Страница 124 из 160
Пані Роксолана, без похибок та виправлянь, віршувала (як і чимало інших героїв цього романа), і в цнотливі уста героя, котрого звали Кохайликом, вкладала осанну власній променистій красі і вихваляла устами коханого свої очі, свій лоб, свої уста, і коли б тії вірші та переписати вправним пером версифікатора сучасного, фінал славословя її красі звучав би, може, так:
О спілий ротику у жанрі Боттічеллі,
Я п'ю з твоїх джерел вино жаги…
Цілуй, поки джерел тих береги
Не привели обох нас до постелі!
I хоч пересторога ця (проти постелі) йшла не від неі, а від героя віршів, від Кохайлика, що незборима його цнота принаджувала до парубка цю бувалу в бувальцях вісімнадцятилітню молодичку, Параска-Роксолана, бач, саме й мріяла про те, щоб розділити свою постіль — не з осоружним Демидом, а з молоденьким сотником, з якого вона мала намір випестувати вправного коханця, а потім, можливо, й мужа, бо ж задля тої ласухи жадання тіла часом були незглибно дужчими від поривів душі.
Вона писала вірші.
Але ж не рим жадала її душа, її за ніч стомлене, але не вгамоване тіло.
Навіщо тілу рими?
Покинувши перо, забісована панійка мчала з хати.
Ставши в садку над копицею сіна, дивилась на полишений двома тілами слід, кусала губи, — і без жодної рими! — прагнула Михайлика й намагалась уявити, як він про неї мріє.
5
Пан сотник, правда, за всі ті години про Параску навіть не згадав, бо в нього клопоту й без неї набралось досить.
Новітньому сотникові не так уже й легко було впоратися з усіма його справами, він, гляди, й острамився б, коли б не матінка, що за нього встигала подумати про все зразу, і зовсім не тому, що мала вона до сотникування кебету якусь особливу, ні, в неї було, крім турботи материнської, лиш те, що ми тепер звемо здоровим глуздом.
«Ми — сотники», зітхала раз по раз Явдоха.
А Михайлик, знай, просив її:
«Я сам, мамо, я сам!» хоч і раденький був, треба правду сказати, що мама завше з'являлась біля нього в скрутну хвилину.
Михайлик же не був-таки сердитий, а коли було треба, матінка й погарикувала на всіх.
Козаки, того не розуміючи, думали, що їхній сотник такий Важний: сам гострого слова ніколи не мовить про всяку марницю, а все — через матінку, і то буває страшно! — а що ж воно буде, коли він. не приведи боже, та нагримає сам?! Отакий здоровецький! Та ще й таким басюрою! Та ще й оком суворим блимне!?
I те, що він був зроду несмішко-несміюн, не шуткував ніколи та й сам жартів не розумів, бовдуряка якийсь, а не парубок! — і тримався поважно, ніби йому було не вісімнадцять-дев'ятнадцять, а принаймні вісімдесят, — це теж за два-три дні справило йому неабияку славу поміж вояцтвом — не тільки в Михайликовій сотні, а й по сусідніх, а й по всій Долині, бо ж повсюди вже знали, як він порятував борозенківську сотню від певного загину, вимкнувши козаків з ворожого кола.
Коротше кажучи, сотник із них (з Явдохи й Михайлика) вийшов справний, дбайливий, суворий, хазяйновитий і преповажний, а нікому й на думку не спадало, що сотник один — складається з двох.
— Щоб ми нечупар неголених та нестрижених у сотні не бачили, — сердилась Явдоха. — Так велів пан сотник!
Шепоту пана сотника нiхто ж не чкв, i, вiльну хвилину ви
— Я сам, мамо, я сам… — сердито шепотів Михайлик. Шепоту пана сотника ніхто ж не чув, і, вільну хвилинку вибравши, козацтво заходжувалось гострити бритви, зроблені з порваних сіножатних кіс (у кого — з полотна коси, в кого — з писку, в кого — з колосу, що біля самого жала), і всі голилися (без мила, обмазавшись гречаним тістом), аж зубами скреготіли з болю, шкребучи підборіддя та голови круг оселедців і один в одного питаючи: «Чи ж добра бритва?» — «А добра, бодай їй… Хоч кінчик зав'язуй!..»
А мати сотникова тимчасом присікувалась, до кого тільки могла:
— Пан сотник прислав спитати: чого це на тобі, козаче, сорочка брудна?
