Страница 118 из 160
Як тільки путо впало, цибатий німчин випростався, випнув груди і став такий пихатий, аж засяяв на ньому пишний рейтарський одяг. Він, мабуть, іще важніше набундючився б, коли б не так хотілось їсти, а від міцного духу запорозького борщу німчаєві аж у голові замакітрилось, і він так облизався на казан, ніби його сюди для того й запросили, щоб смачненько нагодувать.
Тицьнувши себе в пузо, германець поважно проговорив:
— Барон Бухенвальд.
— Ого! — здивувався Ігнатій.
А пан барон був прикро вражений, бо всі ці козацькі дикуни, як видно люди звання підлого, свинота якась, не скочили й не віддали йому чолом.
Ще більше розгнівався рейтар, коли старий чорноризець сказав по-німецькому:
— Роздягайся.
— Скидай штани! — виразним жестом пояснив Козак Мамая, а за хвильку, спритно витрусивши німчина, передав його панцир Прудивусові, і той почав перебиратися в пишні рейтарські шати, а німець — у скромний одяг лицедія.
Хвацько дзенькаючи срібними острогами, Прудивус, перевернувшись нараз на бравого найманця, підійшов до столу, де стояв прим'ятий стільник із мореними бджолами, взяв кавалок меду й вимастив свої розкішні вуса, закрутив їх сторч, по-рейтарському, і, прекумедно вклинившись колишньому баронові, спитав:
— Чи схожий, майн герр?
Та німчин відповів не до речі:
— Я є голодний, — і потягся до стільника.
Ніхто на те уваги не звернув, бо знову підступили до владики по благословення — Прудивус, Покиван і Данило.
Кожного перехрестивши — обома, як і належить архиреєві, Мелхиседек почав був:
— Ну, лебедята… — та й більше не сказав нічого, бо задрало в горлі: чи від козацького борщу, чи, може, ще від чого, хтозна…
— Знов анахтемська люлька погасла, — як і завше в збентеженні, пробурчав Мамай і одвернувся.
— Казали ж владико, дасте й своє послання ко черкасам? — стиха нагадав Прудивус.
Владика мовчки вийшов до свого покою, за хвилину повернувся з кількома аркушами й простяг їх мартоплясові.
— Читатимемо всюди простим людям, — стиха мовив Тиміш, цілуючи владиці руку.
— Та й з богом! — востаннє перехрестив пан єпіскоп.
— Рушили! — кивнув своїм Прудивус.
— Візьми, Тимоше, й мого Ложку, — сказав Мамай і звернувся до Песика: — Га? Ложечко? Чи не так?
I Песик Ложка гавкнув.
— Він піде з вами.
— Навіщо? — здивувався Данило Пришийкобиліхвіст.
— Потаємні знає стежки. Проведе. А коли, в скрутну хвилину, потрібна буде поміч, пришліть його до мене. Згода?
Песик Ложка знову гавкнув.
А спудеї, позабиравши біля порога свої мокрі торби, виступили. за двері й зразу ж рушили в смертельно небезпечну путь.
— Щасти вам боже! — гукнула вслід Явдоха.
— Амінь! — проголосив єпіскоп. Пан Романюк лише тяжко зітхнув.
А Песик Ложка з порога озирнувся на свого Козака Мамая, поглянувши величезними очима, повними сліз.
— Прощавай, Ложко! — сказав Мамай. I стиха повторив: — Ложечко!
29
Ще було чути дзенькіт срібних острогів Прудивуса, і всі мовчки, проводивши слухом, а потім і думкою трьох мандрівних лицедіїв, — і мовчали, поки бундючний барон знову, нахаба, не нагадав про себе:
— Я є голодний, — сердито проголосив він.
— Бачу, — сказав єпіскоп. I чемно спитав: — Як ви опинилися в нашім городі?
Пан рейтар не відповів.
Тоді спитав, од стримуваної люті червоніючи, Козак Мамай:
— Звідки ж це ви такі важні прийшли?
— Ми не прийшли, а приїхали, — ледве тулячи й спотворюючи слова, зухвало заперечив барон, вирішивши, видно, все-таки не мовчати — в певній надії» що за те йому ці дикуни дадуть швиденько попоїсти.
— Чого ж ви сюди приїхали? — пресердито спитав молоденький сотник, який іще не встиг навчитись дипломатичних тонкощів у стосунках з панами-іноземцями. — Чого приїхали?
— Та ми й не приїхали, — знову заперечив полонений рейтар. — Нас привезено. Ми на службі.
— За скільки дукатів? — дедалі більше втрачаючи терпець, спитав єпіскоп.
— Не дукатів, а талярів, — незворушно відказав полонений.
