мене… Покажи-но людям свої штуки на майдані. Хай до тебе звикають…
— А німці? Однокрилівці? Татари?
— Подивляться також… ще й грошики заплатять! — і, хвилинку помовчавши, Прудивус пригорнув товариша ще раз і сказав:
— Ходи здоров, пузанчику!
— Бувай, Тимоше! — відмовив Покиван і рушив ©д руїн корчми.
Поглянувши вслід худорлявому рухлярові, Прудивус гукнув до Песика:
— Ходімо, Ложечко!
— Гав-гав! — одмовив той, і вони вдвох рушили шукати хату Олексія Ушакова.
Йому пушкар тоді показував з того берега, де стоїть його хата, але знайти її Прудивус чомусь не міг, ходив туди й сюди, щоразу натрапляючи на свіжі пожарища.
— Де є хата Олексій Ушаков? — не забуваючи, що він є німець, спотворюючи та перекручуючи слова, спитав Прудивус у скандзюбленої бабусі, котра несла в біленькій хусточці якесь горнятко з молоком чи з медом.
Бабуся мовчки поглянула на рейтара, одвернулась, потім зненацька визвірилась:
— Сам же ти, іроде, спалив його хату сю ніч!
— Я?! — здивувався Прудивус, забувши про свій одяг.
— Ще й питає, пес поганий! — забалакала на весь голос бабуся. — Ти ж сам, псяюхо, вбив і жінку Олексійову! Ти вбив! Ти!
— Авдотью? — похолонувши, ахнув спудей.
Старенька десь пропала. А Прудивус, похиливши голову, так і лишився біля згарища, і думав про гармаша, як той чекатиме від нього вісті, доброї чи лихої… А що ж він перекаже гармашеві! Запізнився…
Сльози навернулись на очі, і Тиміш Юренко вже ступив був, ідучи звідти геть, коли раптом Ложка стиха заскавулів, а потім і до Прудивуса долинув тонкий та дивовижний звук, заскімлило щось, наче заплакала дитина, і спудей, обминувши спалений причілок, побачив на почорнілій траві, поміж звугленими колодами, купу обгорілого лахміття.
Купа ворушилась, і щось у ній тихо та жалібно пищало.
Розгорнувши скоренько ганчір'я, уздрів Прудивус немовлятко, пригрудча запазушне, щойно либонь народжене, і з острахом невмілими руками взяв його, і така безпорадність засвітилась на Юренковім обличчі, аж дивитись був щирий жаль.
— Що ж нам робити? — спитав лицедій у Песика, який стурбовано метушився круг нього. — Нести мале до Києва?
Ложка заперечливо гавкнув
— Справді, далеко, — погодився Прудивус. — Та й куди ж я з ним подінусь в Академії, з малим? — і здавалось лицедієві; начебто Песик співчутливо крекче.
Прудивус розгорнув дитя, аж воно було мокре-мокрісіньке.
Він витяг з торби рушника, вгорнув младенця, притулив до себе, а воно, зігрівшись трохи, вже й не кричало, а тільки скімлило й щось ловило охлялим ротиком, шукаючи, видно, материних грудей.
— Ходімо звідси, Ложко, — пробурчав Прудивус і, йдучи по вулиці слідом за Ложкою, балакав з ним потихеньку, радився: — То куди ж нам?
Песик мовчав.
— Покинути маля комусь на хуторі? Ложка мовчав.
— Що ж я потім скажу гармашеві? Батькові дитини? Що скажу? Що таки й справді понімчився? — і він запитально глянув на Ложку: — Ну? Чи вертати з дитиною до Мирослава? Так? Чи не так? — і він похнюпився. — А як же… Київ? Га? Чого ж ти, Ложечко, мовчиш?
10
Прудивус безпорадно спинився, бо дитинка, ніякого поживку не діставши, заплакала знов, і Тиміш, недосвідчений, вирішив трішки постояти, поки воно знову засне.
Поблизу виспівував, прихилившись до бандури, старий кобзар, висушений усіма вітрами України, вибитий усіма лихами та злиднями її, виснажений безхаттям і безхліб'ям, обшарпаний, майже голий, і дивно було, в чім тільки його душа держалась, а ще дивнішим був його могучий голос, що дуднів, як той лев, котрого спудей бачив колись на київському ярмарку, завданого в прездорову забиту гратами бодню.
Почувши бренькіт бандури й Такий дужий голос, а чи й зовсім уже охлявши, дитинка знову замовкла, і Прудивус підступив до співака трохи ближче, та чималий гурт, що облягав кобзаря, мов змело вітром: добрі люди, звісна річ, од переодягненого рейтаром бідолашного спудея раптом шарахнули геть.
Ось так він і лишився перед кобзарем сам-один, з дитинкою, невміло притуленою до грудей, та з Песиком Ложкою, що, раптом, завилявши хвостом, кинувся, мов до знайомого, до якогось, видно, бувшого січовика, вбраного в широченні червоні запорозькі штани та в пошматований шляхетський кунтуш, із сережкою в усі, як у Мамая, вже старого, сивовусого та сивоголового, як циганський король, але й чорнобрового, як молодий лицар, стрункого, як польський гусар.
Песик Ложка, рвонувшись до свого знайомого, котрий сидів собі на березовім пеньочку, неподалік від кобзаря, крутнув гостреньким хвостиком і повернувся до Прудивуса, який на того сивого уваги досі й не звертав, бо слухав кобзаря, думу про смерть Хмельницького:
— …«Бо я стар, болію,
Більше гетьманом не здолію…»
Кобзар оповідав про те, як воліли козаки не обирати в гетьмани джуру Хмельницького, бо той — шляхтич, —
Близько мостивих панів живе;
Буде з ляхами мостивими панами накладати,
Буде нас, козаків, за невіщо мати…
Слухачі, котрі шарахнули від німчина, ремісники, посполиті, лейстрове козацтво, поранені й пошарпані в боях із мирославцями жовтожупанні вояки, слухали, ставши осторонь (на гетьманщині кобзарів зосталось обмаль), а дехто вже й зауважив на морді в чудернацького рейтара ревне захоплення співом кобзаря.