— Та вчора ж, паніматко, в бойовищі…
— А як тебе сьогодні вб'ють? До бога ж — треба в чистій. В брудній — до раю не пустять!
Не вб'ють мене, матінко!
— Тим паче… як же ти? У невипраній сорочині — до дівчат? Мерщій до річки! Ну! Ну! Бо ж, коли побачить, не приведи господи, пан сотник…
— Іду, йду!
А Явдоха, пройшовши далі, вже прискіпувалась до кашовара:
— Сотник прислав — спитати: чого це в тебе сьогодні соломаха така нудна?
— Ви ж не куштували, паніматко!
— Носом чую.
— Що ж ви чуєте, ненько?
— Борошно в тебе гречане?
— Атож!
— Підсушив його?
— 3 конопляним сім'ям, пані.
— Часником затовчував?
— Із сіллю, пані.
— А квасолю ж клав?
— Квасолі нема…
— То це в тебе така соломаха? Ти хтів одурити самого пана сотника! Але пана сотника нашого, мій голубе сивий, пана сотника не одуриш.
— Звідки ж пан сотник знає: чи є в соломасі квасоля, чи нема?
— Пан сотник знає все! Гляньте на нього!
Михайлик тим часом вивіряв оружжя, а що вже був наш коваль досить умілим зброярем, то й бачило козацтво, же й справді нового сотника не одуриш, то й шаблі гострили без принуки, і самопали рихтували та набивали справно, і напружали тятиву на луках дужче, і гостряки до стріл, розжаривши на багаттях, щоб загартувати, вкидали в коновки, і в перепочинках між боями не знала ковалева сотня ані хвилі спокою.
До справ молодого сотника по-батьківському придивлялись Мамай, Мелхиседек, Романюк і гончар Саливон, котрий, лишившися в Мирославі без усіх трьох синів-соколів, осиротілий, зразу підупав і постарів, і тепер до чужого, до Михайлика, придивлявся з неприхованою любов'ю.
6
Мирославські вивідачі й підслухачі ще вдосвіта донесли панові полковникові, що перший сьогодні наскок обложників почнеться лиш тоді, коли сам Гордій Пихатий, Однокрил, повернеться до свого строкатого війська з не дуже й близького містечка Богуславця, куди пан гетьман подався на поклін до графа Заремби, посланця корони польської, котрий прибув з Варшави вчора вранці з якимось королівським повелінням.
Заздалегідь призначена година Однокрилового повернення вже наближалась, тож битва либонь мала грянути ось-ось, і молоденький сотник похопився до своїх гармашів, які ще звечора дістали од вітця Мелхиседека розказ: розбити ядрами хатину, що видніла ген, по той бік озера, за найвужчою його горловиною, не так уже й далеко, за півверстви, бо ж озеро тут, у найглибшому місці, немов панна в пояску, витончувалось, і мирославськими ядрами, видима річ, можна було добре дошкулити полизачам шляхетським, усій старшині зрадників, котра на час боїв отаборилася в тій хаті під началом самого пернатого гетьмана.
— Що там видно? — спитав пан сотник у пушкаря Ушакова, який крізь прозорну трубу вдивлявся в той берег, де його власної хати вже чомусь не можна було розгледіти за пеленою диму.
— Людей там з'їхалось до біса, — в тривозі відмовив гармаш та й заходився рихтувати свою мідну пані, націлюючи її на той дим.
— Ну, то й пора, — сказав сотник, бо призначена дзигарева година наближалась.
— Добре, — пробурчав гармаш, холодіючи, вагаючись коротку, вже останню мить, протягом якої в його мислях проскочили тисячі іскор…
Авдотья, дружина його, з дитям новонародженим, у тій, за димом зниклій хаті…
I його ратний обов'язок, котрий примушував ось-ось…
I щирий лицедій, Прудивус, що присягнув — знайти його родину: запомогти, попередити, врятувати…
Чи ж дійшов?
Чи попередив?..
Перехрестившись, Ушаков заплющився й прошепотів:
— Рукою власною…
I приклав до затравки запалений гніт. Гармата вдарила.
7
Мандрівні лицедії, живі та здорові, перейшли за ніч у неспокійний табір однокрилівців.
Песик Ложка спритно провів їх нетоптаними стежечками — через болота, мочарі та драговини, які розкинулись по той бік Рубайла на багато десятків верстов.