— А за дукати, флорини, піастри й карбованці не продаєтесь?
— Ми не продаємось, а наймаємось, — з лагідним докором заперечив барон. — Германські рейтари мають звичай служити в найманих полках будь-яких держав Європи чи навіть Азії.
— Чого ж то вас чорти повсюди носять?
— Звикаєм воювати на землях усього світу.
— Дорога плата.
Та рейтар супокійно відповів:
— Буде ще дорожча.
— А по нашій, по вкраїнській землі вам не страшно хіба ходити? — спитав пан сотник.
— Ми ще не ходимо по вашій землі. А тільки вчимось… по ній ходити.
— Навіщо ж вам така наука? — невгавав Михайлик.
— Щоб навчитись ходити далі.
— Куди ж це?
— До Москви.
— А ще?
— До Індії.
— А ще?
— В Китай.
— Лізете, мов сарана, — сказав пан сотник.
— А ви не стійте на дорозі. Сунуть монголи чи татари на Європу, а на їхній дорозі — ви! Ідемо ми війною на Схід чи на Москву, а на дорозі — ви!
— Тьху, нечиста сила! — вилаявся єпіскоп.> — Це, видно, бестія — не з простих.
— Ми всі — не з простих. Ми — німці!
— Годі вже розбалакувати, — посміхнувся Козак Мамай. — Давай-но йому борщу.
— Стривай! — і превелебний спитав у німця: — Ви щось малювали на цьому папері?
— Не малювали, а креслили, — знову заперечив німчин, мовби сидів у ньому якийсь національний чорт протиріччя. — : Креслили, а не малювали!
— Тьху, харпацька душа! Та що ж ви за люди? — спитав Козак Мамай.
— Ми не люди, — відмовив рейтар,
— Та хто ж ви?
— Я вже сказав: ми — німці.
— Амінь! — кивнув єпіскоп і, взявши найбільшу ложку, провадив далі: — Та коли вже ви — німці, коли вас принесли чорти до нашої хати, то чи не спробував би ти, довгоп'ятий, нашої козацької страви? Га? Іди-но, йди, майн герр, сюди. Ось ложка. Тріскай!
— Ми не тріскаємо, а споживаємо…
— Лопай, нечиста сило!
— Я вже сказав: ми не лопаєм, а годуємось, як і належить людям благородним!
— Бери ложку! Пан барон узяв.
— Жери!
Пан барон, як і завше, ласий до чужого шматка, набрав уже борщу й підніс до рота.
— На здоров'я, — сказав Мамай. — На здоров'я козі, що хвіст короткий!
30
Зопалу сьорбнувши козацької страви, рейтар очаманів, закашлявся, засіпався, зачмихав і зачхав, аж у печінці йому щось закавкало, аж руки зсудомило, аж білозорі його баньки полізли на лоба.
— їж! — наполягав Мелхиседек.
— Не можу! — нарешті здобувся на слово бідолашний рейтар, котрому до тої хвилини здавалось, буцім він може все на світі. — Не можу, майне геррен!
— Лигай-но! — підбадьорював бундючного барона Козак Мамай.
— Це ж — якась нелюдська страва!
— Ти ж сам казав, що ви не люди!?
— Ой! Від цього й лев умре…. — А ми, гляди, живі та дужі.
— Що козакові здорово, те німцеві — смерть! — посміхнувся Гнат Романюк.
— Наминай, собако! — звелів пан сотник.
— Умру-таки, майне геррен!
— Ковтай!
— Сконаю…
— А коли сконаєш, — озвався й Козак Мамай, — коли ти не годен навіть козацької страви заживати, то чого ж ти припер нашу землю плюндрувати? Тебе ж тут, слимаче, зітруть на макуху… Гамай!
— Ой, пробі, майне геррен! Ой, умру!
Переймаючи німцеву поведінку. ловлячи за хвіст його чорта-суперечника, Козак також зайшов у спірку:
— Та не вмреш, — сказав він, — не вмреш, а дуба даси.
— Славні прусські рицарі дають не дуба, а богу душу!
— їж! Богу… душу… мать! — розвередився до краю Мамай.
— Ой, умру!
— Та не вмреш, а гигнеш!
— Ой… гигну! — нарешті перестав на кожне слово заперечувати німчин.
— Гигнеш?
— Гигну.
— Переставишся?
— Переставлюсь.
— Здохнеш, пане?
— Ой, здохну ж!
— От і добре, — зареготав Козак Мамай. — Ми ж тут об заклад побилися: чи гигнеш ти, чи здохнеш, а чи дуба даси?
А владика доточив миролюбно:
— Або їж, або кажи — про що питають: чого сюди прийшли?